Линвуд Баркли – Втрата (страница 57)

— Ні, дякую.

— Це дуже легка страва, — сказав він. — Яйця перебовтані й добре підсмажені.

— Усе одно ні, дякую.

— Я прокидаюся трохи пізно, іноді це вже обідній час, а я тільки готую собі сніданок, — сказав він.

Він потягся рукою до буфета, взяв тарілку, виклав на неї омлет, додав до нього кілька сосисок, які, певно, зготував раніше і які тепер лежали на паперовій серветці, потім висунув шухляду, взяв там виделку й ніж, схожий на той, що ним розрізають біфштекс.

Він обернувся й підійшов до столу, підтягнув ближче до нього стілець і сів.

Був приблизно мого віку, хоч, об’єктивно кажучи, мені здалося, що обличчя в нього виглядало якимось більш зношеним абощо. Воно було в крапинках віспи, над правим оком — шрам близько дюйма завдовжки, а колись чорний чуб тепер густо змережаний сивиною. На ньому була чорна футболка, запхана в чорні джинси, і я міг бачити нижню частину татуювання на його правому лікті, але цього було не досить, аби зрозуміти, що то за малюнок Живіт у нього випинався під футболкою, і він важко зітхнув через зусилля, яке довелося йому докласти, щоб опуститися на стілець.

Він показав мені на стілець навпроти. Я обережно наблизився й сів. Він відкрив пляшку з кетчупом, нахилив її і зачекав, доки величезна крапля впала на тарілку з омлетом та сосисками. Перед ним стояло горня з кавою, і, потягнувшись до нього рукою, він запитав:

— Кави?

— Ні, — відповів я. — Я щойно пив каву в тій забігайлівці, де продають пончики.

— У тій, що біля моєї майстерні? — запитав він.

— Так.

— Там дають не дуже добру каву, — сказав він.

— Справді, не дуже добру. Я випив лише півпорції.

— Я знаю вас? — запитав він, підносячи до рота порцію омлету.

— Ні, — сказав я.

— Але ви розпитували скрізь про мене. Спочатку в «Майковому барі», а потім — у моїй майстерні.

— Так, — сказав я. — Але я не думав, що це стривожить вас.

— Не думав, що стривожить, — повторив він. Чоловік, що, як я тепер знав, був Вінсом Флемінґом, настромив сосиску на виделку, притримав її, а потім узяв свій біфштексний ніж, відрізав від неї шматок, переправивши його в рот. — Річ у тім, що, коли люди, яких я не знаю, починають повсюди розпитувати про мене, це не може не стати причиною для тривоги.

— Мабуть, я не взяв цього до уваги.

— Особливості мого бізнесу іноді примушують мене мати справу з людьми, чий бізнес дещо відхиляється від загальної практики.

— Розумію, — сказав я.

— Тому коли незнайомі люди починають розпитувати про мене, то я волію влаштувати нашу зустріч у такому місці, де напевне матиму перевагу.

— Я тепер бачу, що ви маєте такий звичай.

— Отже, хто ви, в біса, такий?

— Тері Арчер. Ви знаєте мою дружину.

— Я знаю вашу дружину, — повторив він із таким виразом, ніби хотів сказати: «Ну то й що?»

— Ви добре знали її багато років тому.

Флемінґ подивився на мене похмурим поглядом, запихаючи в рот наступну порцію сосиски:

— То в чому справа? У мене був роман із вашою половиною чи щось таке? Зрозумійте, це не моя провина, якщо ви не можете зробити вашу жінку щасливою і їй доводиться приходити до мене по те, чого вона потребує.

— Ідеться не про те, — сказав я. — Мою дружину звати Синтія. Ви знали її, коли вона була Синтією Бідж.

Він перестав жувати.

— О! Прокляття. Але ж, чоловіче, це було збіса давно.

— Двадцять п’ять років тому, — уточнив я.

— Ви довго вагалися, перш ніж до мене прийти, — сказав Вінс Флемінґ.

— Останнім часом сталися деякі дивні події, — почав я. — Думаю, ви пам’ятаєте, що сталося тієї ночі?

— Авжеж. Уся її довбана родина зникла.

— Саме так. Вони щойно знайшли тіла матері Синтії та її брата.

— Тода?

— Атож.

— Я знав Тода.

— Справді?

Вінс Флемінґ стенув плечима.

— Трохи. Я хотів сказати, ми ходили до однієї школи. Він був класний хлопець.

Він підтягнув ближче до себе, на край тарілки, шматок омлету, политого кетчупом.

— Вам не цікаво, де вони їх знайшли? — запитав я.

— Я думаю, ви мені зараз скажете.

— Вони були в автомобілі, який належав матері Синтії, в жовтому «Форді-Ескорті», на дні затопленого кар’єру, в штаті Массачусетс.

— Серйозна справа, нехай їй біс.

— Авжеж, серйозна.

— Вони там перебували, мабуть, досить довго, — сказав Вінс. — І копи змогли впізнати, хто це такі?

— ДНК, — пояснив я.

Вінс захоплено похитав головою.

— Довбана ДНК Що б ми робили без неї?

Він доїв свої сосиски.

— А тітку Синтії вбили, — сказав я.

Очі Вінса звузилися.

— Здається, Синтія розповідала мені про неї. Тітка Бес?

— Тес, — виправив я.

— Атож. І як це було?

— Хтось заколов її ножем у власній кухні.

— Он як, — сказав Вінс. — Чи існує причина, з якої ви розповідаєте мені все це?

— Синтія зникла, — сказав я. — Вона… втекла. З нашою донькою. Ми маємо доньку на ім’я Ґрейс. Їй вісім років.

— Це погано.

— Я подумав, існує шанс, що Синтія могла захотіти зустрітися з вами. Вона намагається з’ясувати, що сталося тієї ночі, а існує можливість того, що ви знаєте відповіді на якісь запитання.