М. Рио – Ніби ми злодії (страница 20)
На мить чи дві я всерйоз замислююся — чи справді я цього хочу. Але відтоді, як Колборн востаннє мене навідав, я тільки те й роблю, що обмірковую, тому вже все вирішив.
— Так, упевнений.
— Гаразд, — вона прочиняє дверцята з водійського боку. — Сідай.
Я вмощуюся на пасажирському сидінні. Там лежать охайно складені чоловічі джинси й футболка. Я кладу їх собі на коліна, а Філіппа тим часом заводить двигун.
— Це чиї речі — Міло?
— Він не заперечуватиме. Я вирішила, що ти не захочеш повернутися в тому ж одязі, в якому поїхав.
— Це не той самий одяг.
— Ти чудово розумієш, про що я, — каже вона. — Він тобі замалий. Схоже, ти набрав кілограмів десять. Хіба зазвичай люди за ґратами не марніють?
— Ні, якщо збираються вийти цілими й неушкоджени-ми, — відповідаю я. — Там, до речі, не так і багато варіантів дозвілля.
— То ти постійно тренувався? Говориш нині — ну просто викапана Мередіт...
Злякавшись, що зашаріюся, я намагаюся якомога непомітніше зняти сорочку. Філіппа наче дивиться на дорогу, але окуляри в неї дзеркальні, тож достеменно визначити напрямок її погляду важко.
— Як вона? — питаю я, розгортаючи чужу футболку.
— Точно що не бідує. Ми не дуже спілкуємося. Власне,
— А як Александр?
— Досі в Нью-Йорку, — каже вона, і це аж ніяк не відповідь на моє запитання. — Приєднався до театру, що ставить дуже круті імерсивні штуки[40]. Просто зараз грає Клео-патру на якомусь складі, серед кучугур піску й живих змій. Арто[41] та й годі. Далі в них запланована «Буря», але це, мабуть, буде остання вистава за його участі.
— Чому?
— Тому що потім вони ставитимуть «Цезаря», а він відмовляється грати в цій п’єсі. Вважає, що саме вона нас усіх зламала.
— То ти гадаєш, саме «Макбет» нас усіх зламав?
— Ні, — вона зупиняється на червоне світло світлофора й дивиться на мене. — Я думаю, що ми вже від початку всі були зламані...
Автівка гарчить, оживаючи, переходить на першу передачу, потім на другу.
— Не знаю, чи так воно, — кажу я, але до цієї теми ми більше не повертаємося.
Якийсь час в автівці панує тиша, а тоді Філіппа вмикає магнітолу. Вона слухає аудіокнигу — Айріс Мердок, «Море, море». Я кілька років тому читав її в камері. Окрім тренувань і спроб лишитися непоміченим, це все, чим може займатися за ґратами шекспірознавець-злеток. Десь на середині десятирічного терміну мене винагородили за хорошу (тобто непомітну) поведінку тим, що замість чищення картоплі доручили розставляти книжки по полицях.
Я знаю сюжет, тому слухаю зараз хіба краєм вуха. Питаю Філіппу, чи можна опустити вікно, й висуваю голову назовні, що той пес. Вона регоче, але нічого не каже. Свіже повітря Іллінойсу, невагоме й летке, лоскоче мені обличчя. Я дивлюся на світ крізь вії, стривожений тим, який він яскравий навіть цього похмурого дня.
Мої думки повертаються до Деллекера, і я замислююся, чи впізнаю його. Можливо, Замок знесли, дерева спиляли, щоб звільнити простір для справжніх гуртожитків, ще й паркан поставили, щоб дітлашня не потикалася на озеро. Можливо, тепер Деллекер схожий на дитячий літній табір, такий самий стерильний і безпечний.
А може, він, як Філіппа, взагалі не змінився. Я й досі уявляю його величним, зеленим, диким, ніби трохи зачарованим, як ліс Оберона або острів Просперо. Є дещо, чого про такі чарівні місцини вам не розповідають: вони не лише прегарні, вони ще й небезпечні. Чого це раптом Деллекеру бути іншим?
Минають дві години, автівку припарковано на довгій порожній під’їзній алеї перед Холлом. Філіппа виходить першою, я неквапом іду за нею. Сам Холл точнісінько такий самий, як раніше, але я дивлюся на озеро, що простерлося за ним і мерехтить у променях безкровного сонця. Ліс навколо такий самий густий і здичавілий, яким я його пам’ятаю, дерева несамовито прохромлюють небо.
— З тобою все гаразд? — питає Філіппа.
Я так і стою біля машини.
