Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 20)

Штурм починається о восьмій ранку. Працівників станції знешкоджують без проблем, кілька разів для годиться стріляють у повітря. «Консерву» кладуть упоперек дверей, і цілком можливо, що й сам Науйокс, хоча він у цьому ніколи не зізнався на суді, добиває в’язня пострілом у серце, щоб лишити наочний доказ польського нападу (постріл у потилицю занадто скидався би на страту, а в обличчя — міг би зашкодити упізнанню). Тепер потрібно передати по радіо підготовану Гайдріхом невеличку промову польською мовою. Одному з есесівців, обраному за лінгвістичні здібності, доручено її зачитати. Аж тут халепа: ніхто не знає, що потрібно вмикати, щоб радіостанція запрацювала. Науйокс трохи панікує, але зрештою передачу вдається налагодити, і есесівець, затинаючись, читає по-польськи промову. Це навіть не промова, а коротеньке повідомлення про те, що у відповідь на німецькі провокації Польща вирішила перейти в наступ. Передача триває не довше за чотири хвилини, та й, у всякому разі, передавач недостатньо потужний, і ніхто, окрім мешканців кількох сусідніх містечок, не чує цієї промови. Але кого це хвилює? Найменше самого Науйокса, якого Гайдріх заздалегідь попередив:

— Якщо провалите операцію — помрете, і я, мабуть, разом із вами.

Але Гітлер має інцидент, привід, який йому був потрібний, а до технічних дрібниць йому байдуже. За кілька годин він звернеться до депутатів райхстагу:

— Минулої ночі солдати польської регулярної армії вперше відкрили вогонь на нашій території. Вранці Німеччина завдала удару у відповідь. Відтепер ми відповідатимемо бомбами на бомби.

Щойно розпочалася Друга світова війна.

Саме в Польщі Гайдріх уперше випробовує своє диявольське творіння — айнзацгрупи, спеціальні підрозділи СС, що складалися із членів СД чи ґестапо, яким доручено було зачищати території, окуповані вермахтом. Кожна група отримувала маленьку брошурку, де на надтонкому папері крихітним шрифтом було зазначено всю необхідну інформацію. А саме: список усіх осіб, яких належало ліквідувати під час окупації тої чи іншої країни. Комуністів, звісно ж, але не тільки. Також учителів, письменників, журналістів, священиків, промисловців, банкірів, чиновників, комерсантів, заможних селян — усіх, хто будь-яким чином вирізняється з-поміж інших… Тисячі імен з адресами й номерами телефонів, а також список їхнього оточення на той випадок, якщо «підривні елементи» переховуватимуться у друзів чи родичів. Кожне ім’я супроводжується описом зовнішності, а часом навіть фотографією того, кого потрібно ліквідувати. Розвідувальна служба Гайдріха досягла вже на той час приголомшливого рівня ефективності.

Однак така надзвичайна ретельність таки виявилася трохи надмірною, зважаючи на поведінку айнзацгруп, які відразу ж відзначилися на окупованих територіях своєю схильністю до жорстоких дій. Серед перших цивільних жертв польської кампанії — група скаутів віком від дванадцяти до шістнадцяти років. Їх вишикували біля стінки на ринковому майдані й розстріляли. Священика, який самовіддано наважився їх соборувати, теж поставили до стінки й розстріляли. Лише після цього айнзацгрупи беруться до своїх головних цілей: торговців та інших помітних місцевих мешканців — вишиковують їх і розстрілюють. Починаючи від того дня, діяльність айнзацгруп, для детального звіту про яку знадобилися б тисячі сторінок, можна звести до трьох жахливих літер: і т. д. Аж до вступу на територію СРСР, де навіть нескінченного ряду «і так далі» уже буде недостатньо.

Просто неймовірно: Гайдріх завжди в центрі всього, що стосується політики Третього райху, а особливо найжахливіших її проявів. 21 вересня 1939 року він передає відповідним службам підписаний його рукою циркуляр, у якому йдеться про «єврейське питання на окупованих територіях». Циркуляр містить ухвалу перемістити всіх євреїв до ґетто, а також наказує створити єврейські ради — лихопам’ятні юденрати, що мали підпорядковуватися безпосередньо РСХА. Немає жодного сумніву, що на створення юденратів Гайдріха надихнули ідеї Айхмана, які так успішно втілювалися в Австрії: головне — це змусити жертву співпрацювати зі своїми катами. Учора — позбавлення майна, завтра — знищення.

22 вересня 1939 року Гіммлер офіційно оформлює створення РСХА.

