Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 47)

Обидві розмови відбулися в той самий день. Якщо порівняти цих двох братів з фізичного погляду, подумав Ієн, поставити їх поруч і розглянути, можна побачити, що, може, в них спільних – один чи два гени. Вони мали очі однакового кольору, наприклад, й обоє були досить світлошкірі. Але якщо зазирнути в їхні голови – пробратися всередину через вуха й глянути, що там відбувається – то не назвеш їх навіть представниками одного виду.

Він усміхнувся Джейкові, як сподівався, усмішкою бувалого чоловіка. (Вісімнадцять років і досі незайманий. Якби через якийсь жахливий випадок Джейк про це дізнався, то просто не повірив би.)

– Звісно.

– По-перше, вони чудові, – почав Джейк. – Це треба визнати: без них світ був би нудний. Але, по-друге, вони на тебе полюють. Усі до одної. Нічого не можуть з собою вдіяти, це біологічне. Їхня мета в житті – тебе прив’язати.

Ієн кивнув, думаючи про Кеті. Джейка легко уявити в непростих ситуаціях із жінками. Він був дуже вродливий чоловік.

Лора вибрала цей момент, щоб вийти на подвір’я. Вона помахала їм обом і пішла в сарай. Джейк та Ієн спостерігали за нею.

– Однак ось один випадок, коли, може, й непогано було б бути прив’язаним, правда? – замислено сказав Джейк. Він глянув на Ієна й питально підвів брови.

Ієн знічено всміхнувся. Йому не подобалося, що Джейк так говорить про Лору.

– От що я тобі скажу, – вів той далі. – З віком – це тобі говорить твій дядько Джейк – з віком, хоч вір, хоч ні, а думка про те, щоб осісти, набуває певної привабливості. Наприклад, якось увечері я дивився на Арта, коли він сидів, наче мішок із цементом, як завжди, а Лора обслуговувала його і так і сяк, і подумав, знаєш, якщо глянути під певним кутом, то точно можна сказати, що мій любий тупенький братик-волик має все, що можна побажати.

Ось загальна сума всього, що Ієн дізнався про Джейка за майже два тижні після його прибуття на ферму. Йому тридцять п’ять. Він жодного разу не одружувався. Жив у Торонто, Калгарі, Сан-Франциско, Новому Орлеані, Нью-Йорку й Чикаго. Серед усіх цих місць йому найбільше сподобався Нью-Йорк, і він думав, що повернеться туди. Він вважав, що якщо купувати машину, то тільки кадилак. Враховуючи те, як багато він говорив, дивно, як мало він розказував про себе.

Але через кілька днів він сказав:

– Власне, я розійшовся з однією жінкою. Ми були разом десь років три чи чотири. Вона красуня, й досить приємна, але, знаєш… – Він знизав плечима. Вигляд у нього був похмурий, незвична справа. Це примусило Ієна замислитися, чи не сама та дівчина порвала з ним. Може, це мало якийсь стосунок до того, чому він сюди приїхав. Може, він повернувся додому зализати рани.

Ієн саме наполовину обплив мис, коли почув, як на причалі шалено калатає дзвоник. Стояв суботній вечір, вони з батьком щойно поїли. Він повернув каное й швидко погріб до берега. На причалі стояв Ґеррі Мойніган, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

– Автомобільна аварія, – повідомив він, витягаючи каное на причал, заледве Ієн встиг із нього вилізти. – Марджі прийшла, але батькові потрібен і ти теж. Четверо людей, поранення досить тяжкі, з Нью-Ліскерда виїхала швидка, але доки вона ще доїде…

Вони вдвох побігли до будинку. Ґеррі Мойніган засапався. Його черевце підскакувало вгору-вниз, коли він біг, не зовсім синхронно з рештою його тіла.

– Хто вони такі? – запитав Ієн. – Місцеві? – Він уже чув крики, що долинали від будинку.

– Туристи. Детройтівський номер. Їхали зашвидко. На дорогу вийшов лось, врізалися просто в нього. Розбили машину.

То була сім’я, батьки й двоє дітей. Чоловік лежав на оглядовому столі, й Ієнів батько намагався запхнути йому до горла трубку. Мати була на запасному столі з другого боку кімнати, стогнала ледь чутно. Марджі схилилася над маленьким хлопчиком, розпластаним на робочому столі лікаря Крістоферсона. Другий хлопчик, майже немовлятко, був джерелом крику – принаймні в нього працювало серце й легені. Він лежав на підлозі на купі ковдр. Його голова була обмотана бинтом, але через нього просочувалася кров і заливала йому личко. Він смикав бинт і знавісніло кричав.

– Розберися з кровотечою, – сказав Ієнів батько, киваючи на дитину. – А тоді спробуй його заспокоїти.

– Його можна підняти?

– Так, але підтримуй голівку. Ґеррі, ти мені тут потрібен.

Уже минула північ на той час, коли швидка забрала дітей та їхніх батьків у лікарню. Ієн із батьком сиділи на кухні, слухали тишу. Ієн подумки питав себе, чи крики того малюка відлунюватимуть у його голові до кінця днів.

