Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 10)

Емілі дописала свою книгу за шість тижнів — вранці, на світанку. Вона поклала перо й підійшла до вікна, підіймаючи своє бліде, втомлене, проте сповнене тріумфу личко до вранішнього неба.

Крізь тишу листя кущиків у гайку Високого Джона просипалася музика. Трохи далі простяглися світанково-рожеві луки та сад Місячного Серпа, зачаровано спокійний, ще сплячий. Танок вітерцю навколо пагорбів засвідчував існування і красу музики листя. Пагорби, море, тіні — усе озивалося до неї тисячами ельфійських голосів розуміння та визнання. Стара затока співала. На очах Емілі зблискували сльози гордості. Вона написала книгу — о, яка ж вона щаслива! Ця мить була варта всього.

Дописала — закінчила! Ось він лежить — «Торговець мріями» — її перша книга. Не значуща книга — о, ні! Але її, її власна. Щось, чому вона подарувала життя, те, що існуватиме завдяки їй. І ця книга була гарною. Вона знала це, відчувала. Запальна й лагідна водночас казка, в якій було місце і романтиці, й пафосові, й гумору. Раптовість створення досі ніби освітлювала книгу зсередини. Емілі погортала сторінки, почитала трохи тут, трохи там, питаючи себе, чи справді могла вона написати це. Вона перебувала просто під кінцем веселки. Чи могла вона не торкнутися магії, такої мінливої і привабливої?.. Її пальці вже стискали горщик із золотом…

Тітка Елізабет увійшла, з її звичайним спокоєм, цілковито ігноруючи всі дріб’язкові формальності на кшталт стуку в двері.

— Емілі, — суворо проказала вона, — ти знову сиділа отак цілу ніч?

Емілі повернулася з небес на землю з цим мерзенним моральним поштовхом, який може бути правдиво описаний лише як копняк — бридкий копняк… Дуже бридкий. Вона стояла, неначе висварена школярка. А «Торговець мріями» перетворився на звичайну купу списаного паперу.

— Я… я не помітила, як пролетів час, тітко Елізабет, — промурмотіла вона.

— Ти вже достатньо доросла, щоб усвідомлювати все, що робиш, — відказала тітка Елізабет. — Я не вважаю твоє писання аж таким важливим на даний момент. Ти переконала мене, що, залишаючись гідною панянкою, можеш заробляти собі на прожиття своїми творами. Однак, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, ти геть занедбаєш своє здоров’я. Чи ти забула, що твоя мати померла від сухот? В будь-якому разі не забудь сьогодні полущити боби. Стільки днів ти їх ще ніколи не лущила.

Емілі зібрала всі аркуші рукопису, відчуваючи, як раптово благоговіння до цієї праці здиміло. Процес творіння завершений, тепер залишилася тільки огидна робота домагання видання її книги. Емілі передрукувала свій твір на маленькій друкарській машинці, яку вже використовували щонайменше двоє власників. Перрі купив їй цю машинку на аукціоні. Від неї можна було домогтися лише половини всіх великих літер, а буква «М» на ній не працювала взагалі. Вона дописала великі літери та всі «М» пізніше пером і відіслала свій твір у видавництво. Видавництво ж повернуло його з довгим і нудним друкованим приписом про те, що їхні редактори «знайшли у цій повісті деякі родзинки, проте їх недостатньо для прийняття до друку».

Ця «похмура слабка похвала» вибила Емілі з колії, гірше їй не було навіть тоді, коли її твори публікували з помилками. Що й казати про третю годину тієї ночі! Ні, милосердніше буде не говорити про неї, як і про багато-багато наступних.

«Амбітність! — почерком з макове зерно мережила свій щоденник Емілі. — Це ж просто смішно! Де тепер мої амбіції? Що взагалі значить бути амбітним? Відчувати, що все життя попереду є чисто-білим несписаним аркушем, на якому ти можеш вписати своє ім’я літерами успіху? Відчувати, що ти маєш як бажання, так і сили домогтися корони першості? Чи відчувати, як прийдешні роки з’юрмлюються навколо тебе і своєю величчю встеляють дорогу в тебе під ногами? Колись я знала, як це».

Усі подібні записи лише показували, що Емілі ще досі залишалася дитиною. Однак це не означає, що її відчай не був сильним, хоч за багато років ми й приходимо до розуміння того, що все в житті скороминуще, і питаємо самих себе, над чим ми могли тоді так побиватись. Вона перебувала в безодні розпуки довгих три тижні. Після цього вона наважилася знову відіслати свою повість. Цього разу видавець відповів їй, що прийме книгу до друку в тому разі, якщо вона внесе туди деякі зміни. Книга виявилася «занадто спокійною». Варто «зробити її більш динамічною». А останній розділ має бути змінений кардинально. Ніколи!

Емілі розлючено порвала цього листа на дрібні клаптики й пожбурила у кошик для сміття. Перекрутити, скалічити свою повість? Нізащо! Ця пропозиція була справжнісінькою образою.

Коли вже третій видавець повернув рукопис із друкованою відмовою, віра Емілі у власну книгу вмерла. Вона сховала свого рукописа і понуро взялася за перо.