Паніка тихо тріпотить біля самого серця. На мить мені знову двадцять два роки, і я дивлюся, як вислизає крізь пальці моя невинність упереміш із захопленням і жахом. Упродовж десяти років я намагався пояснити, що таке Деллекер у всій його оманливій пишноті, чоловікам у бежевих комбінезонах, які в коледжі не навчалися, та й навіть школу не всі закінчили. Саме так я усвідомив факт, якого за студентських років не хотів помічати: Деллекер був не так навчальним закладом, як сектою. Коли ми вперше увійшли в ці двері, то ще не знали, що стали вірянами дивної фанатичної релігії, згідно з якою нам могли пробачити будь-що, аби лиш то була офіра на вівтар муз. Ритуальне божевілля, екстаз, людські жертвоприношення... Нас що, зачарували? Промили нам мізки? Так, можливо.
— Олівере? —уже м’якше питає Філіппа. — Ти готовий?
Мовчу. Я ніколи не був готовий.
— Ходімо.
Плентаюся за нею слідом. Я збирався на силі, щоб пережити шок від повернення до Деллекера — байдуже, змінився він чи ні, — але чого я точно не чекав, то це раптового болю попід ребрами, схожого на тугу за колишнім коханням. Я скучив за Деллекером. Я нестерпно за ним скучив.
— Де він? — питаю я, порівнявшись із Філіппою.
— Збирався чекати на тебе у «ШексBEER», але я сумнівалася, чи варто тобі зараз туди потикатися.
— Чому ні?
— Там половина персоналу та сама... — вона знизує плечима. — Не знала, чи ти готовий з ними зустрітися.
— Так, — каже вона. — І це також.
Філіппа веде мене крізь центральний вхід — герб Делле-кера, ключ і перо, осудливо витріщається на мене згори, ніби кажучи: «Тобі тут більше не раді». Я
У Холлі якось незвично порожньо. Наші кроки лунають широкими коридорами, зазвичай такими велелюдними, що будь-який благенький звук просто заглушують. Я зацікавлено зазираю до музичної зали. На вікнах висять довгі білі полотна, світло широкими блідими смугами падає на порожні крісла. Враження таке, що тут мешкають привиди, наче в покинутому соборі.
У їдальні також порожньо. Майже порожньо. За одним зі студентських столиків, обіймаючи долонями філіжанку з кавою і явно почуваючись ні в сих ні в тих, сидить Колборн. Він квапливо схоплюється, простягає мені руку. Я потискаю її без вагань, несподівано радий його бачити.
Я: Шефе.
КОЛБОРН: Уже ні. Минулого тижня здав значок.
Філіппа: Це ж із якого доброго дива?
КОЛБОРН: Узагалі-то це ідея моєї дружини. Мовляв, якщо я збираюся й надалі постійно ризикувати тим, що мене підстрелять, то варто принаймні робити це за грубі гроші.
ФІЛІППА: Як зворушливо.
КОЛБОРН: Вам би вона сподобалася.
Філіппа сміється й одказує:
— Можливо.
— А ви як? — запитує Колборн. — Ще й досі тут?
Він роззирається, роздивляється порожні столи, карнизи стелі — ніби не годен зрозуміти, куди потрапив.
— Власне, ми живемо в Броудвотері, — відповідає Філіппа.
Либонь, це «ми» означає їх із Міло. Я не знав, що вони з’їхалися. Філіппа для мене й досі майже така сама загадка, як і десять років тому, але від цього моя любов до неї не меншає. Я краще за багатьох знаю, що воно таке — ревно зберігати таємниці.
— Улітку ми тут нечасто буваємо.
Колборн киває. Цікаво, чи йому ніяково через Філіппу? Він знає мене, він знав колись нас усіх... але що він відчуває зараз? Чи бачить він підозрювану, дивлячись на неї? Я пильно спостерігаю за ним, сподіваючись, що не доведеться нагадувати йому про нашу угоду.
— Та воно й зрозуміло, чого вам сюди їздити... — досить приязно нарешті озивається Колборн.
— Авжеж, треба визначитися з репертуаром на наступний рік, але це можна робити й у місті.
— Якісь ідеї вже є?
— Плануємо «Дванадцяту ніч» із третьокурсниками. У нас там двоє зі спільною ДНК, вперше після... ну, після Рен і Річарда... — Западає коротка незатишна мовчанка, а тоді Філіппа веде далі: — А що робити з четвертокурсниками, навіть не уявляємо. Фредерік хоче розширити репертуар і спробувати «Зимову казку», але Ґвендолін наполягає на «Отелло».
— А курс цьогоріч нівроку?
— Один із найкращих. Нарешті набрали більше дівчат, ніж хлопців.