Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 15)
Звісно, Деніел очікував, що я чинитиму так само. Зі мною ситуація була інша через відстань, але, все ж, я знаю, що його дивувало, – більше ніж дивувало, – що я ще його не брала з собою додому. Я це точно знала, бо приблизно за місяць до того, як отримала запрошення від Саймона, він, фактично, сам про це сказав.
Одного вечора ми розважалися з друзями, колегою з факультету і його новою дружиною, що розказували, як вони вперше відсвяткували різдвяні свята зі своїми родинами. Святвечір провели із його сім’єю, а святкувати Різдво поїхали на гостину до її батьків. Ця домовленість нікого не потішила, їм ще й довелося між святами їхати сто миль у завірюху. Оповідали вони весело, але мені їхня розповідь здавалась сумною. Деніел був на диво тихий дорогою додому і я вирішила, що йому ця історія здалася сумною теж. Я сказала щось на зразок: «Ну, добре, що вони хоч можуть над цим посміятися», а Деніел відповів: «Угу». А потім, по хвилині мовчання, промовив:
– Кейт, куди ми прямуємо?
Я подумала, що він має на увазі, куди ми поїдемо – до нього чи до мене. Він орендував останній поверх занедбаного старого будинку десь за півмилі від університету. Квартира темна, незграбна, з маленькими вікнами і великими, приземкуватими, занадто діяльними батареями, які продукували тепло в таких кількостях, що йому доводилося весь рік тримати відчинені вікна, але простору не бракувало, чого аж ніяк не скажеш про мою комірку, тому ми проводили більшість часу там. Я відповіла: «До тебе?»
Кермував Деніел. Мені завжди подобався його профіль – як у приязного сокола – але тепер, коли його час від часу накривало світлом машин, що їхали назустріч, вигляд у нього був незвично серйозний. Він поглянув на мене і сказав: «Я не це маю на увазі».
Щось у його голосі примусило моє серце стиснутися. Деніел нічого ніколи не драматизував. Він з гумором ставився до життя або ж створював таке враження про себе, але незалежно від того, що обговорювалося, його тон завжди був веселий і трішки здивований. Такий він був і тепер, але я відчувала в глибині щось іще, а що саме – впевнена не була. Тому перепитала:
– Перепрошую. А що ти маєш на увазі?
Він завагався, але відповів:
– Ти розумієш, що ми з тобою зустрічаємося вже більше року?
– Так. Так, я знаю.
– Справа в тому, що я не впевнений, що ми… до чогось ідемо. Я не маю жодного уявлення, як ти ставишся до… ну, до всього, насправді. Чи ці стосунки для тебе важливі.
– Важливі, – відповіла я швидко, дивлячись на нього.
– Наскільки важливі? Не дуже важливі? Досить важливі? Дуже важливі? Вибери варіант.
– Дуже. Дуже важливі.
– Що ж, яке полегшення…
Якийсь час він мовчав. Я теж нічого не казала. Сиділа напружено, тримаючи руки на колінах.
Він сказав:
– Але, справді, немає нічого… немає нічого, що б на це вказувало, знаєш. Що ці стосунки важливі для тебе. Я маю на увазі – про що ми розмовляємо? Про роботу. Про друзів і колег, переважно, але стосовно до їхньої роботи. Ми кохаємося, це чудово, справді чудово, але потім ми закутуємось кожен у свою ковдру і розмовляємо про плани на наступний робочий день. Робота важлива. Звісно. Але ж не тільки вона, правда?
Він зупинився на червоне світло і втупився у світлофор так, ніби чекав від нього якоїсь відповіді. Я теж на нього дивилась.
– Я й почуваюся так, ніби майже нічого про тебе не знаю. – Він глянув на мене і спробував усміхнутися. – Мені би хотілося знати більше. Ми зустрічаємося понад рік і, думаю, я вже мав би добре тебе знати. Ти… я не знаю, чи правильно пояснюю, але… здається, є щось… – Він відпустив кермо і показав руками, ніби впирається в стіну. – …якийсь бар’єр. Десь посеред шляху. Ніби ти показуєш тільки певну частину себе… не знаю. Я не знаю, як це пояснити.
Хвилю по тому він подивився на мене знову і ще раз спробував усміхнутися.
– А мене це гризе. Думаю, тобі варто знати, що мене це гризе.
Світлофор засвітився зеленим. Ми рушили.
Я злякалась. Я й подумати не могла, що він це відчував. Завмерла від жаху, що все може скінчитися, що він хоче порвати стосунки, і шоку через усвідомлення, як багато він для мене значить.
