Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 5)

– Як справи? – запитав він, коли Піт підплив досить близько. Запах бензину й риби піднімався з човна, ваблячи його.

– Так собі, – відказав Піт.

Човен підібрався паралельно до причалу, й Ієн у нього застрибнув, стараючись не зачепити з півдесятка блискучих форелей на дні. Піт відштовхнувся й спрямував човна на другий берег затоки. Допливши до коси, він вимкнув двигуна. Плавні хвилі, які вони залишили позаду, наздогнали їх, м’яко сколихнули човна і полинули далі.

– Я ненадовго, – замислено кинув Ієн, порпаючись у коробці зі снастями в пошуках підхожої приманки. – Треба було б повчитися. У нас завтра ота контрольна з біології.

Піт почепив муху на свій гачок і закинув його збоку від човна.

– Неправильні в тебе пріоритети, чувак.

– Знаю, знаю.

Коробка зі снастями була в такому ж стані, як і Пітова кімната: приманки, грузила, гачки, шматки хутра, пір’я скидані в купу, ще й якийсь мертвий жук на додачу.

– Можливо, мине сотня років, – сказав Піт, різко смикаючи волосінь і витягаючи окуня, – може, навіть дві, перш ніж тобі випаде вечір, так само ідеальний для риболовлі, як цей. А от контрольні нікуди, нікуди не дінуться.

– Чистісінька правда, – відповів Ієн.

Однак він усе одно збирався повернутися додому в такий час, щоб іще встигнути погортати підручника. Вони з Пітом мали спільне правило, складене й удосконалене за всі ці роки, – докладати до навчання рівно стільки зусиль, щоб не мати неприємностей, але від Ієна – бо він був лікарів син – вчителі очікували до чорта багато.

Вони рибалили. Піт користувався паличкою з волосінню й наживляв дрібну рибу або жуків для приманки, а іноді просто гачком із грузилом і шматком оленячого хутра. Ієн – своєю вудкою – хорошою, подарунком на день народження від батьків. Якщо цей вечір виявиться таким самим, як і інші, а так і буде, він зловить по одній рибині на кожні чотири чи п’ять Пітових. Якщо вони обміняються вудками, Піт і далі смикатиме їх одна за одною, а в нього й далі буде як кіт наплакав. Така була правда життя, й він змирився з цим уже давно.

Вони познайомилися завдяки риболовлі – Ієн не був певний, чи справді це пам’ятав, чи батько розказав йому цю історію колись згодом. Це сталося, коли вони ще не ходили до школи, отож їм було десь чотири чи п’ять. Ієнів батько вчив його рибалити й повіз на Слоу-рівер-бей, і з другого боку коси, в гирлі річки, вони побачили ще один човен, в якому, як виявилося, був Піт зі своїм дідом, і він учився того самого. Ієнів батько знав Пітового діда з тих самих причин, з яких знав усіх у радіусі ста миль, і підплив привітатися, тож вони зачепилися язиками. Піт та Ієн оглянули один одного з голови до ніг, доки їхні волосіні були занурені у воду, і в той час у них обох клюнуло. Далі настали кілька хвилин хаосу – це Ієн пам’ятав – літають бризки, човни несамовито гойдаються, обидва чоловіки намагаються допомогти так, щоб не було помітно, що вони допомагають, і коли риба нарешті була витягнута й виставлена на захоплений огляд, виявилося, що у Піта чотирнадцятидюймова щука, а в Ієна – чотиридюймовий окунець. Обидва хлопчики не могли зрозуміти, чому дорослі так сильно сміялися – у Пітового діда аж сльози текли щоками. Але хлопці тримали свій улов із тріумфом, широко всміхаючись один одному з човнів, двоє худеньких дітлахів із круглими животами, рибалки до кінця своїх днів. Й відтоді те, що Піт і далі ловив велику рибу, а Ієн і далі – ні, стало просто таким собі законом життя.

Ієн накрутив свою волосінь на котушку, перевірив приманку й став на рівні, щоб знову закинути. Він помахав вудилищем туди-сюди, слухаючи шурхіт котушки, що відпускала волосінь, а тоді опустив її у воду. Приманка виплила на поверхню, а потім занурилася, легко, майже безшумно. Непоганий кидок. Він почав повільно крутити котушку, волосінь утворювала на воді делікатний V-подібний малюнок.

– Дістав сьогодні роботу, – сказав він за якийсь час.

– Так? – сказав Піт.

– Так. Батько сказав, що мені цього літа треба попрацювати. І в суботи теж.

– Ти ще матимеш час рибалити?

– Та звісно. Я працюватиму з восьмої до шостої. Вечори й далі будуть вільні.

Піт кивнув. Він приглядав за крамницею влітку, доки його дід працював гідом для туристів, які вдавали з себе мисливців і були в захваті від ідеї мати справжнього, живого гіда-індіанця. «Знайшов собі одного старого індіанця в лісах у Північному Онтаріо», – розказуватимуть вони своїм друзям, повернувшись у доглянуті передмістя Торонто, Чикаго чи Нью-Йорка, недбало киваючи на ведмежу голову, прибиту до стіни у вітальні. «Знає ті краї, як свої п’ять пальців».

