Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 23)

Кабіна здригається від страшного удару. Із хвоста бухає чорний дим. Гайдріхів літак падає.

Гіммлерові немовби хтось дав ляпаса. Кров кидається йому до щік, і він відчуває, як його мозок роздимається всередині черепної коробки. Йому щойно повідомили новину: під час повітряного бою над Березиною збито Гайдріхів Me-109. Звісно, якщо Гайдріх загинув, це тяжка втрата для СС: відданий гітлерівець, старанний працівник і все таке. Але якщо він вижив — оце вже справжня катастрофа! Адже його літак збито за лінією фронту і він упав на радянську територію! Якщо доведеться повідомляти Гітлерові, що начальник імперської безпеки потрапив до рук ворога, вельми неприємної сцени Гіммлерові не уникнути. Він подумки перебирає інформацію, якою володіє Гайдріх і яка може неабияк зацікавити Сталіна. Від її обсягу Гіммлерові паморочиться в голові. І це ще райхсфюрерові СС відомо не все, що знає його підлеглий. Що політично, що стратегічно — якщо Гайдріх заговорить, катастрофа буде грандіозною, а наслідки непередбачуваними. Гіммлер не може їх собі навіть уявити. Бідолаха аж спітнів, під вусиками й за маленькими круглими скельцями його окулярів зовсім мокро.

Правду кажучи, це навіть не найнагальніша Гіммлерова проблема. Загинув голова РСХА чи потрапив у полон до росіян — насамперед треба заволодіти Гайдріховими досьє. Бог його знає, що він там назбирав і на кого. Потрібно добутися до його сейфів, робочого й домашнього. Щодо роботи на Принц-Альберт-штрасе — попередити Мюллера, нехай він разом із Шелленберґом потурбується про РСХА. А вдома в Гайдріха треба все обшукати, але намагатися поводитися пом’якше з Ліною. А тим часом чекати: Гайдріх вважається зниклим безвісти, нічого більше робити не залишається. Треба зайти до Ліни, підготувати її, а на фронт надіслати накази: будь-що знайти Гайдріха, живого чи мертвого.

Цілком може виникнути питання: якого біса голова нацистської таємної служби опинився у винищувачі над територією, де йдуть бої з радянськими військами? Річ у тому, що, поряд із обов’язками в СС, Гайдріх ще має звання офіцера запасу люфтвафе. Ще до війни він пройшов курси пілотажу і, коли вторгнення в Польщу почалося, йому закортіло конче виконати свій обов’язок. Хоч якою високою була його посада голови СД, Гайдріх усе ж вважав, що це чиновницька робота, а у воєнний час потрібно йти в бій, як справжній тевтонський лицар. Саме тому він спершу сідає на місце стрільця в бомбардувальнику. Однак ця роль, занадто другорядна, йому не сподобалася, що й не дивно, і Гайдріх пересідає за штурвал спочатку Ме-110, на якому здійснює кілька розвідувальних польотів над Великою Британією, а потім Me-109 (німецького аналога англійського «спітфаєра»), невдало злітаючи на якому, зламав собі руку під час Норвезької кампанії. В одній дещо хвалебній біографії, яку мені вдалося добути, розповідається із захопленням, як Гайдріх літав із рукою на перев’язі. Потім він начебто брав участь у битвах із Королівськими ВПС.

Уже тоді Гіммлер непокоївся про нього, наче батько. У мене перед очима лист, датований 15 травня 1940 року й написаний у потязі спеціального призначення (який називається «Генріх», sic). Цей лист, що починається словами «Мій любий Гайдріх», промовисто свідчить про те, як Гіммлер піклувався про свого найціннішого працівника: «Пишіть мені про себе якомога частіше!» Авжеж, знаючи стільки цінної інформації, голова РСХА був справді «дорогим».

Не минуло й двох днів, як Гайдріха зустрів німецький «патруль», його ж люди з айнзацгрупи D, які щойно перед тим ліквідували сорок п’ять євреїв і тридцять заручників. Очевидно, його літак збила радянська зенітка, Гайдріх опинився в катастрофічному становищі, переховувався два дні й дві ночі та зрештою пішки вийшов до німецьких позицій. Додому він повернувся брудний, зарослий і, за словами дружини, доволі роздратований своєю невдалою пригодою, хоча він і здобув за неї те, чого так прагнув: Залізний хрест першого класу, орден, який високо цінують німецькі військові. Гайдріха нагородили, але після цього випадку заборонили брати участь у повітряних боях на жодному фронті. Схоже, проти його польотів категорично виступив особисто Гітлер, який дізнався про випадок над Березиною й жахнувся того, що могло статися. Попри всі його зусилля, попри його незаперечний запал, тут Гайдріх не зумів здобути жодної перемоги. Прикрий підсумок повітряного бою над Березиною поклав край його кар’єрі військового пілота.

Наташа читає розділ, який я щойно написав. На другій фразі вона зупиняється й вигукує:

— А це що таке? «Кров кидається йому до щік», «мозок роздимається всередині черепної коробки»? Ти ж вигадуєш!

