Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 40)

– А ким, у біса, ще ти можеш бути?

Для Ребеки я, мабуть, була непримітною дівчиною, на яку ніхто не звертає уваги.

– Довга історія. Пам’ятаєш Еммі? Я колись розповідала тобі про неї?

– Ні. Мама сказала, що ти з нею зараз мешкаєш в одному домі. Ти з нею познайомилася після коледжу? Це вона, так?

– Так, ми якийсь час разом мешкали після коледжу, зараз теж живемо разом. Тільки вона зникла, чорт забирай, і про неї ніде немає жодних документальних слідів.

Ребека на мить замовкла, і я уявила, як вона перекладає телефон з одного вуха на інше, відкидає волосся через плече, жестом пальця просить пацієнта трохи зачекати.

– Але до чого тут поліція, Ліє, і ти?

Я застогнала.

– Гаразд. Я повідомила, що вона зникла, а хлопця, з яким Еммі зустрічалася, знайшли мертвого. В її машині. Ну, в машині. – Я нервово засміялася, почала кректати. Прокашлялася. – В авто, яким вона користувалася, але воно ні на кого не було зареєстроване.

Ребека стишила голос.

– Ти потрапила в біду, Ліє?

– Ні. – Тепер і я на мить замовкла. – Не знаю. Не кажи мамі. Тільки не кажи мамі. Будь ласка, Ребеко. Заповни ту форму, добре? Напиши їм відповіді на запитання, і все буде добре.

Я поклала слухавку, перш ніж вона встигла щось заперечити, а коли Ребека знову набрала мій номер, не відповідала, чекаючи, поки ввімкнеться автоматична голосова пошта.

Я не здивувалася, коли побачила його через годину. Я знала, що він телефонував Кассіді з поліції Бостона, що він розмовляв із Ноа, що вони написали Ребеці. Мене здивувало, що він з’явився сам. Мабуть, через того електронного листа, бо це його зачіпало теж. Він оглянув мене, зупинивши погляд на червоному светрі. Перед моїми очима знову промайнули ті слова: «Жінка в червоному колись собі жила…».

Я відчинила двері, промовистим жестом запросила заходити.

– Ну, – сказала я, коли він, втупившись у мене, завмер посеред кімнати, – отримав, що хотів?

Він грізно насупився.

– Добре, скажу інакше. Моя сестра та мої колишні колеги повідомили все, що ви хотіли знати, детективе?

Він скинув куртку, сів на канапу, трохи нахилившись уперед із виглядом страшенно збентеженої людини, і ретельно підбирав подумки слова.

– Ти не казала, що була журналісткою, – промовив він, зиркнувши на мене так, ніби побачив уперше.

Ну от, урешті настав момент, коли він зрозумів, що перед ним не та дівчина, про яку він думав, що знає її.

– Ну, я вже не журналістка, – сказала я. – А чим ти займався до того, як переїхати сюди? Не знала, що ми вже просунулися так далеко.

Він захитав головою.

– Ти це приховувала. – Він це відчував.

– Хотіла почати все з чистого аркуша, – сказала я. І це була не брехня.

– Тебе змусили звільнитися, – сказав він, використавши правду, як зброю. І з викликом подивився мені в очі з іншого боку кімнати – мовляв, спробуй таке заперечити.

Я заскреготала зубами. Не стала заперечувати.

– Хто це сказав?

Ноа мене б не викрив – принаймні не без катастрофічних наслідків для себе й газети. А Кассіді не знав справжніх подробиць. Хіба чув якісь чутки про наклеп, але вони вже вщухли. Університет не менше за нас був зацікавлений, щоб про ту історію всі забули, тож ніхто не тиснув.

– Не треба, щоб хтось сказав, я вмію читати між рядків. Твій колишній колега говорить, що та робота тебе дістала, детектив поліції згадує про доволі резонансну газетну статтю на тему самогубств у студентському містечку. Він сказав, що ходили чутки про наклеп чи щось таке – його слова. А тепер ти тут, опинившись так далеко, як тільки змогла, у професійному сенсі. Я прочитав ту статтю, Ліє. Ти навіть тут зберігаєш примірник, правда? Я бачив старе число бостонської газети під час обшуку. Що ти накоїла, Ліє?