– На фермі Артура Данна, – вів Ієн далі рівним голосом. Він скрутив котушку, перевірив приманку й знову закинув. Він знав, що Піт із цікавістю на нього дивиться. – Подумав, що це буде краще, ніж скніти у місті. Була робота в аптеці, але мені не всміхається стояти за прилавком усе літо, слухаючи, як люди скаржаться на головні болі.

Піт мовчав.

– Або як жінки скаржаться на… жіночі болячки, – продовжував Ієн, а тоді змовк, раптом замислившись, чи може це бути проблемою його матері. Менопауза. Він прочитав про це, переглядаючи батькові книжки в пошуках чогось – взагалі будь-чого – про секс. Прочитане викликало в нього огиду. Але його мати була ще надто молода для таких проблем. Вона була на дев’ятнадцять років молодша за батька й народила Ієна тільки у двадцять. – Або як старі чмирі скаржаться на врослі нігті. Мені медичного лайна й удома вистачає.

І далі мовчанка. Складність обманути Піта полягала в тому, що вони знали один одного надто довго. Друг, який знає тебе з чотирирічного віку, знає тебе по-справжньому, тоді як батьки тільки думають, що знають.

Вони рибалили. З другого берега затоки почувся гул підвісного двигуна й поступово затихнув, коли човен обійшов ділянку суші, що виступала у воду. Знову запала тиша. Потім дві гагари стали гукати одна до одної, сміючись над якимсь своїм меланхолічним жартом, їхні крики перелітали над водою туди-сюди. Дерева вздовж берега почали втрачати колір, із соковито-зелених стаючи чорними.

– Стояти за прилавком – це просто стояти, чувак. Працювати на фермі – це працювати, – сказав Піт, наче й не минуло десяти хвилин. Він смикнув вудилище, почекав секунду-другу, а тоді різко потягнув волосінь. За фут від нього на поверхні води показалася форель. Він схопив її й закинув у човен. – Ти міг дістати роботу на тартаку, – вів далі він, наживляючи гачок і знову кидаючи його за борт. – Тобі дістати роботу було б раз плюнути. Твій батько там кожному щось пришивав назад.

Вони поставлять тебе за старшого через три дні щонайбільше, а за два тижні керуватимеш усім тартаком. І платитимуть добре. Більше, ніж Артур Данн зможе собі дозволити.

– Так, – відказав Артур, – але хто захоче все літо пропрацювати на того Фітцпатріка? Артур Данн ліпший за нього в сто разів.

Піт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Він витягнув з нього гачка і кинув назад у воду.

– Ти міг піти працювати офіціантом у «Гарперзі». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрі гроші, легка робота… Або в бібліотеці. Або на заправці. – У нього смикнулася волосінь. Знову крихітний окунець, з видною від попереднього разу діркою в губі. Піт підняв його на рівень очей і запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Піт кинув її за борт. – Або в господарській крамниці. У «Вулвортса». На пошті. Це все було б краще за роботу на фермі. Особливо на фермі Артура Данна.

– Та хороша в нього ферма, – сказав Ієн м’яко. – І коні круті.

– Коні? – Піт глянув на нього, хитро примружившись. А тоді раптом широко усміхнувся.

– Що таке? – запитав Ієн із викликом.

– Нічого, – відповів Піт. – Узагалі нічого.

Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацікавилася, і коли Піт утретє зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.

Коли Ієн прийшов, обоє його батьків були у вітальні. Мати сиділа навпроти телевізора, хоч цього разу не дивилася його, а батько стояв у дверях. Коли він увійшов, вони обоє обернулися. Якусь мить стояла мовчанка, а тоді батько запитав:

– Ти рано повернувся. Не клювало?

– Нічого годящого не впіймалося.

Його мати неуважливо дивилася на свої коліна. Напевно, до її спідниці причепилася якась крихта або пушинка – вона обачно зняла її, якусь мить роздивлялася, а тоді кинула на підлогу.

Глава 2

«Торговельна палата приїздить з візитом з Торонто до Північного Онтаріо»

«Стався випадок втрати контролю над великою рогатою худобою – чоловіки тікали до складеного поваленого лісу – застосовано рушниці»

Найперший Артурів спогад був про те, як він стоїть у дверях батьківської спальні й дивиться на маму, а вона лежить у ліжку. Була середина дня, а вона лежала в ліжку, й Артур не знав, як це зрозуміти. Ліжко було дуже велике й високе, й Артурові було тільки трішки її видно. Вона повернулася обличчям до вікна. А тоді Артурів батько крикнув знизу, що лікар скоро приїде, вона повернула лице й Артур побачив, що вона плаче.

Потім прийшов старий лікар Крістоферсон, а з ним місіс Лунц, Карлова мама, з сусідньої ферми. Місіс Лунц погладила Артура по голові й сказала йому йти вниз, і вони з лікарем зайшли до його матері в кімнату й зачинили двері. Пізніше з кімнати долинули крики. У цей час Артурів батько сидів у кріслі на кухні, поклавши свої великі важкі долоні на коліна. Лежачи отак без руху, його долоні видавалися дуже дивними. Зазвичай, якщо він сидів, то обов’язково ними щось лагодив.