Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 57)
Іноді я не можу чітко згадати, чи справді побачила таблетки на тій поличці, перш ніж упасти на підлогу. Чи вода текла з крана перед падінням чи після? Не пам’ятаю, чи я намагалася тоді боротися з темрявою, чи здатна була на хоч якусь відсіч, чи видала хоч один звук. Можливо, що ні. І тут я починаю заплутуватися: що може означати той факт, якщо я нічого з вищезгаданого не робила?
Я ні в чому не впевнена.
Щоправда, дуже добре пам’ятаю, як при згадці його імені навіть через вісім років мене охоплювало гостре відчуття страху, нестримний гнів та лють. А його обличчя в дзеркалі закарбувалося в пам’яті найчіткіше. Тієї хвилини я зрозуміла, що потрапила в біду – ще перед тим, як почула його слова, ще перед усім іншим.
Ось як я знала – по його обличчю.
Ось чому я стояла біля вікна. Заради цієї миті. Логічно, що вона повертається додому саме зараз. У неї завжди був такий графік – нічна істота, приходить рано вранці, коли в інших новий день тільки-но починається. Я чула її кроки на ґанку. Чула, як вони зупинилися. Як дзенькнув метал, коли взялася за клямку; я уявила, як її пальці перебирають ланки браслета. Вона збігла сходами назад, і я нарешті змогла її чітко побачити. Тримаючи в руці годинник Джона Гікельмана, вона сканувала поглядом дорогу, потім ліс, пильно вдивляючись між дерев поблизу будинку – повернувши обличчя у профіль. І саме цієї хвилини я побачила й переконалася.
Я сфотографувала її телефоном, поки її обличчя озиралося навкруги. Вона міцно стискала в кулаку годинник, мотаючи на всі боки головою. А тоді нерухомо завмерла на місці й нерішуче вигукнула в бік лісу моє ім’я. Вітерець куйовдив їй волосся. Моє ім’я прозвучало з її вуст якось по-чужому. З якимись незвичними нотками. Це страх, подумала я.
Вона відступила крок назад, тоді ще один, не спускаючи погляду з лінії дерев. А потім намацала рукою поруччя й повільно позадкувала сходами догори, ніби відступаючи перед навколишнім світом. Ніби відчуваючи, що з усіх боків насувається небезпека.
Не підозрюючи, що та вже чатує на неї всередині.
Розділ 38
Відчинилися двері, і я побачила Еммі. Якусь мить вона була тією Еммі, яку я завжди знала. Але наступної миті вже не була нею. Або ж просто стала собою, якою була завжди, і я нарешті змогла це побачити.
Я розглядала її у профіль. І бачила Аммі, Мелісу та Лію. Усі ті образи та перевтілення Еммі, яких я не хотіла бачити. Я вперше дивилася на неї справжню.
Помітивши коло вікна мене, Еммі нерішуче зупинилася. Зненацька я, як і вона, розгубилася, не тямлячи, навіщо тут стою. Однак вона швидко оговталася, хвацько зачинивши стегном двері, всміхаючись натренованою усмішкою, буцімто це все жарт, буцімто ми досі граємо свої звичні ролі.
– Ліє, – промовила вона.
Моє ім’я злетіло з її вуст із удаваним захватом. Зовсім інакше, ніж вона щойно гукала мене надворі, ніби то був хтось інший. Еммі скинула куртку на сусіднє крісло й наділа на руку годинник, дзенькнувши ланками браслета. Тоді ще раз струсила ними, видобуваючи звуки музики. Її сміх був знайомим і чужим водночас.
– Я така рада, що ти тут, – сказала вона, підступаючи ближче, ніби готувалася до цього заздалегідь. – Ти ж знаєш, що сталося, правда? Я не могла повернутися. – Вона захитала головою, кінчики її волосся, тепер довшого, торкнулися плечей. – Але знала, що ти мене неодмінно знайдеш.
Мені страшенно хотілося, щоб це було правдою, але я безпомилково відчувала в тих словах брехню, відчай, бачила її різнолику натуру.
– Ну, ось, знайшла, – сказала я й чекала реакції, хотіла побачити, куди вона рухатиметься далі. Чи розповідатиме, що сталося? Чи спробує натомість з’ясувати, що саме мені відомо?
Еммі зиркнула у вікно, розтираючи змерзлі долоні.
– Ти пішки прийшла? – поцікавилася вона.
Я не відповіла, просто мовчки простягнула їй ключ від будинку на дитячому плетеному ланцюжку.
– Ось, ти забула.
Я помітила, як затремтіли її пальці, коли вона його брала. Вочевидь, здогадуючись, що я знайшла в тій коробці не лише ключ. Цікаво, чи вона здогадалася, що я відстежила обидва її злочини, давній і теперішній?
– Побудеш трохи? – запитала вона, ніби дуже б такому зраділа.
– Ні, я тут проїздом, зі своїм хлопцем.
Її очі засвітилися.
– Хлопець, га? І хто це?
Отже, вирішила, невимушено оминувши гострі кути, підібратися ближче.
– Його звуть Кайл. Він детектив поліції. Ми познайомилися, коли я повідомила про твоє зникнення. Коли вони вважали, що до смерті Джеймса Фінлі причетна я. Я зустріла його завдяки тому, що Бетані Джарвіц з твоєю допомогою хотіла вкрасти моє ім’я.
Вона вирячила очі.