Ви мусите зрозуміти: я ніколи не думала, що справді зможу кого-небудь полюбити. Наскільки я знала, на моїй долі такого не написано. Чесно кажучи, я думала, що не здатна на таке глибоке почуття. Коли «знайшла» Деніела, якщо так можна сказати, думаю, я була вражена самим фактом його існування. Я не прислухáлась до своїх почуттів аж занадто і не дозволяла собі ними мучитися, певно, боялася, ану виявиться, що я так його люблю і він мені так потрібен, що він буде просто зобов’язаний зникнути. Люди, яких я люблю і які мені потрібні, мають звичку зникати з мого життя. З цієї ж причини я не дозволяла собі думати про майбутнє –
Але сказати це все вголос я могла хіба що під прицілом. На той момент я цього й не усвідомлювала. Я й не думала про наші стосунки як про щось, що має рости чи розвиватися – мені ніколи не спадало на думку, що це необхідно чи навіть бажано. Я покладалася на долю; думала, що ми або будемо разом, або ні, і я на це не дуже можу вплинути. Сподівалась на краще. Припускаю, це як вести машину із заплющеними очима.
Я не знала, що йому сказати. Як зробити так, щоб він зрозумів. Я дуже засмутилась. Промовила:
– Деніеле, мені просто не дуже добре вдається… говорити про такі речі. Про кохання і все таке. Але це не означає, що я його не відчуваю.
– Знаю. Але проблема не тільки в цьому, Кейт.
– То в чому ж?
Якийсь час він мовчав. А потім відповів:
– Ти могла б дозволити мені бути частиною інших сторін твого життя. Інших речей, важливих для тебе.
Він не сказав прямо: «Ти могла би познайомити мене зі своєю сім’єю», але я знала, що це малося на увазі, хоча б частково. Малося на увазі, що, для початку, мені було варто взяти його з собою додому і познайомити з Люком. І з Бо. І з Меттом.
Справа в тому, що я саме про таке й подумати не могла. Не знаю чому. Й досі не розумію. Я знала, що вони йому сподобалися б, знала, що він сподобався б їм, але, попри це, не могла й подумати про таке. Я вважала цю ідею безглуздою. Сама себе в цьому переконала.
Він звернув у провулок і зупинив машину на узбіччі. Не знаю, як довго ми там стояли, двигун працював, хурделиця завивала за вітровим склом.
Я промовила до нього: «Я спробую, Деніеле. Чесно, я постараюсь».
Він кивнув. Мені хотілося, щоб він щось сказав – сказав, що5 зрозумів, але ні; він завів машину й відвіз мене додому. Відтоді минув місяць, і ми про це не згадували. Але це стояло між нами. Не зникло.
Отож, я знала, що він відчує, якщо побачить запрошення від Метта. Він вважатиме, що це ідеальна можливість. Насправді, так і є.
Він поставив фото Саймона на стіл, обережно, ніби здогадався, що воно було для мене особливе. І через його обережність я майже змогла його запросити, просто там. Майже змогла примусити себе перемогти свій спротив чи щось таке. Але в моїй свідомості відразу ожив образ Метта, яскравий, бо недавно він мені снився, і раптом я уявила їх двох, їхнє знайомство, дуже чітко. Усміхаються, потискають долоні. Побачила так ясно: Метт питає, як ми доїхали, Деніел відповідає, що добре. Приємний сценарій. Вони вдвох ідуть до будинку. Метт каже: «Ви ж працюєте в університеті, правда? Займаєтесь мікробіологією, Кейт казала…» І відразу неприйняття поглинуло мене, аж перехопило дух. Я поглянула на звіти, в роті гірчив металевий присмак.
– Кейт?
Я знехотя підвела на нього очі. Він дивився на мене насуплено, збентежений. Деніел Крейн, наймолодший професор зоологічного факультету, стоїть посеред моєї кімнати, збентежений, бо одна деталь його життя складається не зовсім ідеально.
Мені хотілося сказати: тобі це дісталось так легко. Так
Ти розумний чоловік, я знаю, я цього не заперечую, але мушу сказати, що супроти нього – звичайний. Не видатний. Не рівня Метту.
– Щось негаразд?
– Ні, – відповіла я. – А що?
– Ти якась така…
Я очікувала, що Деніел продовжить, але він не став. Узяв чашку кави, зробив ковток, усе ще дивлячись на мене. Я подумала: не можу. Просто не можу. Якщо він побачив запрошення – що ж, погано. Так тому й бути.
– Я майже закінчила, – сказала я і продовжила читати.
Глава 9
Не так давно я відвідала конференцію в Едмонтоні6, щоб виголосити доповідь про вплив пестицидів на життя у ставках. Хоч сама конференція виявилася не надто блискучою, на ній варто було побувати хоча б заради того, щоб дорогою додому дуже низько пролетіти над Північним Онтаріо. Мене приголомшила його безкрайність. Його порожність. Ми пролітали над багатомильною пусткою, над каменями, деревами й озерами, прекрасними й безлюдними, далекими, мов Місяць. А тоді раптом вигулькнула тонка сіро-біла смужка, що зміїлася посеред тієї пустки, прокладаючи собі шлях побіля озер, боліт та оголеного граніту. А попереду, ніби повітряна кулька зі шворкою з тієї тоненької смужки, з’явилася невеличка просіка збоку від озера. На ній були розмічені поля, розсипані будиночки і ще кілька сіро-білих смужок сплітали все це докупи. Більш-менш у центрі, впізнáвана за приземкуватим невеличким шпилем, стояла церква, а поряд з нею, посеред розбитого майданчика, – школа.