«Що ж, я принаймні вмію писати невеликі оповідання. Мушу продовжити цю справу».

Проте книга не полишила її. За декілька тижнів Емілі дістала її та перечитала — холоднокровно, критично, без оманливого захвату першого прочитання і такого ж оманливого смутку внаслідок відмов. І знову книга здалася їй гарною. Не такою чарівною казкою, якою Емілі її задумала, однак усе-таки це була гарна робота. То й що? Їй казали, що жоден письменник не може об’єктивно оцінювати власні твори. Якби б лиш пан Карпентер був живий! Він би сказав їй усю правду. Раптово Емілі ухвалила рішення, яке жахнуло її саму. Вона покаже книгу Дінові. Вона попросить, щоб він спокійно висловив свою неупереджену думку, й надалі спиратиметься на неї.

Це буде важко. Завжди важко показувати будь-кому власні творіння, а особливо Діну, який так багато знав і прочитав мабуть геть усе у своєму житті. Але вона мусить знати. І вона була впевнена, що Дін скаже їй правду, приємною вона буде чи гіркою. Він вважав її оповідання нікчемними. Однак ця повість була іншою. Що ж як він так і не побачить у ній нічого вартісного? Якщо так, то…

— Діне, я хочу почути твою відверту думку про цей твір. Пообіцяй мені, що прочитаєш його уважно і вдумливо і чесно скажеш мені все, що про нього думаєш. Я не бажаю лестощів і фальшивого підбадьорювання. Мені потрібна правда, чиста правда.

— Впевнена, що хочеш цього? — сухо спитав Дін. — Дуже мало людей можуть прийняти чисту правду. Для цього потрібен носовичок, або навіть два.

— Я хочу правди, — вперто повторила Емілі. — Цю книгу… — вона задихнулася, збираючись продовжити свою сповідь, — відхили тричі. Якщо ти в ній знайдеш бодай щось добре, я обов’язково знайду для неї видавця. Якщо ти забракуєш її, я її спалю.

Дін кинув непроникний погляд на маленький пакунок, якого вона йому простягала. Тож саме це відвернуло її від нього на все літо, поглинуло її, заволоділо нею. Єдина чорна крапля в його жилах — типово Прістівське прагнення бути першим у всьому — раптово дала знати про свою отруйну сутність.

Він поглянув у її миле холодне обличчя та зоряні сіро-пурпурові очі, подібні до озера, що в ньому відбиваються світанкові промені, і зненавидів вміст пакунка, чим би він не був. Проте він забрав рукописа додому й за три дні повернув. Емілі, бліда і схвильована, чекала на нього в саду.

— Що ж… — мовила вона.

Дін винувато глянув на неї. У цій вечірній свіжості вона була такою витонченою і білою, подібно до слонової кістки.

— «Щирі несхвалення від друга…»[11] Я перестану бути твоїм другом, якщо я збрешу тобі про це, Емілі.

— Тож… вона погана.

— Це премила оповідка, Емілі. Премила, нетривка і непереконлива, як рожева хмаринка. Павутиння, лише павутиння. Уся конструкція занадто неприродна. Казки вже давно не в моді. А ця твоя потребує читачів занадто довірливих. А твої персонажі — усього лише ляльки. Загалом, як ти можеш написати справжню повість? Ти ж ніколи не жила.

Емілі стиснула руки й затулила ними вуста. Вона не довіряла своєму голосу, щоб сказати бодай слово. Вона не почувалася так від тієї ночі, коли Елен Грін сказала їй, що її батько незабаром помре. Її серденько, яке з такою надією билося ще декілька хвилин тому, стало тепер неначе свинцевим — важким і холодним. Вона розвернулась і пішла геть. Він тихо пошкутильгав за нею й торкнувся її плеча.

— Пробач мені, Зіронько. Хіба не краще знати правду? Годі слідувати за місяцем. Ти ніколи не досягнеш його. Зрештою, навіщо намагатися писати? Все вже написано до тебе.

— Колись, — сказала Емілі, примушуючи себе говорити спокійно, — я подякую тобі за це. Але зараз я ненавиджу тебе.

— Хіба це справедливо? — тихо запитав Дін.

— Ні, авжеж, це несправедливо, — зі злістю відповіла Емілі. — Невже ти чекаєш від мене справедливості, щойно убивши мене? О так, пам’ятаю, я сама попросила, це ж добре для мене. Певно, жахливі речі для нас завжди добрі. Потому як тебе було вбито декілька разів, ти цього ще не усвідомлюєш. Однак цього разу ти міг би збрехати. Забирайся, Діне. Не вертайся бодай із тиждень. Тоді траур вже скінчиться.

— Ти не віриш, що я розумію, що це значить для тебе, Зіронько? — жалісно спитав Дін.

— Ти не можеш розуміти, взагалі! А, так, ти ж співчутливий. Але мені не потрібне співчуття. Мені потрібен лише час, аби спалити себе як слід.

Дін пішов, зрозумівши, що так справді буде краще. Емілі дивилася на нього, доки він не зник з поля зору. Тоді вона підібрала з кам’яної лавочки, куди він його поклав, пом’ятий і розкритикований вщент рукопис і пішла до своєї кімнати.