– Ліє, – сказала вона, виставляючи переді мною руку, мовляв, ти все не так зрозуміла. – Бетані Джарвіц убила Джеймса Фінлі. Я про це дізналася й намагалася тебе захистити. Я зробила це заради тебе.
І тут у моїй уяві, наче кіно, промайнула картинка: Еммі на узліссі, того дня з совами, виглядає Бетані. Стоїть на варті мого спокою. Втілення Еммі, якого я прагнула.
Але щось тут не сходилося. Надто багато елементів мозаїки не вписувалися в ту картинку, нехай би як відчайдушно я хотіла в неї вірити.
– Серйозно? – запитала я. – Бо мені все видається трохи інакше: ти винаймала ту підвальну квартиру в Бостоні під чужим ім’ям. Брала в мене гроші. Потім поцупила мій гаманець, використала мої документи, щоб улаштуватися на роботу. А потім накивала п’ятами. Бозна-куди ти втікала, але точно не на місію Корпусу миру.
Я вся тремтіла, не в змозі стримати гніву в голосі. Вона зрадила. Я бачила тільки одне пояснення – Еммі використовувала мене від самого початку.
Вона відсахнулася, і я зрозуміла, що Еммі мене недооцінила, вона не сподівалася, що я стільки дізнаюся.
Я тиснула далі, демонструючи, що викрила її справжню сутність. Що обдурити мене більше не вдасться.
– Ти змінювала особи, перевтілювалася, поки Бетані не випустили на волю. А тоді повернулася по мене. Через вісім років. Через вісім років, коли дізналася, що Бетані от‑от має вийти з в’язниці. І я була твоїм подарунком для неї. Потім ти з’ясувала щось паскудне про Бетані й вирішила позбутися і її. Залишила знаряддя вбивства в моєму домі. Зателефонувала в поліцію з моєї школи. Спрямувала підозри на мене.
– Я тобі все поясню, Ліє. Ти мене знаєш. Я тебе знаю.
Вона підступила ще ближче, ніби сподіваючись довести, що все це неправда, просто наблизившись до мене впритул.
Я зупинила її жестом руки.
– Ні, я знаю таке. Ти вбила людину, разом із Бетані, багато років тому. Бетані мертва. Нарешті ти тепер зможеш жити під своїм справжнім ім’ям. Тепер тобі ніщо не загрожує. Ти вільна. Хіба ти не цього хотіла?
– Я не вбивала того чоловіка. Це була Бетані. Присягаюся…
– Він був із твого рідного міста, Еммі. Мелісо. Чи нехай хто ти там. Саме
– Ти мала б зрозуміти, як ніхто інший, Ліє. Ти не уявляєш, яким він був. Що накоїв.
Я згадала про її шрам. Про страх в очах. Про всі ті частинки інформації, які складала докупи, поки вона промовляла ті слова. Але я досі не тямила, чи це правда. Чи я їй вірила. Уявний наречений, який її налякав; хлопець витурив із дому – стільки різних історій, що я почала сумніватися, чи сама Еммі усвідомлює, хто вона.
Чи вона не більше, ніж просто історія з прогалинами, які залишила заповнювати нам? Ніколи не розповідаючи про себе правди, яку я мусила додумувати сама. Звертаючись до чогось життєво важливого всередині мене – прагнення знайти рідну душу, яка була б сильною, яка б із усім упоралася. Я створила її образ за власною подобою.
В Еммі смикнулося око, її погляд скочив кудись убік, і я озирнулася навколо – шукаючи очима, на що вона могла подивитися. Ножі, підсвічник, поліняки коло каміна. Я знала, що вона скоїла з Бетані. Бачила на власні очі, як вона якось, навіть не кліпнувши, приставила ножа до руки Арона. Якщо тоді, вісім років тому, вона нікого не вбивала, то щонайменше була співучасницею. І я вперше її злякалася.
Пейдж побачила одразу, що Еммі варто остерігатися. А я тоді була надто засліплена, надто захоплена нею. Вірила, що Еммі – саме та людина, якою я хотіла бути. Здатна на все. Я підпустила її надто близько до себе, це правда, але й вона дозволила до себе наблизитися.
– Кайл, мабуть, уже встав, – сказала я.
– І? Тобі вже час іти?
Я бачила, як вона збадьорилася, бачила тріумф у її очах.
Я заперечливо захитала головою.
– Ні, я залишила йому вранці записку з твоєю адресою та ім’ям. І декілька хвилин тому надіслала твою фотографію, яку зробила, коли ти виходила з машини.
Вона мотала головою.
– Ні, Ліє. Нікому ти нічого не надсилала.
Бо Лія Стівенс, яку вона знала, на таке не здатна?
Я простягнула свій телефон екраном до неї, показуючи переписку з Кайлом. Він уже сконтактував з місцевою поліцією. Відповіді: «Чим ти думала?», «Вже їду, тримайся».
З горла Еммі вирвався стогін, вона панічно озиралася навколо.
– Що ж ти накоїла, Ліє?!
– Дала тобі невеличку фору, – відповіла я. – Так було б справедливо, я гадаю, зважаючи на все, що ти для мене зробила.
Цей будинок був її початком і її кінцем. Вона доклала стільки зусиль, щоб повернутися. І могла сюди знову потрапити лише так – без Бетані, без Джеймса Фінлі, без мене. Я бачила, як Еммі тужливо оглянула дім, як відвисла її щелепа. Я бачила чергове її втілення – Еммі, позбавлена всього до останнього.