Линвуд Баркли – Втрата (страница 70)

Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Ваш зять, — сказав я.

Розділ сорок перший

Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.

— Мій хто? — перепитав він.

— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.

Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.

— Хочете води? — запитав я спокійно.

Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.

— Я й сам можу, — сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.

Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.

— Котра година? — запитав він.

— Десь по десятій, — сказав я. — Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.

— Нехай вас це не турбує, — сказав він. — Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.

Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.

— Отже, — сказав він, — ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?

— Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, — відповів я. — Ви Клейтон Бідж.

Ще один глибокий вдих. Потім:

— Я Клейтон Слоун.

— Вірю, що ви ним є, — сказав я. — Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.

Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.

— Я помираю, — сказав він. — Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.

— Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, — сказав я.

Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.

— Скажіть мені, як вас звати.

— Тері. Тері Арчер. — Я на мить завагався. — А як звати вас?

Він знову проковтнув слину.

— Клейтон, — сказав він. — Я завжди був Клейтоном. — Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. — Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. — Він зробив паузу. — Це залежало від того, де я на той час був.

— Дві родини? — запитав я.

Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.

Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.

— Синтія, — сказав він, звертаючись до мене. — Вона тут? Вона з вами?

— Ні, — сказав я. — Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.

— Ґрейс, — сказав він. — Моя онука.

На мить Клейтон заплющив очі, ніби йому стало боляче. Але я не думаю, що то був фізичний біль.

— Мій син, — сказав він. — Де мій син?

— Тод? — запитав я.

— Ні, ні, — сказав він. — Не Тод. Джеремі.

— Я думаю, він саме повертається додому з Мілфорда.

— Що ви сказали?

— Він повертається додому. Принаймні я так думаю.

Клейтон, схоже, стривожився, його очі широко розплющилися.

— Що він робив у Мілфорді? Коли він туди поїхав? Тому він і не приїздив сюди зі своєю матір’ю?

Потім його очі заплющилися й він забурмотів:

— Ні, ні, ні.

— Що з вами? — запитав я.

Він підняв стомлену руку і спробував відмахнутися від мене.

— Залиште мене, — попросив він, не розплющуючи очей.

— Я не розумію, — сказав я. — Хіба Джеремі й Тод не одна й та сама особа?

Його повіки повільно піднялися — так підіймається завіса на сцені.

— Цього не могло трапитися… Я такий стомлений.

Я нахилився до нього ближче. Мені було вкрай прикро тиснути на старого, хворого чоловіка, не менш прикро, аніж дивитися, як Вінс тримає в’язнем стару, калічну жінку, а проте були речі, які мені конче було потрібно знати.

— Скажіть мені, — повторив я. — Чи Джеремі й Тод одна й та сама особа?

Він повільно обернув голову на подушці й подивився на мене.

— Ні. — Він зробив паузу. — Тод мертвий.

— Коли? Коли Тод помер?

— Тієї ночі, — покірно відповів Клейтон. — Разом зі своєю матір’ю.

Отже, то були вони. В автомобілі, на дні затопленого кар’єру. Коли стануть відомі результати тестів, які порівнюватимуть ДНК Синтії з тими зразками, які було взято зі знайдених в автомобілі тіл, необхідний зв’язок буде встановлено.

Клейтон слабко підняв руку, показав на маленький столик.

— Ще води? — запитав я.

Він кивнув. Я подав йому склянку, й він зробив довгий ковток.

— Насправді я не такий слабкий, яким здаюся, — сказав він, тримаючи склянку з таким виглядом, ніби це було казна-яке досягнення. — Іноді, коли приходить Ініда, вдаю, ніби я в комі, щоб мені не треба було говорити з нею і щоб вона менше нарікала тут на свої проблеми. Я ще можу трохи ходити. Я ще можу дійти до унітаза. Іноді я навіть доходжу туди вчасно.

Він показав рукою на зачинені двері в протилежному кінці кімнати.

— Патрисія й Тод, — сказав я. — Отже, вони обоє мертві.