Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 11)
На відміну від Бломберґа, Фріч неодружений, і за це Гайдріх і має намір учепитися. У справах такого ґатунку зрозуміло, куди бити, і, щоб склепати досьє, він звертається до спеціальної служби ґестапо, «відділу боротьби з гомосексуалізмом».
І ось які виявляються результати розслідування: один непевний тип, відомий тим, що промишляв шантажем гомосексуалістів, засвідчив, що
Гайдріх має уяву (без цього в його ремеслі ніяк), але щоб махінації такого ґатунку успішно працювали, потрібен також перфекціонізм, якого тут якраз і забракло. Однак, попри це, Гайдріху майже вдалося.
В одному з кабінетів імперської канцелярії, за присутності Ґерінґа й Гітлера, відбувається очна ставка Фріча з крутієм-шантажистом, що, як пишуть, мав вигляд цілковитого ідіота. Гордовитий барон не зволив навіть відповісти на висунуті проти нього звинувачення. Але заховатися за почуттям власної гідності — тактика не надто дієва у найвищих сферах Третього райху. Гітлер вимагає від Фріча, щоб той негайно подав у відставку. Досі все розвивається так, як і передбачалося.
Аж тут Фріч несподівано відмовляється. Він хоче постати перед військовим судом. Нараз позиція Гайдріха стає вкрай хиткою. Якщо справу передадуть до військового суду, буде призначено нове попереднє розслідування, яке проводитиме вже не ґестапо, а сама армія. Гітлер вагається. Він не більше ніж Гайдріх хоче чесного й справедливого суду, але фюрер ще трохи побоюється реакції старої гвардії.
За кілька днів ситуація змінюється повністю. Військовим удається не лише дізнатися правду, а й видерти з пазурів ґестапо двох головних свідків, шантажиста й офіцера кавалерії. Гайдріхів план, таким чином, зазнає цілковитого краху, і кар’єра голови СД висить на волосинці: якщо Гітлер дозволить суд, усе махлярство випливе, а це потягне за собою щонайменше звільнення й кінець усім амбіціям. Гайдріх перебуває майже в такому самому становищі, як 1931 року, коли його вигнали з флоту.
Така перспектива його анітрохи не тішить. Холоднокровний убивця просто божеволіє. Шелленберґ, його права рука, пригадував, що одного разу Гайдріх навіть попросив, щоб йому принесли зброю. Голова СД опиняється в безнадійній ситуації.
Але він даремно сумнівався в Гітлері. Фріча врешті-решт звільняють за станом здоров’я. І не потрібно ніякого подання про відставку, ніякого військового суду — так набагато простіше вирішити всі проблеми. У Гайдріха все ж був козир у рукаві: його інтереси збіглися з інтересами Гітлера, який саме вирішив узяти на себе командування армією, а значить, Фріча потрібно було усунути так чи інакше — такою була непорушна фюрерова воля.
5 лютого 1938 року газета «Фелькішер Беобахтер» вийшла із заголовком великими літерами: «Усю владу відтепер зосереджено в руках фюрера».
Гайдріху більше не треба ні про що турбуватися.
Військовий суд зрештою таки відбудеться, але на той час співвідношення сил уже буде зовсім іншим: після аншлюсу всі будуть нетямитися від захвату, армія схилиться перед генієм фюрера й відмовиться роздмухувати проблему. Фріча буде виправдано, шантажиста ліквідовано, і більше про цю справу ніхто не згадає.
Гітлер ніколи не жартував з питаннями моралі. 1935 року, після прийняття Нюрнберзьких расових законів[13], він офіційно заборонив євреям мати статеві зносини з арійками, а арійцям — із єврейками. Карою за порушення була в’язниця.
Дивовижна річ, але карали тільки чоловіків. Очевидно, такою була воля фюрера, щоб жінки — чи то арійки, чи то єврейки — не були юридично відповідальні.
Гайдріх, святіший за папу римського, не хоче про це навіть чути. Схоже, така нерівноправність між чоловіками й жінками ображає його почуття справедливості (щоправда, лише в тому разі, якщо жінка — єврейка). Тому 1937 року він надсилає кримінальній поліції та ґестапо таємні інструкції, згідно з якими кожен вирок, виголошений німцеві за зв’язок із єврейкою, автоматично тягне за собою арешт партнерки, яку належить потайки відправити до концентраційного табору.
Отже, у тих рідкісних випадках, коли від нацистських керівників вимагалася певна поміркованість, вони не боялися йти проти наказів фюрера. Цікавий факт, якщо пригадати, що після війни вони виправдовували свої злочини тим, що мусили виконувати накази в ім’я військової честі й складеної присяги.
Наче вибух бомби — аншлюс! Австрія «вирішує» нарешті «знову приєднатися» до Німеччини. Це перший етап народження Третього райху. Водночас це також хитрий маневр, яким Гітлер скоро має намір скористатися ще раз: завоювати країну без жодного пострілу.
