Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 42)

Почало теплішати, і Макс більше не виходив з підвалу. Вдень двері до підвалу були прочинені, аби з коридору проникав бодай малесенький сонячний промінчик. Хоча й коридор не купався у світлі, за певних обставин треба користатися тим, що є. Навіть тьмяне світло краще, ніж темрява, до того ж їм доводилося економити. Гас іще не був у дефіциті, але краще якнайменше його використовувати.

Зазвичай Лізель сиділа на купі полотен. Вона читала, а Макс розгадував кросворд. Вони сиділи за декілька метрів одне від одного і лише зрідка розмовляли — у підвалі було чутно тільки шелест від перегортання сторінок. Частенько дівчинка, поки була в школі, залишала свої книжки для Макса, щоб і він міг їх прочитати. Якщо Ганса Губерманна і Еріка Ванденбурґа міцно поєднала музика, то Макса і Лізель тримали вкупі безмовні зграї слів.

— Привіт, Максе.

— Привіт, Лізель.

А тоді сідали і читали.

Інколи вона спостерігала за ним. Лізель дійшла висновку, що найкращий опис для Макса — це портрет блідої зосередженості. Шкіра бежевого кольору. У кожному оці трясовина. І дихав він, як утікач. Відчайдушно, проте беззвучно. Тільки груди зраджували в ньому щось живе.

Усе частіше дівчинка, заплющивши очі, просила Макса перевірити у неї ті слова, у яких вона постійно робила помилки, і завжди лаялась, якщо вони все одно їй не давалися. Тоді вона підводилася і писала їх на стіні, більше десятка разів. Обоє — Макс Ванденбурґ та Лізель Мемінґер — разом вдихали запах фарби і цементу.

— Бувай, Максе.

— Бувай, Лізель.

У ліжку дівчинка лежала з розплющеними очима — уявляла його внизу, у підвалі. У її нічних видіннях він завжди спав повністю одягненим і навіть у черевиках — на випадок якщо знову доведеться тікати. Він спав з одним розплющеним оком.

Метеоролог: середина травня

Лізель відчинила двері і водночас розтулила рота.

На Небесній вулиці її команда розбила команду Руді з рахунком 6:1, і Лізель тріумфально влетіла до кухні, поспішаючи у всіх подробицях розказати мамі з татом про гол, якого вона забила. А тоді помчала до підвалу, щоб описати його Максу, удар за ударом, а він, відклавши газету, уважно слухав і сміявся разом з нею.

Коли яскрава оповідь про гол підійшла до кінця, підвал на декілька хвилин заповнила цілковита тиша, а тоді Макс повільно перевів погляд на дівчинку.

— Можна тебе про щось попросити, Лізель?

Досі під враженням від свого голу, вона зіскочила з купи полотен. Лізель нічого не відповіла, але її рухи чітко вказували на те, що вона готова зробити усе, що він попросить.

— Ти розказала мені все про свій гол, — промовив він, — але я не знаю, який там надворі день. Я не знаю, чи світило сонце, коли ти забивала, чи, може, хмари затягнули небо. — Макс провів рукою по своїй коротко підстриженій чуприні, а його трясовинні очі благали про найпростіше. — Можеш визирнути надвір і розказати мені, яка там зараз погода?

Отож, Лізель побігла нагору. Вона зупинилася за кілька футів від обпльованих дверей і озирнулася навколо, вивчаючи небо.

Повернувшись назад до підвалу, вона розповіла:

— Небо сьогодні блакитне, Максе, а на ньому — велика і довга хмара, що розтягнулася, як мотузка. На її кінці сонце, схоже на жовту дірку…

Тоді Макс зрозумів, що тільки дитина могла дати йому такий звіт про погоду. На стіні він намалював довгу мотузку з тугими вузлами і яскраве жовте сонце на її кінці — таке, що можна в нього пірнути. На мотузяній хмарі він зобразив дві фігурки — худорляву дівчинку і змарнілого єврея: вони йшли, рука біля руки, до яскравого сонця, що фарбою стікало донизу. Під малюнком Макс написав одне речення.

НАСТІННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Був понеділок, і вони йшли до сонця по канату.

Боксер: кінець травня

Максові Ванденбурґу залишилися тільки холодний цемент і море часу наодинці з ним.

Хвилини були безсердечними.

Години — нещадними.

У ті миті, коли він не спав, над Максом завжди нависала рука часу — і ніколи не соромилась його викручувати. Усміхалася, здушувала і дозволяла жити. Яке велике зло — дозволити комусь жити.

Хоча б раз на день Ганс Губерманн спускався східцями донизу і трохи з ним розмовляв. Час від часу Роза приносила зайву скоринку хліба. Та найбільше він цікавився життям лише тоді, коли у підвалі з’являлася Лізель. Спершу він опирався таким відчуттям, але щоразу йому ставало все важче, адже кожного дня дівчинка приходила з новим звітом про погоду — то ясне блакитне небо і картонні хмари, то сонце, що пробивається, ніби Бог, який сидить після надто пишного обіду.

Коли Макс залишався наодинці, найчіткішим його відчуттям було зникнення. Весь його одяг був сірим — мабуть, він так і вирушив у дорогу — і штани, і вовняний светр, і куртка, що тепер стікала з нього, як вода. Він частенько перевіряв, чи, бува, не облущується його шкіра — йому здавалося, що він розчиняється.