– Напевно, варто нам випити чаю, – після довгої паузи сказав лікар Крістоферсон. – Щоб відсвяткувати. Всі четверо мають вижити. – Він тяжко підвівся на рівні. Його лице було скривлене, шкіра обвисла від виснаження. Попередньої ночі його двічі викликали, тож він працював шістнадцять годин поспіль. Епідемія кору ще не втишилася, й вихідні нічого не означали.

Маленька вуглинка злості, тепер уже трирічна, що більшість часу була літепла, розгорілася в Ієновій душі – дивовижно, як вона й досі могла розжарюватися до білої люті майже за кілька секунд. Злість, що народилася з провини. Злість, що народилася з несправедливості цієї провини. Через кілька місяців його батько залишиться тут сам. Що він робитиме в такі ночі, як оця?

– Тобі потрібна ще одна медсестра.

– Може, ти й маєш рацію. – Батько поставив чайника на плиту. – Ти добре впорався з тим малим сьогодні, між іншим. Ти справді маєш до дітей підхід.

– Тобі треба відразу ж дати оголошення, – мовив Ієн. – Відразу ж. От просто зранку.

Він так розлютився, якось раптово, що мало не дрижав.

Батько поклав руку йому на плечі.

– Ієне, тут усе буде добре, – сказав він тихо. – Тобі не треба за мене хвилюватися. Все буде гаразд.

Вона перестала йому писати, й він був радий. Телефонувала на його день народження ще в травні й заплакала, тож він поклав слухавку. Після цього надійшов один останній лист – і все. Йому бракувало ритуалу викидання невідкритих конвертів у сміття – за роки її відсутності він отримав сто дев’яносто два листи від неї й викидати їх дарувало йому велику втіху – але коли вони перестали надходити, від зрадів. Він і далі перевіряв поштову скриньку, шукаючи їх, але коли їх там не було, радів.

Йому треба було піти на ферму. Стояла глупа ніч, але він знав, що інакше не засне; він і далі був надто розлючений, надто розбурханий. Він почекав, доки батько ляже спати, й сів на велосипеда. Зійшов місяць і ніч була зловісно ясна. Дорога здавалась нереальною, ілюзорною, наче стрічка, що будь-якої миті може відклеїтися від землі й здійнятися в повітря. Доїхавши до лісу, що оточував ферму, кинув велосипеда у звичному місці й пішов пішки. Коли йому ще залишався добрий шматок дороги, він побачив зблиски світла, а це означало, що Джейк – безсумнівно, то був він – іще досі не спить. Ієн відчув укол роздратування. Йому хотілося, щоб Джейка там не було, взагалі не було в тому будинку. Той заважав відчуттю спокою, яке він зазвичай від нього діставав.

Однак, підійшовши ближче, він нікого в кухні не побачив. Ієн походив, намагаючись заглянути в кутки кімнати. Він не надто пильнував, щоб не створювати шуму, й тому неабияк перелякався, коли раптом побачив вогник від сигарети за задніми дверима. Напевно, Джейк стояв на сходинці. Власне, тепер, знаючи, що він там, Ієн міг розрізнити його силует.

Та Джейк не поворухнувся. Собаки бігали навкруги, підбігли до Ієна, махаючи хвостами – тож, напевно, він припустив, що це вони шумлять. Сигарета кілька разів розгорялася й згасала, а тоді Ієн побачив, як він кинув її на сходинку, розчавив черевиком і відкинув убік. За якусь мить Джейк обернувся й увійшов усередину.

Здавалося, він не поспішав лягати спати. У кухні запалив ще одну сигарету й сів у крісло біля вогню. Скидалось на те, що він там ще довго просидить. Ієн переступив із ноги на ногу. Він уже саме зібрався здатися й піти додому, коли з’явилася Лора.

Вона не ввійшла на кухню, просто стала в дверях. Була вбрана в халат, міцно зав’язаний на талії, й однією рукою тримала його відвороти близько до шиї. Джейк усміхнувся їй і щось сказав. Вона похитала головою. Щось відповіла – схвильовано, як здалося Ієнові, бо, говорячи, нахилилася вперед.

Джейк схилив голову вбік і щось відказав. Він мав досить розслаблений вигляд; хай що сказала Лора, його це не схвилювало. Вона знову похитала головою, все ще притримуючи відвороти халата. Її щось засмутило, Ієн був певний цього. А тоді Джейк підвівся. Він роздушив недопалок у блюдці на столі, не поспішаючи, кілька разів втискаючи його в блюдце, а тоді рушив у її бік через кухню, наче прагнучи заспокоїти. Лора різко обернулася й вийшла з кімнати.

Якусь мить Джейк стояв, де був, дивлячись на порожні двері. А тоді повернувся до крісла й сів. Він витягнув ще одну сигарету, підпалив її й почав курити, поклавши голову на спинку крісла.

Ієн усвідомив, що затамував дух. Він не знав, як це розуміти. Лорина постава, те, як швидко вона пішла геть, коли Джейк хотів до неї наблизитися – так, наче він її дуже засмутив, або ж навіть вона його боялася. Однак це здавалося сміховинним.

Він пішов через ліс до свого велосипеда, розмірковуючи. Йому було важко на серці. Побачене змусило його питати себе, що саме розігрував Джейк. Чому саме він приїхав.