Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 76)

— Куди ми йдемо?

— Хіба не ясно?

Лізель намагалась не відставати.

— Якщо чесно, то не дуже.

— Я хочу його знайти.

— Свого тата?

— Так. — Він замислився. — А знаєш, ні. Краще я знайду фюрера.

Кроки пришвидшились.

— Навіщо?

Руді зупинився.

— Я хочу його вбити. — Він навіть розвернувся на місці, звертаючись до всього світу. — Чуєте, ви, покидьки? — Вигукнув хлопець. — Я хочу вбити фюрера!

Вони пішли далі і подолали ще кілька миль. Саме тоді Лізель відчула непереборне бажання повернути назад.

— Руді, скоро стемніє.

Він йшов далі.

- І що з того?

— Я повертаюся.

Руді зупинився і глянув на неї так, ніби вона його зрадила.

— Чудово, крадійко книжок. Давай, покинь мене. Закладаюся, якби наприкінці дороги валялася якась задрипана книжка, ти б не зупинилась. Правда?

Певний час обоє мовчали, та незабаром Лізель набралася сміливості.

— Думаєш, ти один такий, Saukerl? — Вона відвернулась. — Тільки твого тата забрали…

— Що це означає?

Лізель якусь мить рахувала.

Мама. Братик. Макс Ванденбурґ. Ганс Губерманн. Їх усіх не стало. А в неї так ніколи й не було справжнього тата.

— Це означає, - сказала вона, — що я йду додому.

Десь п’ятнадцять хвилин вона крокувала сама, і навіть тоді, коли її нагнав Руді, зі збитим диханням і спітнілими щоками, вони ще майже годину не розмовляли. Вони просто разом ішли додому — з наболілими п’ятами і втомленими серцями.

У книжці «Пісня у темряві» був розділ під назвою «Втомлені серця». Закохана дівчина пообіцяла свою руку юнаку, але згодом він утік з її найкращою подругою. Лізель запам’ятала, що то був тринадцятий розділ. «Моє серце так втомилося», — сказала та дівчина. Вона сиділа в капличці і писала у щоденнику.

Ні, думала по дорозі Лізель. Це моє серце втомилося. Тринадцятирічне серце не має так почуватися.

Коли вони дійшли до околиць Молькінґа, Лізель кинула хлопцеві кілька слів. Попереду виднів «Овал Губерта».

— Руді, пам’ятаєш, як ми там бігали?

— Аякже. Я якраз сам про це подумав — згадав, як ми впали.

— Ти казав, що вимазався лайном.

— Та то була багнюка. — Тепер він не приховував свого веселого настрою. — Я вимазався лайном на зборах «Гітлер’юґенд». Ти все переплутала, Saumensch .

— Нічого я не переплутала. Я розповідаю те, що ти сам тоді сказав. Те, що розповідають, і те, що насправді сталося, — це зазвичай дві різні речі, особливо у твоєму випадку, Руді.

Оце вже краще.

Коли вони проминули Мюнхенську вулицю, Руді зупинився і зазирнув до вітрини татової крамниці. Перед від’їздом Алекс радився з Барбарою, чи варто їй самій вести справи за його відсутності. Вони вирішили, що не варто, зважаючи на те, що останнім часом роботи у нього було небагато, та й хтозна, раптом втрутяться партійці. Агітатори ніколи не схвалювали підприємців. Солдату досить і армійської зарплатні.

На вішаках висіли костюми, у дурнуватих позах застигли манекени.

— Мені здається, що цьому ти сподобався, — за якийсь час промовила Лізель. Це був її спосіб сказати, що їм треба йти.

На тротуарі Небесної вулиці разом стояли Роза Губерманн і Барбара Штайнер.

— Свята Маріє, - сказала дівчинка. — Вони здаються стурбованими?

— Я б сказав, лютими.

Щойно вони підійшли, як жінки засипали їх запитаннями — здебільшого щось на кшталт «Де вас обох чорти носили?», але дуже скоро їхня лють перейшла в полегшення.

Втім, Барбара вимагала відповіді.

— Ну, Руді, то де ви були?

Лізель відповіла замість нього.

— Він убивав фюрера, — пояснила вона, і кілька довгих секунд Руді здавався справді щасливим, тож Лізель і сама втішилась.

— Бувай, Лізель.

Через кілька годин Лізель почула якийсь шум у вітальні. Звук дотягнувся до її ліжка. Дівчинка прокинулась і завмерла, уявляючи собі привидів, тата, грабіжників і Макса. Вона почула, як щось відчинили, тоді потягнули, і враз запала якась химерна тиша. А тиша — це завжди велика спокуса.

Не ворушитися.

Ця думка багато разів крутилася в голові, але, мабуть, таки недостатньо багато.

Її босі п’яти картали підлогу.

Повітря втягувалось у рукави піжами.

Вона йшла темрявою коридору у напрямку тиші, яка щойно шуміла, у напрямку ниточки місячного світла, що лежало у вітальні. Лізель зупинилась, відчуваючи свої голі щиколотки і пальці. Вона спостерігала.

Її очі звикали до темряви трохи довше, ніж вона сподівалася, а коли призвичаїлися, Лізель була впевнена, що Роза Губерманн сидить на краєчку ліжка, притиснувши до грудей акордеон свого чоловіка. Пальці зависли над клавішами. Вона не рухалася. Здавалося, що й навіть не дихала.

Цей образ врізався у дівчинку в коридорі.

НАМАЛЬОВАНИЙ ОБРАЗ

Роза з акордеоном.

Місячне сяйво у темряві.

5 футів 1 дюйм x інструмент x тиша.

Лізель стояла і дивилась.

Повз неї пронеслося море хвилин. Крадійка книжок нестерпно хотіла почутий бодай одну ноту, але нічого не відбувалося. Клавіш ніхто не торкався. Міхи не дихали. Тільки місячне світло, що тоненькою волосиною заплуталося у шторах, і Роза.

Акордеон повис у неї на грудях. Вона схилила голову, і він опустився їй на коліна. Лізель дивилась. Вона знала, що кілька днів мама ходитиме з відбитком акордеона на тілі. І, визнавши, що вона щойно побачила неймовірну красу, Лізель вирішила не турбувати Розу.

Вона повернулася в ліжко і заснула з образом мами і мовчазної музики в думках. Пізніше, коли вона прокинулась від своїх звичних снів і тихесенько прокралася в коридор, Роза все ще сиділа на ліжку, а з нею й акордеон.

Він, ніби якір, тягнув її донизу. Вона тонула. Здавалося, що вона вже мертва.

У такій позі неможливо дихати, подумала Лізель, але підійшла трохи ближче і почула.

Мама знову хропіла.