Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 4)

Дівчинка на задній парті позіхнула, тож я вирішила додати: «Працювала там журналісткою», – вважаючи, що додам собі трохи авторитету. А те дівчисько, наче кішка з канаркою в зубах, зиркнуло на мене переможно-глузливим поглядом – згодом я дізналася, що її звуть Іззі Марон, – і запитало: «Це ваш перший рік роботи в школі?».

Я пробула з ними лише три хвилини й уже встигла помилитися. Їм не треба знати, що в тридцять років я починаю працювати вчителькою, що починаю нове життя після того, як зазнала невдачі в попередньому.

Навчальний день складається з чотирьох пар уроків, але перша пара завжди відчувається значно довшою за наступні.

Іззі Марон зібрала навколо себе колектив дітей: позсували стільці, хлопці схилилися над її партою. Тео Бертон протиснувся між ними й, приклавши пальці до вилиць Іззі, прошепотів щось їй на вухо. Вона слухала з серйозною міною на обличчі.

Я вирішила спробувати щастя з Моллі Локлін, яка трималася осторонь, – в прямому і в переносному сенсі, – сподіваючись, що інші діти надто захоплені перешіптуванням і не звернуть на це уваги. «Що сталося?» – запитала я Моллі. Я пишалася своїм умінням знаходити джерела і змушувати їх говорити, а ця дівчинка була легкою здобиччю. Гадаю, я заскочила її зненацька своїм прямим звертанням.

Але тільки-но вона розтулила рота, як на стіні затріскотів гучномовець системи оповіщення.

– Панно Стівенс? – пролунав голос заступника директора, і в класі враз запанувала тиша.

– Так, пане Шелдон? – відповіла я.

Минуло кілька тижнів, перш ніж я призвичаїлася до такого дивного звертання вчителів одне до одного, байдуже, розмовляли вони через селекторний зв’язок, і це чули учні, чи сам на сам у коридорі. Я ніяк не могла звикнути, що дорослі звертаються на прізвище, якась старомодна формальність.

– Зайдіть на хвилинку до дирекції, – луною облетів кімнату голос Мітча Шелдона.

Я відчула позаду, як діти завмерли й не дихали. Двадцять чотири пари вух жадібно слухали.

Там поліція, і їм потрібна я.

Я піднесла руку до рота, з подивом зауваживши, як тремтять пальці. Неквапливо підійшла до столу під стіною з замкненою шухлядою, щоб узяти звідти торбинку, усвідомлюючи, що вони всі знають щось таке, чого я не знаю.

Замок двічі заїло, перш ніж мені вдалося його відчинити й висунути шухляду.

Іззі насуплено подивилася, як тремтять мої руки.

– Ви чули? – запитала вона.

– Чула що? – перепитала я.

Попри її намагання вдавати серйозність, по тому, як скривилися її губи, було зрозуміло, що дівчина збирається з величезним задоволенням видати мені цю інформацію. Наче вона знала, що я й гадки не маю, про що йдеться. Я вкотре набралася духу.

– Щойно за напад заарештували тренера Кобба, – випалила Іззі.

От дідько.

Таки дістала.

Розділ 4

Через Девіса Кобба я почала на ніч вимикати звук на телефоні. Я ніколи не брала від нього слухавки, бо він завжди телефонував після одинадцятої вечора, завжди, як я припускала, після того, як виходив із бару й повертався додому. Щоразу одне й те саме.

Девіс Кобб був власником автоматичної пральні та підробляв у школі тренером із баскетболу, але я цього не знала, коли ми познайомилися в адміністрації округу під час заповнення документів.

Я думала, що він учитель. Так виглядало, що всі його знали, і він усім подобався. Йому казали: «Девісе, а ти вже познайомився з Лією? З осені ви працюватимете разом», – і він усміхався.

Після знайомства він запропонував випити по скляночці в найближчому барі – мав обручку на пальці, це було посеред дня, можете їхати за мною на своїй машині. Пропозиція виглядала, як невинний вияв гостинності до новоприбулої мешканки містечка. Він здавався цікавим – поки однієї ночі не з’явився в мене на порозі.

У коридорі назустріч мені йшла Кейт (панна Тернер). Вона була похмура й насуплена і спершу мене навіть не помітила. Але, порівнявшись зі мною, зупинилася, вхопила за руку й тихенько сказала на вухо:

– Вони розпитують, чи ми, бува, не зауважували за Девісом Коббом неприйнятної поведінки раніше. Довго не допитують. Усе дуже швидко.

Мені скрутило живіт від думки, що в поліції можуть бути якісь докази, що виведуть на мене. Останні дзвінки. Записи його розмов. Може, це й була причина, чому гучномовець над головою проскрипів моє ім’я.