РСХА — Головне управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt), об’єднує СД, ґестапо й крипо (кримінальну поліцію). Повноваження цього могутнього монстра переважають усе, що тільки можна уявити. На чолі його Гіммлер ставить Гайдріха. Шпигуни, політична й кримінальна поліція — усе тепер у руках однієї людини. Однаково, що найменувати Гайдріха найнебезпечнішою людиною Третього райху. Утім, дуже скоро це справді стане його новим прізвиськом. Тільки одна поліційна служба вислизнула від нього — Ordnungspolizei, поліція в уніформі, завданням якої було стежити за дотриманням порядку. Її довірили цьому нікчемі Далюґе, який підпорядковується безпосередньо Гіммлерові. Дрібниця порівняно з рештою, але Гайдріх у своїй жадобі влади не може не взяти це близько до серця. І все ж, як на мене, це дрібниця, хоча й мушу визнати, що не маю ні здібностей, ні досвіду Гайдріха, щоб про це судити. У всякому разі в гідри, яка називається РСХА, досить голів, щоб забезпечити свого очільника роботою. Гайдріх навіть змушений передавати свої повноваження. Він підбирає керівників на кожне із семи управлінь РСХА, керуючись передусім їхньою компетентністю, а не політичними критеріями, — випадок доволі рідкісний у тій божевільні, якою був нацистський державний апарат, а отже, вартий того, щоб про нього згадати. Ось, наприклад, Генріх Мюллер, якому голова РСХА довірить ґестапо і який так із ним зростеться, що незабаром інакше, ніж Мюллером-Ґестапо, його ніхто й не називатиме, — колишній соціал-демократ, але це не завадить йому стати одним із найжорстокіших інструментів режиму. Керувати іншими відділами РСХА Гайдріх доручить блискучим інтелектуалам: молоді, як Шелленберґ (зовнішня розвідка СД) і Олендорф (внутрішня розвідка СД), або досвідченій професурі, як Зікс (аналіз і дослідження світогляду), — і ці люди будуть неабияк вирізнятися з-поміж тої зграї неосвічених, розумово відсталих фанатиків, яких повно у верхівці партії.

Один із підрозділів ґестапо — його позиція в структурі управління жодним чином не відображає справжню важливість цього відділу, але ж, коли йдеться про чутливі теми, завжди краще зберігати таємницю, — опікується єврейським питанням. Гайдріх уже знає, кого він хоче бачити керівником цього підрозділу — того невисокого австрійця, що так добре тямить у своєму ділі. Гауптштурмфюрер Адольф Айхман — саме та людина, що потрібна. Нині він працює над украй незвичним проектом, який називається «Мадаґаскар»: ідея полягає в тому, щоб вивезти всіх євреїв на цей острів. Слід докладніше вивчити це питання. Але спершу потрібно перемогти Англію, інакше морем євреїв туди не перевезти, а потім уже подивимось.

Наступного удару Гітлер вирішив завдати Англії. Але, щоб успішно висадитися на берегах Британії, Німеччина спершу мала забезпечити собі панування в повітрі. Попри обіцянки товстуна Ґерінґа, «спітфаєри» і «гарікейни» Королівських ВПС Великої Британії й далі шугають над Ла-Маншем. День у день, ніч у ніч героїчні британські пілоти відбивають атаки німецьких бомбардувальників і винищувачів. Запланована на 11 вересня 1940 року операція «Морський лев» (через труднощі перекладу французькою ця кодова назва плану нападу звучить трохи кумедно — «Морський котик») відкладається спочатку на чотирнадцяте число, потім на сімнадцяте. Але й 17 вересня в доповіді штабу флоту зазначено: «Авіацію противника досі жодним чином не подолано. Навпаки, активність її дедалі зростає. Крім того, атмосферні умови не дають змоги сподіватися на сприятливу погоду». Отож фюрер вирішує відкласти операцію «Морський лев» на невизначений термін.

Однак того самого дня Гайдріх, якому Ґерінґ доручив організувати репресії й чистки, щойно вторгнення почнеться, настановляє одного зі своїх підлеглих, штандартенфюрера Франца Зікса, колишнього декана економічного факультету Берлінського університету, що перейшов на роботу до Служби безпеки. Саме йому належить, облаштувавшись у Лондоні, очолити шість спеціально створених айнзацгруп, невеликих загонів, що базуватимуться в Лондоні, Брістолі, Бірмінґемі, Ліверпулі, Манчестері та Единбурзі (або Ґлазґо — залежно від того, чи буде зруйновано міст через затоку Ферт-оф-Форт).

— Ваше завдання, — каже йому Гайдріх, — полягає в тому, щоб за допомогою відповідних засобів боротися з усіма вороже налаштованими організаціями, установами й групами.

Конкретні завдання були такі самі, що й у Польщі, такі самі, що й пізніше в Росії: айнзацгрупи лишалися «мобільними каральними загонами», які мали не покладаючи рук винищувати інакодумців.

Однак цього разу завдання щодо Великої Британії ускладнюється спеціальним пошуковим списком (Sonderfahndungliste GB), який Гайдріх передає Зіксові. Йдеться про список із приблизно двох тисяч трьохсот осіб, яких треба якомога швидше відшукати, арештувати й доставити в ґестапо. На чолі списку — що й не дивно — Черчилль. Далі йдуть інші політики, англійські й закордонні, зокрема й Бенеш із Масариком, представники Чехословацького уряду у вигнанні. Досі все логічно. Але далі в списку з’являться й письменники, такі як Герберт Веллс, Вірджинія Вульф, Олдос Гакслі, Ребекка Вест… там і Фройд, хоч він уже й помер 1939-го. А ще Бейден-Пауелл, основоположник скаутського руху. Вертаючись назад, хочу відзначити, що, стративши юних скаутів у Польщі, айнзацгрупа не просто перестаралася, а припустилася серйозної помилки, адже скаути розглядаються німецькими спецслужбами як потенційні джерела інформації першорядного значення. Загалом, список з усіма цими іменами вийшов доволі химерним. Складав його, здається, не сам Гайдріх, а Шелленберґ. А той, либонь, був надто зайнятий приготуванням до викрадення герцога Віндзорського в Лісабоні, тому й склепав цей перелік імен нашвидкуруч.