– Я нічого не накоїла, Кайле. – Я вдихнула на повні груди, повільно видихнула й видала йому правду, яку щосили намагалася залишити позаду. – Редакція вважає, що я вигадала фіктивне джерело. Вони вважають, що мої звинувачення безпідставні, але вони помиляються.

Він мовчки обмірковував почуте.

– Ти вигадала фіктивну людину, – сказав він, частково повторивши мої слова для більшої виразності. Ігноруючи решту фрази.

– Не людину. – Це був надто сміливий крок, але всі вірили саме в це.

– Та один чорт!

Ні. Це не одне й те саме. Він не зрозумів.

– А про яке джерело йдеться? – повільно запитав він, коли я вмостилася в кріслі навпроти. – Будь ласка, тільки не кажи, що мова про того викладача з таблетками.

Я нічого не відповіла. Кайл побілів і кардинально змінив свою поведінку.

– Знаєш, що думає мій керівник? Що ти нас за носа водиш. Що ти розумніша за всіх нас разом узятих. – Він ще раз подивився мені в очі і стишив голос. – Що немає в тебе співмешканки.

Усе, чого я так боялася, зараз висіло в повітрі.

– Я підозрювана? – запитала я, і голос на тому слові зламався. Я марно намагалася відновити спокій та незворушність. Життя вислизало з-під ніг. Укотре. – То ти так вважаєш? – запитала я.

Він закинув руки вгору.

– Я тебе захищав, Ліє. Захищав, запевняючи, що вони помиляються, що є інше пояснення. І раптом на світ вилазить оце. А що мені було думати? Ти вже так чинила раніше.

Ні, нічого я не чинила. Проте суб’єктивне уявлення – вперта штука. Як захищатися, коли все проти тебе?

– Я втратила все. Гадаєш, не засвоїла уроку?

Кайл відкинувся на спинку канапи.

– Не знаю, – відповів він. – Чесно кажучи, я вже ні в чім не впевнений. Може, у тебе справді добре виходило. Може, ти й зараз крутиш мені голову.

Я нахилилася вперед.

– Не я та, хто крутить голову. Хотів обшук – і влаштував. Це тобі не можна довіряти.

– Ти збрехала заради статті.

– Те, що я вчинила, – не брехня, не зовсім – я це зробила заради правди.

Кайл скривився. Я могла лише уявити, що саме він прочитав, почув від своїх колег із поліції чи розкопав самотужки. Які причини та наслідки склав докупи, які висновки зробив щодо низки подій, які привели мене сюди.

– Але отримала геть інше. Якщо ти справді можеш ось так спокійно сидіти, переконана, що нічого надзвичайного не сталося…

– І що тоді? Я виявилася не такою, як ти думав? Але ж ти вважав мене брехункою. Визначся, Кайле, обери нарешті систему координат.

Він гучно чмихнув.

– А ти завжди так дискутуєш? Намагаєшся підібрати якомога гостріші, дошкульніші звороти?

Я йому відрізала:

– А ти, Кайле, хіба інакший на роботі? Задля зізнання на допиті всі запитання прийнятні?

Він захитав головою.

– Моє завдання – розкривати злочини, очистити вулиці від криміналу і в такий спосіб дбати про безпеку інших. А це можливо тільки через з’ясування правди.

– Ну, ти недалеко втік від мене. – Я нахилилася вперед. – Просто ще не попадався.

Я подумала про листа, якого йому переслала. Цікаво, чи він теж подумав про те саме?

Кайл посовався на місці, поставив лікті на коліна.

– Хочеш сказати, що вчинила б так само знову?

Я уважно подивилася йому в очі, стишила голос, щоб Кайлу довелося нахилитися ближче. Ми мало не доторкалися чолами: