М. Рио – Ніби ми злодії (страница 24)

Він вхопив Мередіт за плечі, й вона забилася в його руках.

— Це що, мізансцена така? — спитав я. Ані Джеймс, ані Александр не відповіли.

РІЧАРД: Знає небезпека,

Що Цезар небезпечніший за неї.

Ми з нею — мов два леви-близнюки.

Із нас обох я старший і страшніший.

Мередіт смикнулася і скрикнула від болю. Філіппа, яка стояла в кулісі навпроти, перехопила мій погляд і ледь помітно похитала головою.

— Ні, Цезар вийде! — заревів Річард.

Він щосили відштовхнув Мередіт, так брутально, що вона втратила рівновагу й спиною впала на сходи. Мередіт встигла виставити руки, щоб бодай якось пом’якшити падіння, але, коли її лікоть ударився об дерево, пролунав гучний хрускіт. Та сама жага помсти, яку я відчув на Гелловін, змусила мене смикнутися вперед, до них, — що саме я збирався зробити, гадки не маю, — але Александр ухопив мене за плече й прошепотів:

— Спокійно, тигре.

Мередіт відкинула волосся з обличчя й глянула на Річарда знизу вгору розширеними від люті очима. У залі на якусь мить запала тиша — тільки ледь чутно гули прожектори. Аж тоді Мередіт спитала:

— Перепрошую, а що це за фігня щойно була?

— Стоп! — голосно й пронизливо вигукнула Гвендолін із глибини зали.

Мередіт важко зіп’ялася на ноги й ударила Річарда в груди тильним боком долоні.

— Що це зараз було?

— Ти про що? — з якоїсь незбагненної причини він здавався ще лютішим за неї.

— Такого в мізансцені не було!

— Слухай, це важливий момент, я просто захопився...

— Аж так, що вирішив шваркнути мене з цих довбаних сходів?

Ґвендолін уже квапилася центральним проходом, вигукуючи:

— Припиніть! Припиніть негайно!

Річард ухопив Мередіт за руку й рвучко підтягнув її до себе впритул — наче збираючись поцілувати.

— Ти що, і справді збираєшся просто зараз улаштувати тут скандал? — спитав він. — Я б на твоєму місці цього не робив.

Я насилу проковтнув лайку, що бриніла на губах, струсив Александрову руку зі свого плеча й кинувся на сцену. Джеймс помчав за мною. Але нас випередив Каміло — він просто вистрибнув з першого ряду.

— Агов, — гукнув він. — Годі. Вгамуйтеся...

Він просунув між ними руку й відсторонив Мередіт від Річарда.

— Що тут відбувається? — спитала Ґвендолін, діставшись до сцени.

— Та, бачте, наш Дикий Дік вирішив трохи поекспериментувати з мізансценою... — озвалася Мередіт, відштовхнувши Каміло.

Коли його пальці ледь торкнулися її руки, Мередіт скривилася й опустила очі: з-під рукава сповзала цівка крові. Гнів — якийсь безпорадний, розгублений, наполовину за Джеймса, наполовину за Мередіт — вирував у мене в грудях. Я зціпив зуби, намагаючись придушити самозгубне прагнення просто зараз зіштовхнути Річарда до оркестрової ями.

— У мене кров, — промовила Мередіт, розглядаючи червоні плями на пучках пальців. — Сучий ти сину.

Вона розвернулась, відкинула фігурну завісу задника й пішла, не зважаючи на Ґвендолін, що гукнула їй у спину:

— Мередіт, зачекайте!

Річардова лють згасла, наче перегоріла жарівка. Помітно було, що йому ніяково.

— Перерва десять хвилин, — звернулася до нас Ґвендолін. — Та ні, холера, хай буде п’ятнадцять. У нас антракт. Ідіть.

Студенти другого й третього курсів першими чкурнули геть, пішли невеликими групками. Вони стиха перемовлялися. Я відчув, що до мене підійшов Александр. Глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтися.

— Каміло, перевірте, будь ласка, чи з нею все гаразд, — попросила Ґвендолін. Той кивнув і пішов углиб сцени. Ґвендолін повернулася до Річарда: — Ідіть перепросіть у дівчини, — наказала вона. — І щоб такого більше не було, бо віддам ваш текст Оліверові, а ви дивитиметеся прем’єру з першого ряду.

— Перепрошую.

— У мене перепрошувати не треба, — озвалася Ґвендолін, але її гнів уже стих, перетворившись на звичайне роздратування.

Річард кивнув — майже присоромлено — і провів її очима, поки вона повільно поверталася на своє місце. Аж тоді він озирнувся — і, схоже, тільки зараз усвідомив, що ми п’ятеро тут і злостиво дивимося на нього.

— Та ну, розслабтеся... — промовив він. — Нічого я їй не заподіяв. Вона просто казиться.

Джеймс, який стояв біля мене, так міцно стиснув кулаки, що в нього затремтіли руки. Я тупцяв з ноги на ногу, не годний стояти незрушно. Александр подався вперед, наче готовий був, якщо виникне така потреба, розборонити нас із Річардом.

— На бога... — видихнув Річард, коли йому ніхто не відповів. — Ви ж знаєте, яка вона істеричка...

— Річарде! — вигукнула Рен.

Обличчя його набуло провинного виразу, але лише на мить.

— Та ну... — повторив він. — Мені що, й у всіх вас перепросити?

— Певно, що ні, — озвалася Філіппа спокійним, рівним голосом, який змусив мене відволіктися від стугону крові у вухах. — 3 якого б це доброго дива? Ти просто зірвав прогін, промахав розроблену Ґвендолін мізансцену, змусив Міло розбороняти бійку, можливо, зіпсував костюм, а може, й декорацію, поранив нашу подругу — і, до речі, таке стається вже не вперше. Тепер Оліверові, мабуть, доведеться вчити твій текст і грати твою роль, щоб урятувати виставу, адже ти неминучо знову накосячиш. І в тебе вистачає зухвалості називати Мередіт істеричкою? — її блакитні очі були просто крижаними. — Знаєш, Ріку, все це твоє лайно ніхто тут не терпітиме.

Вона розвернулася до нього спиною, перш ніж той устиг відповісти, і зникла за задником. Філіппа сказала саме те, що кортіло сказати нам усім, тому напруга бодай трохи спала. Я видихнув, а Джеймс розтиснув кулаки.

— Краще не починай, Річарде, — попередила Рен, коли той знову розтулив був рота. Вона похитала головою, обличчя її здавалося напруженим, на ньому був якийсь гіркий вираз, дуже схожий на огиду. — Краще навіть не починай.

І вона пішла за Філіппою.

Річард фиркнув, тоді розвернувся до нас із Джеймсом і Александром:

— Ще зауваги й побажання?

— Жодних, — відповів Александр. — Як на мене, головне вже прозвучало.

Він кинув на нас із Джеймсом застережливий погляд і пішов за кулісу, на ходу вишукуючи в кишенях цигарковий папір.

Ми залишились утрьох. Джеймс, Річард і я. Порох, вогонь і гніт.

Річард і Джеймс якийсь час дивилися один на одного, ніби взагалі забувши про моє існування, але обоє мовчали. Це мовчання здавалося непевним, загрозливим. Я чекав, гадаючи, в який бік воно хитнеться, і від кепського передчуття всі м’язи під шкірою напружилися. Зрештою Джеймс ледь помітно посміхнувся Річардові — такий собі короткий спалах дрібного тріумфу, — а відтак розвернувся і рушив слідом за Александром.

Річардів погляд зупинився на мені; здавалося, він зараз пропалить мене наскрізь.

— Зарано ще тобі вчити мої репліки... — промовив він.

І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Коли ми завершили прогін (на щастя, минулося без подальших інцидентів), повертатися до гримувальні мені не хотілося. Я тинявся по фоє, доки не вирішив, що всі вже, мабуть, розійшлися, і лише тоді пішов назад. У залі вже вимкнули світло, я наосліп пробирався поміж кріслами, намацуючи собі шлях затерплими руками й розлючено гримаючи, коли в глупій темряві вдарявся колінами об бильця.

У коридорі за сценою дзижчали лампи. Зайшовши до чоловічої гримувальні, я з полегшенням виявив, що вона порожня. Із дзеркал на одній стіні на мене глянуло власне відображення, до іншої тулилася стійка для костюмів, на яку було щільно напхано по два-три костюми для десятка акторів. Усюди валявся звичний театральний мотлох: забутий одяг, гребінці й гель для волосся, зламані олівці для очей.

Я почав стягувати із себе костюм, нарешті не стикаючись ліктями з чотирма іншими хлопцями. Зазвичай я насолоджувався б таким нечуваним простором, але зараз я ще не оговтався після катастрофи, що сталася під час другої дії, а тому відчував хіба що мляве полегшення: як добре, що не мушу ділити гримувальню з Річардом... Я охайно повісив сорочку, піджак і штани на одну вішалку, потім прибрав під стійку черевики. Мій власний одяг розкиданий був по всьому приміщенню — найімовірніше, його просто хапали й відкидали, не тямлячи себе, коли після завершення п’ятої дії всі прагнули якнайшвидше перевдягтися й нарешті чкурнути додому. Зіжмакані джинси я знайшов у кутку, сорочка висіла на дзеркалі. Одна шкарпетка сховалася під столом, а друга так і не зволіла оприявнитися. Я важко впав у крісло і саме завершував взуватися —до біса вже ті шкарпетки! — коли раптом двері, рипнувши, прочинилися.

— То ось ти де... — сказала Мередіт. — А ми не знали, куди ти подівся.

Вона й досі була в пеньюарі. Я зважився глянути на неї краєм ока — і негайно зосередився на зав’язуванні шнурівки.

— Просто треба було подихати свіжим повітрям, — відповів я. — Усе гаразд.