Я вже не один рік набридаю Наташі своїми теоріями, що дісталися мені у спадок від читань моєї юності («Маркіза вийшла о п’ятій» тощо), про те, наскільки наївні й сміховинні всі ці літературні вигадки, і, гадаю, це справедливо, що вона зачепилася за цю «черепну коробку». Я ж, як мені здавалося, твердо вирішив уникати таких речей, що апріорі не мають іншої мети, окрім як надати текстові вигляду роману, — мене від такого аж верне. До того ж хоч я й знаю, якою була реакція Гіммлера на цю подію, як він перелякався й розгубився, у зовнішніх проявах цієї реакції я не можу бути цілковито певен: можливо, він увесь аж паленіє (як я це собі уявив), а може, навпаки, зблід. Словом, питання видалося мені доволі серйозним.

Перед Наташею я мляво захищаюся: мовляв, цілком імовірно, що в Гіммлера справді розболілася голова, та й хай там як, ці слова про мозок, що роздимається, — лише метафора, щоправда, доволі дешева, яка потрібна, щоб передати той жах, який охоплює райхсканцлера, коли йому повідомляють новину про Гайдріха. Але я й сам-то не дуже в це вірю. Наступного дня я прибираю цю фразу, але в тексті, на жаль, утворюється порожнеча, яка мені видається невдалою. Я не дуже розумію чому, але мені не подобається поєднання «Гіммлерові немовби хтось дав ляпаса» із «Йому щойно повідомили новину» — фраза стала уривчастою, зник перехід, який до цього створювала «черепна коробка». Я відчуваю, що повинен замінити викреслене речення іншим, розважливішим. Пишу щось на кшталт: «Я уявляю, як мав би почервоніти його маленький щурячий писок із окулярами». Гіммлер своїми обвислими щоками й маленькими вусиками і справді скидався на гризуна, але фраза вочевидь утратила в стриманості. Я вирішую прибрати «із окулярами». Але «щурячий писок», навіть без окулярів, однаково бентежить, натомість обережні формулювання «я уявляю», «мав би» видаються вдалими знахідками. Не приховуючи, що це тільки припущення, я таким чином запросто уникаю насильства над реальністю. Не знаю чому, але відчуваю, що мушу додати: «Він увесь аж паленіє».

У мене мовби перед очима стояло Гіммлерове обличчя, червоне-червоне, таке, наче він був дуже застуджений (може, тому що я сам четвертий день ніяк не можу впоратися з капосною хворобою), і моя деспотична уява ніяк не відступала: мені кортіло саме це уточнити, описуючи мармизу райхсфюрера. Але те, що вийшло, мені геть не сподобалося: я знову все стер і довго дивився на порожній простір між першим і третім реченнями. Потім повільно знову набрав: «Кров кидається йому до щік, і він відчуває, як мозок роздимається всередині черепної коробки».

Як зазвичай, згадую про Оскара Вайлда. Завжди одна й та сама історія: «Цілий ранок вичитував свій текст і зрештою прибрав одну кому. А по обіді поставив її назад».

Гайдріх — я уявляю його на задньому сидінні чорного «мерседеса» — стискає руками портфель, який лежить у нього на колінах. У портфелі — документ, без сумніву, найважливіший за всю його кар’єру й вирішальний для історії Третього райху.

Машина їде передмістями Берліна. Погода чудова, літо, вечоріє, і важко уявити, що це чисте небо ось-ось можуть заполонити чорні махинища, із яких посиплються бомби. І все ж кілька пошкоджених споруд, кілька зруйнованих житлових будинків і квапливі перехожі постійно нагадують про неймовірну настирливість Королівських військово-повітряних сил.

Понад чотири місяці тому Гайдріх доручив Айхману накидати чорновий текст цього документа, на який ще потрібно дістати схвалення Ґерінґа. Крім того, документ треба погодити з Розенберґом, міністром окупованих східних територій. І саме ця нікчема виступила проти! Відтоді Айхман добре попрацював над текстом, тож усі труднощі мали бути усунуті.

«Мерседес» заглиблюється в ліс на північ від Берліна й зупиняється перед брамою вілли, яку охороняють озброєні до зубів есесівці. Це Карінголл — невеличкий бароковий палац, споруджувати який Ґерінґ узявся, щоб утішити себе після смерті першої дружини. Вартові викидають руку в нацистському вітанні, брама відчиняється, і машина в’їжджає на алею. Ґерінґ уже чекає на ґанку, життєрадісний, туго стягнутий ременем, в одному з тих чудернацьких мундирів, за які, либонь, і заробив прізвисько Напахчений Нерон. Він палко вітає Гайдріха, неймовірно щасливий, що може віч-на-віч поспілкуватися з грізним головою СД. Гайдріх знає, що його вже вважають найнебезпечнішою людиною Райху, і це тішить його марнославство, але також він розуміє, що всі високопоставлені нацисти так наполегливо впадають коло нього передусім для того, щоб спробувати послабити його начальника, Гіммлера. Для них Гайдріх поки що не суперник, тільки інструмент. Звісно, його в цьому пекельному дуеті з Гіммлером вважають мозком («HHhH, — кажуть есесівці, — Himmlers Him heifit Heydrich», тобто «мозок Гіммлера зветься Гайдріх»), але він усе ж лишається тільки правою рукою, підлеглим, другим номером. Амбіційний Гайдріх не зміг би вічно вдовольнятися таким станом речей, але наразі, вивчаючи співвідношення сил у партії, він задоволений тим, що залишився вірним Гіммлеру, могутність якого і далі зростає, тоді як Ґерінґ після поразки люфтвафе в битві за Британію скніє в неласці.