Новина ця в Європі наробила чимало шуму. Полковник Моравець, що перебуває в Лондоні, цілком логічно прагне якомога швидше повернутися до Праги, але рейсів, які б йому підходили, немає. Все ж йому вдається вилетіти до Франції. Опинившись на мисі Аґ, Моравець вирішує решту дороги подолати на потязі. Залізниця — це, звісно, чудово, але тут є одна невеличка проблема. Щоб із Франції дістатися до Праги, потрібно перетнути… Німеччину.
Неймовірно, але Моравець вирішує ризикнути.
Таким чином, маємо унікальну ситуацію: 13 березня 1938 року голова чехословацьких спецслужб протягом кількох годин їде потягом через нацистську Німеччину.
Я намагаюся уявити собі цю подорож. Природно, що Моравець, зі свого боку, прагне привертати якомога менше уваги. Звісно, він спілкується німецькою, але я не впевнений, що його акцент не викликає підозр. Утім, Німеччина ще не перебуває в стані війни, а німці, хоч і розтривожені промовами Гітлера про світове єврейство та внутрішніх ворогів, ще не настільки підозріливі, якими стануть згодом. І все ж обережний Моравець, коли купляє квиток, мабуть, обирає того касира, який видається йому або найприязнішим, або найдурнішим.
Я гадаю, що, зайшовши у вагон, він шукає порожнє купе, де сідає:
1) або біля вікна — тоді він зможе повернутися спиною до можливих супутників і, вдавши, ніби милується краєвидами за вікном, позбавить їх бажання починати розмову і водночас стежитиме за тим, що діється в купе, завдяки відображенню у склі;
2) або біля дверей, щоб мати змогу спостерігати за коридором.
Припустімо, що він сів біля дверей.
Свідомий своєї важливості й, можливо, дещо гордий нею, Моравець, мені здається, думає про те, що ґестапо не пошкодувало б нагороди, якби дізналося, кого перевозила німецька залізниця того дня.
Кожен рух у вагоні змушує його нервуватися.
Кожна зупинка потяга.
Час від часу заходять люди й підсідають у купе до Моравця, і скоро вагон наповнюється підозрілими особами. Звісно, там є й бідняки, і люди, що подорожують родинами, — щодо них непокоїтися особливо не варто, але є й добре вдягнуті чоловіки.
Коридором пройдеться чоловік без капелюха, і Моравець замислюється над цією деталлю. Він згадує своє стажування в СРСР, коли йому довелося почути, що там, у Радянському Союзі, чоловік у капелюсі — це точно або іноземець, або працівник НКВД. У такому разі, ким у Німеччині може бути чоловік без капелюха?
Я думаю, Моравець робить багато пересадок, не одну годину чекає на потяги, просиджуючи на вокзалах, а це додаткове напруження. Він чує, як продавці газет, наче на аукціоні, істерично й переможно вигукують заголовки свіжих новин. Моравець, певна річ, мусив кілька разів повторювати маневр із залізничними касами, бодай якомога довше приховувати, куди насправді прямує.
Зрештою він прибуває на митницю. Гадаю, документи Моравець мав фальшиві, але яка національність у них зазначена, я не знаю. Хоча напевне тут нічого сказати не можна, адже в Лондоні він був із місією, узгодженою з англійською владою. А перед поїздкою до столиці Великої Британії на кілька днів затримався в балтійських країнах, де, мабуть, зустрічався з колегами. Таким чином, він не потребував прикриття і, можливо, не забезпечив собі жодного.
Можливо, Моравця, документи якого були в цілковитому порядку, пропустили без будь-яких запитань. Однак, навіть у такому разі, час для чеха мусив зупинитися на кілька тих особливих секунд, протягом яких прикордонник пильно вивчав його паспорт.
Хай як там було, а Моравець перетнув кордон.
Коли він вийшов із потяга і, ступивши на рідну землю, усвідомив, що небезпека позаду, його охопило безмежне полегшення.
Пізніше Моравець зізнається, що відтоді йому дуже довго не доводилося зазнавати приємних почуттів.
Австрія — перша здобич Райху. Країна за один день перетворюється на німецьку провінцію, і сто п’ятдесят тисяч австрійських євреїв нараз опиняються під владою Гітлера.
1938 року про їхнє винищення ще не йшлося. Схилялися скоріше до того, щоб змусити їх виїхати з країни.
Щоб організувати еміграцію австрійських євреїв, до Відня відряджають уповноваженого Службою безпеки молодого унтерштурмфюрера СС. Він дуже швидко оцінює ситуацію, і в голові в нього з’являється море ідей. Найбільше пишається офіцер, якщо вірити його заявам на судовому процесі двадцять два роки по тому, своєю ідеєю «стрічкового конвеєра». Щоб дістати дозвіл на еміграцію, євреям потрібно зібрати товстенну теку із купою різноманітних документів. Щойно теку зібрано, вони можуть здавати її до Бюро єврейської еміграції, де їхні документи потрапляють на конвеєр. Практична мета такої процедури: вилучити у євреїв усе цінне за якомога коротший час і не випускати з країни, доки вони законним чином не позбудуться свого майна. Наприкінці конвеєрної лінії майбутній емігрант дістане з кошика свій паспорт.