Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 28)

— Ніхто не продасть фамільного діаманта, — безапеляційно відповіла тітка Елізабет.

Схоже, такої ж думки дотримувалися й інші. Навіть дядько Воллес підкорився шляхетному зобов’язанню. З часом усі дійшли згоди, що діамант має належати Емілі.

— Вона могла б носити його на шиї як підвіску, — сказала тітка Лаура.

— Він був зроблений для каблучки, — заперечила тітка Рут, просто щоб не погодитись. — І, авжеж, вона не повинна його носити, доки не вийде заміж. Діамант-бо великий, і було б несмаком, якби його носила незаміжня дівчина.

— О, заміж! — з боку тітки Едді почувся неприємний смішок. Це видало її думку про те, що якщо Емілі чекатиме на одруження, щоб вдягти діамант, то найімовірніше просто ніколи його не вдягне. Тітка Едді ніяк не могла пробачити Емілі те, що та знехтувала її Ендрю. А тепер їй уже двадцять три, а поруч жодного гідного жениха.

— Загублений діамант буде твоїм талісманом, Емілі, — мовив до неї кузен Джиммі. — Я радий, що його лишили тобі. Він-бо по праву твій. Але ж ти даватимеш мені його іноді, правда, Емілі? Щоб я просто міг потримати його в руках і зазирнути в нього. Коли я дивлюся на щось подібне, я… я… знаходжу себе. Тоді я вже не просто Джиммі Муррей… я стаю тим, ким міг би бути, якби мене не штовхнули до колодязя. Не кажи нічого Елізабет, Емілі, просто давай мені його часом потримати й подивитись.

«Після того, що всі казали й робили, моєю улюбленою коштовністю стали діаманти, — так написала Емілі до Ільзи того вечора. — Хоча мені подобаються всі коштовності, за винятком хіба що бірюзи. Її я терпіти не можу: вона така поверхнева, прісна і бездушна. Глянець перлів, світло рубінів, мінливість сапфірів, ніжний фіолет аметистів, місячне мерехтіння аквамарину, вогонь і молочна білизна опалів — усе це мені подобається».

«А смарагди?» — відписала Ільза. На думку Емілі, ця відповідь була холодною. Просто вона не знала, що один з Ільзиних друзів за листуванням, який жив у Шрусбері, повідомив їй чутки про відвідини Перрі Міллером Місячного Серпа. Перрі справді інколи приїздив до Місячного Серпа. Однак він уже полишив спроби домогтись одруження з Емілі й на вигляд був занурений у роботу. Він уже дорослішав, а зухвалі політики казали, що дочекаються того часу, коли він уже стане застарим, аби балотуватися на голову навіть провінційного містечка.

«Хтозна, — писала Ільза, — колись ти станеш „моя пані“, а Перрі одного дня стане паном Перрі».

Це, на думку Емілі, було ще не приємніше за ту кривульку про смарагди.

Спершу видавалося, що Загублений діамант не став талісманом, здатним принести щастя бодай комусь у Місячному Серпі. Того ж таки вечора тітка Елізабет зламала ногу. Її покликав до себе хворий сусід. Тітка Елізабет вбралась у шаль і чепчик (чепчики давно вже були не в моді навіть у колі старших пані, та тітка Елізабет досі їх носила) і пішла до льоху, щоб узяти там дзбанок джему з чорної смородини для недужого. На сходах вона об щось перечепилась і впала, а спробувавши підвестись, зрозуміла, що зламала ногу. Тітка Елізабет вперше у своєму житті мусила провести вихідні в ліжку.

Місячний Серп, звісно, надалі жив без неї, хоча вона вірила, що це неможливо. Однак не біганина Місячним Серпом турбувала її найдужче. Тітка Елізабет з усіма сперечалась і скаржилась на свою таку небажану недугу. Вона не могла зрозуміти саму себе і сердилась, коли її намагався зрозуміти хтось інший. Вона була певна, що все йде коту під хвіст і що на все життя залишиться скаліченою і безпомічною. Вона вважала, що лікар Барнлі — старий дурень, а Лаура не зможе правильно упакувати жодного яблука. А ще переконувала себе й інших, що малий наймит обов’язково обдурить кузена Джиммі.

— Хочеш послухати оповідання, яке я сьогодні написала, тітко Елізабет? — одного вечора звернулася до неї Емілі. — Воно тобі сподобається.

— Воно певно про дурнувате кохання? — різко перепитала тітка Елізабет.

— Ні, в ньому про кохання нема жодного слова. Це лише комедія.

— Що ж, тоді прочитай мені його. Це має допомогти вбити час.

Емілі прочитала їй своє оповідання. Тітка Елізабет нічого про нього не сказала. Та наступного дня вона нерішуче запитала:

— А ти… не писала продовження… того оповідання, яке читала вчора ввечері?

— Ні.

— Ну, якби написала, то, гадаю, я була б не проти його послухати. Герої здавалися мені… такими… справжніми. Мабуть, через це так хочеться дізнатися, що з ними трапилося далі, — немов виправдовуючись за свою слабкість, сказала тітка Елізабет.

— Я напишу тобі про них інше оповідання, — пообіцяла Емілі.

Коли Емілі виконала свою обіцянку й прочитала своє друге оповідання, тітка Елізабет сказала, що непогано було б послухати й третє.