– Усе гаразд? – запитала вона, ніби вловивши щось підозріле в моїй мовчанці.

Ми працювали одна навпроти одної, і за останні кілька місяців Кейт устигла в повсякденній метушні стати для мене «товариським обличчям». Тепер я переживала, що вона могла знати про мене забагато.

– Це все дуже дивно, – відповіла я, намагаючись скроїти таку ж розгублену міну, як у неї. – Дякую за засторогу.

Мітч Шелдон стояв біля входу до конференц-зали наче охоронець, схрестивши на грудях руки, широко розставивши ноги, ще й у військових штанях і мокасинах. Побачивши, як я наближаюся, він опустив руки.

Можна сказати, що Мітч був для мене в цій школі наставником і другом, але зараз я не знала, як реагувати на його суворий вираз обличчя.

Крізь відчинені двері позаду нього я бачила принаймні двох чоловіків у темних піджаках. Вони сиділи за овальним столом і пили каву з одноразових стаканчиків зі спіненого полістиролу.

– Що сталося? – запитала я.

– Господи, – сказав Мітч, нахилившись ближче і стишивши голос. – Вранці затримали Девіса Кобба. Його звинувачують у нападі. Я теж уперше про це чую. Преса й батьки почали дзвонити одразу, тільки-но я прийшов.

У приймальні адміністрації школи з вікнами, що виходили на головний вхід, як і казав Тео, було повно поліціянтів. Але ані тут, ані в коридорі за приймальнею, де ми зараз стояли, я не помітила жодного вчителя – тільки ми з Мітчем.

Мітч кивнув у бік дверей конференц-зали:

– Просили тебе, – він ковтнув слину. – Вони допитують усіх жінок, але конкретно тебе назвали на ім’я.

Опитування, що межує з обвинуваченням.

– Дякую, Мітчу.

Увійшовши, зачинила за собою двері. Я помилилася – у залі було троє людей. Двоє однаково одягнених чоловіків, мабуть, у їхньому підрозділі такий порядок, і жінка в цивільному.

Найближчий до мене чоловік підвівся й дещо здивовано оглянув мене.

– Лія Стівенс? – запитав він, демонструючи на поясі поліційний значок.

Мої плечі застигли.

– Так, – відповіла я, нерухомо звісивши руки, почуваючись, наче експонат на вітрині.

Він простягнув руку і представився:

– Детектив Кайл Донован.

Він був молодшим за іншого чоловіка, але якийсь елегантніший, статечніший. Тож я подумала, що саме він тут головний, незалежно від рангу. Можливо, тому, що мав імпозантну зовнішність і тримав зоровий контакт, а я упереджена. Є в мене слабинка до таких типажів.

Я потиснула руку спершу йому, а тоді, нахилившись через стіл, – старшому.

– Детектив Кларк Іґан, – представився той. У нього були посріблені сивиною бакенбарди, трохи не така міцна статура, тьмяний погляд. Він нахилив набік голову й перезирнувся з детективом Донованом.

– Елісон Конвей, – її роль досі була для мене невизначеною. Діловий костюм, русяве хвилясте волосся до плечей.

– Дякую, що погодилися з нами поговорити, – сказав Донован, ніби в мене був вибір, і жестом указав на стілець навпроти.

– Звичайно, – сказала я, сідаючи на місце й намагаючись оцінити ситуацію. – Про що йдеться?

– У нас є лише декілька запитань. Девіс Кобб. Ви з ним знайомі?

– Ясна річ, – відповіла я й заклала ногу за ногу, намагаючись триматися невимушено.

– Як давно ви знайомі? – продовжив він.

– Ми познайомилися в липні, в окружній адміністрації, коли я прийшла туди зареєструватися.

Відбитки пальців, тест на вживання наркотиків, перевірка біографічних даних. Учителі та поліція, останній бастіон незаплямованих професій. Перевіряють тільки, чи не притягався до кримінальної відповідальності. Цивільні позови до уваги не беруться. «Майже» – не має значення. Яка інтуїція? Лазівок чимало, щоб проскочити. Стільки всього не потрапляє в історію зафіксованих правопорушень та нетверезого водіння.

Девіс Кобб упорався.

– Ви потоваришували? – запитав детектив Донован.

– Не зовсім. – Я намагалася не соватися на стільці – зі змінним успіхом.

– Він коли-небудь контактував з вами безпосередньо? Телефонував?

Я прокашлялася. Ось воно. Докази, які вони мали, – причина, чому викликали мене з класу. Обережно, Ліє.