Марисса Мейер – Безсердечна (страница 25)
Король кліпнув очима — так, ніби щойно помітив молодого садівника.
— А! Так, так, звісно, можеш іти, — сказав він, поправляючи корону.
Піка-садівник скочив на ноги, швидко вклонився й мерщій вибіг із саду, притискаючи до грудей карту, яку йому дав Джест.
Кет шукала й не могла знайти жодного приводу, щоб і собі піти, а тим часом Король потягнув її і посадив на кам’яну лавку. Вона трималася на належній відстані від нього, але серце її однаково тріпотіло, як джмелині крила. Чи знає Джест, що Король збирається просити її руки? Чи його це обходить?
— Як саме ви хотіли б розважитися, Ваша Величносте? — запитав Джест.
— Однаково, однаково. Як забажає леді.
Кет відчувала, що Король дивиться на неї, і стиснула руки на колінах, вирішивши не відповідати на його погляд.
— Авжеж, ви самі краще знаєте свою справу. Що подобається вам, сподобається і нам.
Джест відповів невимушеною, трохи хитрою усмішкою на її розгублений погляд і заховав у рукав колоду карт.
— Нічого не радує більше, ніж коли мені вдається викликати усмішку на обличчі чарівної леді. Однак щось мені підказує, що сьогодні це завдання не буде для мене таким легким, як на балу.
Вона почервоніла.
— А вона вважає, що на балі ти виступав дуже ефектно, — втрутився Король. — Вона так мені й сказала.
— Справді? — сказав Джест. Здавалося, він був щиро здивований.
— Так, — зізналася вона, — хоча зараз шкодую, що не добирала слів ретельніше.
Він засміявся.
— Бути ефектним — моя робота. Зроблю все можливе, щоб не розчарувати вас.
Джест зняв крислатий капелюх, засунув у нього руку й витяг срібну флейту, на якій грав перед нею тієї ночі в саду. Усміхнувся ширше, коли побачив, що вона впізнала її, і прошепотів:
— Спробуйте не зомліти.
Кет схрестила руки на грудях, відчуваючи поряд нестерпну присутність Короля. Ось він дивиться. Слухає.
Король не розумна людина, нагадала Кет собі, уперше радіючи, що він такий недалекий.
Джест знову надів капелюха і підніс флейту до вуст. Блазень облизнув губи, а Кет повторила його жест і відразу вилаяла себе, радіючи, що цієї миті Джест заплющив очі й нічого не помітив.
Залунала музика, і почалася магія.
Над Кетрін і Королем, над живими парканами та квітами закружилися в танці мелодії, ритми, ноти й фіоритури. Дзвоники замовкли, заслухавшись, вітерець більше не віяв, а зяблики не свистіли. Кетрін затамувала дух, відчуваючи, що музика ніби проникає під шкіру й заповнює собою кожну клітину її тіла.
Кетрін не знала цієї пісні. Її звуки були щасливі й водночас сумні, і вона уявляла собі, як з вологого весняного ґрунту знову розквітають квіти, на голих зимових гілках уперше розпускається листя, повітря пахне дощем, а ноги пестить волога трава. Мелодія співала про оновлення, пробудження, красу й вічність…
…і коли вона скінчилася, у Кет по щоках текли сльози.
Джест опустив флейту і розплющив очі, а Кет змахнула сльози, не в змозі дивитися на нього. Вона почала шукати в кишені носовичок, коли її рука натрапила на забутий пакунок із макаронами.
Король теж шморгнув носом і почав аплодувати.
— Браво! Браво, Джесте!
Джест вклонився.
— Ваша Величність ушановує мене великої честі.
До оплесків Короля долучилися всі решта, хто теж прийшов послухати. Витерши сльози, Кет примусила себе підвести очі. Вона очікувала побачити на його лиці самовдоволення, але натомість у його яскраво-золотих очах було запитання, сповнене надії. Воно швидко змінилося на усмішку — його
Король досі захоплено плескав у долоні.
— Це було чудово! Просто чудово! Леді Пінкертон, це було пречудово, правда?
Вона кашлянула й погодилася.
— Так, справді чудово. А що це за мелодія? Я вперше її почула.
— Я не знаю, міледі, — сказав Джест. — Вона щойно спала мені на думку.
Вона широко розплющила очі.
— Може, ви моя муза, — додав він, дражливий тон повернувся. — Я присвячу її вам, леді Кетрін Пінкертон, якщо забажаєте.
Король заверещав:
— О так, чудово! Ти знову зіграєш її на нашому…
Він раптово замовк.
Кет заціпеніла, стиснувши носовик у кулаку.
Джест знову дивився підозріло.
Король смикав застібку підбитого оксамитом плаща, його захоплення змінилося на сконфужене бурмотіння.
— На… е-е… королівському весіллі.
Кет хотілося провалитися крізь землю, чи то пак у кролячу нору.
— Залюбки, Ваша Величносте, — сказав Джест із напругою в голосі. — Я чув про ваше майбутнє весілля. Мені як Блазню дуже пощастило, що матиму королеву, для якої складатиму безліч балад і віршів.
Зібгавши носовик на колінах, Кет із зусиллям підвела очі на Короля, намагаючись набути якомога більш невинний вигляд.
— Я не знала, що ви вже вибрали собі наречену, Ваша Величносте. Нетерпляче чекаю нагоди щиро привітати нашу майбутню королеву.
Кругле личко Короля було червоне, як рубінове серце в його короні.
— Е-е… тобто… що ж… Я, власне, ще не освідчився… але оскільки ви тут, леді Пінкертон…
— Ах, який ви розумний! — сказала вона, здригнувшись усередині від власного пронизливого голосу.
Краєм ока вона бачила, як завмер Джест, а поряд із ним у Короля раптом округлилися очі.
— Дуже розсудливо з вашого боку не поспішати. Я впевнена, що ця дама серця буде вам вельми вдячна.
Король витріщився на неї.
— Е-е… Власне…
— Зрештою, ніхто не хоче поспішати, коли йдеться про такі речі. Залицятися й пропонувати шлюб варто повільно, якщо хочемо, щоб… хм… він закінчився щасливим подружнім життям. На мою думку, чоловіки іноді надто квапляться просити в дами руки, не розуміючи, що ми воліли б, щоб усе відбувалося… достатньо довго і з певними клопотами.
Король і далі дивився на неї.
— Звісно, леді Пінкертон має рацію, — сказав Джест; його голос був спокійний і виважений у порівнянні з її розпачливим тоном. Вона і Король знову обернулися до нього.
— Я маю рацію? — сказала Кет.
— Вона має рацію? — повторив за нею Король.
— Безумовно, але ви з вашою мудрістю й самі про це знаєте.
Джест засунув флейту собі за пояс.
— Е-е…так. Тобто так, звісно. З моєю мудрістю тобто. Але що маєш на увазі?
— Як сказала леді Пінкертон, усі дами насолоджуються залицянням, запалом нового кохання, передчуттям ще не звіданого щастя.