Чого йому бракувало, так це якихось нових занять. Перше, що спало на думку, — тренування. Макс почав з відтискань — лягав животом на холодну підлогу і підіймав тіло вгору. Було відчуття, що лікті з хрускотом поламаються, а серце просочиться крізь грудну клітку і жалюгідно хляпне на підлогу. У Штутґарті, коли ще був підлітком, Макс міг зробити до п’ятдесяти відтискань за раз. А тепер, коли йому двадцять чотири і він схуд на п’ятнадцять фунтів, ледь-ледь дотягує до десяти разів. За тиждень Макс уже виконував три підходи по шістнадцять віджимань і двадцять два присідання. Закінчивши, він сідав біля стіни зі своїми товаришами, банками з фарбою, а серце пульсувало у нього на зубах. Його м’язи горіли і тверднули.

Бувало, Макс запитував себе, чи всі ці тренування мають бодай якийсь сенс. Втім, іноді, коли серцебиття заспокоювалось, а тіло знову поверталося до нормального стану, він гасив лампу і стояв у темряві підвалу.

Йому було двадцять чотири, але він ще не забув, як це — фантазувати.

— У синьому кутку, — тихенько коментував Макс, — чемпіон світу, арійський шедевр — фюрер. — Він вдихнув і розвернувся. — А в червоному кутку — єврей, щуропикий претендент Макс Ванденбурґ.

Ця фантазія ожила навколо нього.

Біле світло впало на боксерський ринг, натовп перешіптувався — чарівний звук сотень голосів, що говорять водночас. Невже усім потрібно щось сказати саме цієї миті? Ринг був бездоганним. Неперевершене покриття, гарні канати. Навіть ворсинки, що вибилися зі скручених мотузок, бездоганні, вони виблискують у напруженому білому світлі. Приміщення наповнює запах пива і цигарок.

Напроти по діагоналі у кутку стоїть Адольф Гітлер зі своїми прихильниками. З-під червоно-білого халату з випаленою на спині чорною свастикою проглядають його ноги. Вуса пришиті до обличчя. Йому щось шепоче тренер, Геббельс. Гітлер переступає з ноги на ногу, усміхається. І голосно регоче, коли коментатор перераховує усі його досягнення, які юрба обожнювачів зустрічає гучними аплодисментами.

— Непереможний! — оголошує коментатор. — Проти купи євреїв та інших загроз для німецької ідеології. Пане фюрер, — завершує він, — вітаємо вас!

Юрба: бій!

Далі, коли всі вже втихомирились, прийшла черга суперника.

Коментатор повернувся до Макса, що одинцем стояв у протилежному кутку. Ні халата. Ні прихильників. Лише самотній молодий єврей зі смердючим подихом, голим торсом, втомленими руками і ногами. Його шорти, звісно ж, були сірими. Він теж переступав з ноги на ногу, але дуже обережно, зберігаючи сили. Йому довелося попотіти в спортзалі, щоб набрати вагу.

— Претендент на чемпіонський титул! — проспівав коментатор. — У його жилах, — він зробив паузу для ефекту, — єврейська кров. — Натовп охнув, ніби зграя упирів. — З вагою…

Далі вже ніхто не слухав. Коментатора заглушила лайка з трибун, а Макс спостерігав, як його супротивник скинув халата і вийшов на середину рингу, щоб послухати правила і потиснути руки.

- Guten Tag , пане Гітлер, — кивнув Макс, але фюрер тільки зблиснув своїми жовтими зубами і знову прикрив їх губами.

— Панове, — почав огрядний суддя у чорних шортах і блакитній сорочці. Метелик прилип йому до горла. — Найперше і найважливіше — ми всі хочемо чесного бою. — А тепер він звертався лише до фюрера . — Якщо, звісно ж, пан Гітлер не почне програвати. Якби таке трапилося, ми не проти заплющити очі на будь-яку нечисту гру, до якої ви можете вдатися, щоб розтерти по підлозі цього смердючого єврейського покидька. — Тоді кивнув, дуже люб’язно. — Все зрозуміло?

Фюрер вперше заговорив:

— Цілком.

А от Максові суддя кинув погрозу.

— На твоєму місці, мій єврейський друже, я б поводився дуже обережно. Таки-так, дуже обережно, — і обох відправили до їхніх кутків.

На мить запала тиша.

І гонг.

Першим з кутка вирвався фюрер — худий, на незграбних ногах, він підлетів до Макса і сильно зацідив йому в обличчя. Юрба захвилювалася, звук від гонга досі бринів у її вухах, а задоволені усмішки обліпили канати. Ротом Гітлер випускав своє задимлене дихання, а його руки цілили Максові в обличчя, завдали декілька ударів в губи, ніс, підборіддя — та Макс досі не вийшов зі свого кутка. Щоб трохи пом’якшити удари, від затулив обличчя обома руками, але фюрер кинувся атакувати його ребра, нирки і легені. А очі, очі фюрера. Такі чудові карі очі — як і в єврея — сповнені такої рішучості, що навіть Макс на мить застиг, приголомшений, зустрівши їх погляд поміж змазаними ударами боксерських рукавиць.