Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 11)

Ганс перегортав сторінки і відчував, що Лізель не відриває від нього очей. Вони тягнулися до нього, чіплялися за нього, чекали, поки щось, хоч що-небудь, злетить з його губ.

— Так. — Він знову підсунувся і віддав книжку Лізель. — Подивись на цю сторінку і скажи, скільки слів ти можеш прочитати.

Вона подивилася на слова — і збрехала:

— Десь половину.

— Почитай їх для мене. — Звісно ж, вона не могла. Коли тато попросив показати слова, які вона може прочитати, таких виявилося лише три — три основні німецькі займенники. А на всій сторінці було зо дві сотні слів.

«Це може бути важче, ніж я думав».

Дівчинка спіймала його на цій думці, лише на мить.

Ганс випростався, підвівся з ліжка і вийшов.

Повернувшись, він сказав:

— Знаєш, у мене є краща ідея. — У руці він тримав грубого малярського олівця і купку наждачного паперу. — Почнемо від самого початку.

У Лізель не було причин не погодитися.

У лівому куті зворотного боку наждачного аркуша він намалював маленький квадрат і написав усередині велику літеру А. У протилежному куті притулилася маленька а.

- А, — сказала Лізель.

— Яке ти знаєш слово на букву А ?

- Apfel, — усміхнулась Лізель.

Тато написав слово великими літерами, а під ним намалював кривобоке яблуко. Він був малярем, не художником. Домалювавши яблуко, він зміряв його поглядом і сказав:

— А тепер наступна .

Вони проходили абетку, і очі дівчинки все більше круглішали. Вона вивчала її в школі, у початковому класі, та цього разу все було набагато краще. Тут була лише вона, і вона не почувалася переростком. Їй подобалося спостерігати, як татова рука виводить слова і повільно малює простенькі ілюстрації.

— Ну ж бо, Лізель, — сказав тато, коли в неї виникли труднощі зі словами. — Що починається на літеру S ? Це ж так просто. Ти мене розчаровуєш.

Вона не могла пригадати жодного слова.

— Ну ж бо! — Його голос жартував з нею. — Подумай про маму.

Аж раптом слово тріснуло її по обличчю, ніби хтось дав ляпаса. Мимовільна усмішка.

- SAUMENSCH! — прокричала Лізель, а тато вибухнув сміхом і одразу ж стих.

— Ш-ш-ш-ш, не треба так шуміти. — Та він знову розсміявся, а тоді написав слово, доповнивши його малюнком.

ТИПОВА ІЛЮСТРАЦІЯ ГАНСА ГУБЕРМАННА

— Тату! — прошепотіла дівчинка. — У мене немає очей!

Ганс погладив її по голові. Вона втрапила у його пастку.

— З такою усмішкою, як у тебе, — сказав він, — не потрібні очі. — Він обійняв її і знову подивився на малюнок, його обличчя — тепле срібло. — А тепер літера Т.

Коли вони завершили з алфавітом, а потім переглянули його ще з десяток разів, тато схилився до Лізель і промовив:

— На сьогодні досить.

— А може, ще декілька слів?

Але тато стояв на своєму.

— Досить. Коли ти прокинешся, я зіграю тобі на акордеоні.

— Дякую, тату.

— Добраніч. — Тихенький, коротенький смішок. — Добраніч, Saumensch .

— Добраніч, тату.

Він вимкнув світло, повернувся і сів у крісло. У темряві Лізель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова.

Запах дружби

Навчання тривало.

Декілька наступних тижнів, а потім і влітку, опівнічні уроки починалися одразу після чергового нічного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого ліжка, та Ганс Губерманн, як це було раніше, героїчно прав простирадла, а тоді брався до читання, малювання і розповідання. Перед ранком тихенькі голоси лунали голосно.

У вівторок, після третьої, мама звеліла Лізель зібратися і разом з нею віднести готове прання. У тата ж були інші плани. Він зайшов до кухні і сказав:

— Вибачай, мамо, та сьогодні вона з тобою не піде.

Мама не зволила навіть очей відірвати від мішка з пранням.

— Тебе хтось питав, Arschloch? Лізель, ходімо!

— Вона читає, - відповів він. Тато подарував дівчинці підбадьорливу усмішку і підморгнув. — Зі мною. Я її вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течією, — туди, де я колись вчився грати на акордеоні.

Ось тепер Роза на нього подивилася.

Вона поставила прання на стіл і хвацько налаштувалася на відповідний рівень цинізму.

— Що ти сказав?

— Я думаю, ти добре мене почула, Розо.

Мама розсміялася.

— Чого, в біса, ти можеш її навчити? — Картонна посмішка. Слова нижче пояса. — Ніби сам вмієш добре читати, Saukerl .

Кухня застигла в очікуванні. Тато завдав удару у відповідь:

— Ми віднесемо твоє прання.

— Ти, брудний… — Роза затнулася. Слова застрягли в неї в горлі, вона зважувала сказане. — Щоб до смерку були вдома.

— Ми не можемо читати в темряві, мамо, — промовила Лізель.

— Що ти сказала, Saumensch?

— Нічого, мамо.

Тато усміхнувся і показав пальцем на дівчинку.

— Книжку, наждачку, олівець, — скомандував він, — і акордеон! — коли вона уже вийшла.

Незабаром вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.

По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:

— Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!

— Так, мамо.

Вони зробили ще декілька кроків.