— Ті Еплґати просто смішні, — прокоментувала вона. — Знаю я таких людей як вони. А той хлопчик, Джеррі Стов… Ким же він виросте, бідолашне дитя?

Емілі осінило, коли одного вечора вона ліниво сиділа коло свого вікна, мрійливо споглядаючи зимні луки й сірі пагорби, понад якими дув самотній і непривітний вітер. Вона чула, як він дмухає на мокре листя в саду. Додолу впало декілька величних білих пластівців.

Того дня вона отримала від Ільзи листа. Картину Тедді «Усміхнена дівчина», яка спричинила бучу на виставці в Монреалі, прийняли до паризького Салону.

«Я щойно повернулася з узбережжя — і саме вчасно, щоб побачити її в останній день виставки, — писала Ільза. — І це ти, Емілі, це ти. Той самий старенький ескіз твого портрету, який забрала собі твоя тітка Ненсі, практично довівши тебе до сказу, пам’ятаєш? Це той самий портретик, тільки завершений і прославлений. І ти усміхаєшся з усіх полотен Тедді. Більшість критиків захоплюється його барвами, його технікою, „відчуттям“ та іншими своїми термінами. Але один з них сказав: „Усмішка на цьому дівочому обличчі стане такою ж відомою як Мона Ліза“. Ту саму усмішку я бачила на твоєму обличчі сотні разів, Емілі, особливо коли ти бачиш щось, чого не може бачити більше ніхто, щось, що ти прикликаєш до себе силою своєї уяви. Тедді вловив саму душу твоєї усмішки — не несмішливої та мінливої як у Мони Лізи, а ту, яка, здається, вказує на якусь вишукану прекрасну таємницю, яку ти могла б усім розкрити, якби захотіла. У ній вічне шепотіння. Це та таємниця, яка б зробила щасливим кожного, якби лиш він зміг зробити так, щоб ти про неї розповіла. Гадаю, це лише так здається, і ти про цю таємницю знаєш не більше за всіх нас. Однак твоя усмішка каже, що таки більше… і це дивовижно. О так, твій Тедді таки геніальний, і та усмішка цьому підтвердження. На що це схоже, Емілі, знати, що ти надихаєш генія? Заради такого компліменту я б віддала не один рік свого життя».

Емілі не могла точно сказати, на що це схоже. Та вона почувалася трохи сердитою на Тедді, хоч і знала, що це її відчуття ні на що не вплине. Яке право мав він, хто знехтував її коханням і зрадив її дружбу, малювати її обличчя, її душу, її таємне бачення і виставляти це напоказ усьому світові? Хоча колись у дитинстві він сказав їй, що має такий намір, і тоді вона погодилась. Але ж з того часу все змінилося. Все.

Однак повернемося до її оповідань, які тітка Елізабет розцінювала так само як роман про Олівера Твіста. Коли Емілі збиралася писати щось інше, її раптово осявало. Вона вже навіть думала про те, щоб об’єднати всі ці оповідання у книгу. Звісно, не в таку як «Торговець мріями». Ця стара добра книга до неї вже більше не повернеться. Але Емілі незадовго після двох перших оповідань уже знала, якою буде її нова книга в цілому — дотепним мерехтливим рилем[30] комедії людського життя. Вона збігла до тітки Елізабет.

— Тітонько, як ти дивишся на те, щоб я написала для тебе книгу про всіх тих людей з мого оповідання? Лише для тебе — щодня по розділу.

Тітка Елізабет старанно приховала свою зацікавленість.

— Гм, ну якщо ти хочеш… Я була б не проти знову почути про них. Але вимагаю, щоб ти не вставляла туди нікого з наших сусідів.

Емілі не вставляла сусідів у свою книгу — просто не потребувала цього. Натовпи персонажів юрмились у її голові і жадали від неї лиш імен і місць проживання. Вони сміялись і хмурніли, плакали і танцювали, і навіть трішечки кохали. Тітка Елізабет пробачала їм це, розуміючи, що важко написати цікавий твір навіть без згадки любові. Емілі щовечора зачитувала їй по розділу, й тітка Елізабет дозволила тітці Лаурі з кузеном Джиммі слухати книгу Емілі разом з нею. Кузен Джиммі був у захваті. Він був переконаний, що це найпрекрасніший твір з усіх будь-коли написаних.

— Я знову почуваюся юним, слухаючи тебе, — якось сказав він.

— Мені хочеться то плакати, то сміятись, — зізналася тітка Лаура. — Я навіть не можу ночами заснути, міркуючи, що станеться з Еплґатами в наступному розділі.

— Без цієї деталі книга безсумнівно погіршає, — визнала тітка Елізабет, — та я хотіла б, аби ти прибрала рядок про жирні ганчірки для миття посуду, якими користується Глорія Еплґат. Пані Чарлі Фрост із Гусячого Ставу подумає, що ти писала про неї. У неї завжди жирні ганчірки.

— Скіпка створена для того, щоб щось освітити, — мовив кузен Джиммі. — Глорія у книзі кумедна, однак жити з нею було б жахливо. Надто вже зайнята порятунком світу. Хтось мусить їй сказати, щоб вона почитала Біблію.

— А мені все ж таки не подобається Кіссі Еплґат, — немов просячи пробачення, сказала тітка Лаура. — Так презирливо з усіма говорить…