Линвуд Баркли – Втрата (страница 54)

Ґрейс була моєю донькою. Вона зникла. І я мав усі паскудні підстави розпочати її пошуки. І спробувати залагодити справи зі своєю дружиною.

Я понишпорив на книжкових полицях, знайшов там мапу Нової Англії та штату Нью-Йорк і розгорнув її на кухонному столі. Я послав свій погляд від Портленда на південь до Провіденс, від Бостона на захід до Буфало, запитуючи себе, куди могла податися Синтія. Я подивився на кордон між Коннектикутом і Массачусетсом, на містечко Отіс, околиці кар’єру. Я не міг собі уявити, щоб вона поїхала туди. Ні, вона туди не поїде з Ґрейс на буксирі. Який був би в цьому сенс? Що вона могла б довідатися, повернувшись туди?

Мій погляд натрапив на село Шейрон, із якого була родом Коні Ґормлі, жінка, вбита в інсценізованому дорожньому інциденті, але в цьому також не було б ніякого сенсу. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю вирізку з газети, вона для неї нічого не означала, на відміну від мене. Я не міг припустити, що вона поїхала туди.

Можливо, відповідь треба було шукати якось інакше, а не дивлячись на мапу? Можливо, мені слід перебрати в пам’яті імена? Імена людей з її минулого. Людей, до яких Синтія могла звернутися в цей розпачливий для неї час у пошуках відповідей?

Я пішов до вітальні, де знайшов дві коробки з-під черевиків, наповнені спогадами з дитинства Синтії. З огляду на те, якими були для нас ці останні тижні, коробки так і не повернулися до своєї звичайної схованки, на дно нашої стінної шафи.

Я став швидко й навмання переглядати речі, що зберігалися в коробках, викладаючи старі квитанції та вирізки на столик для кави, але вони не мали для мене ніякого сенсу. Вони утворювали одну велику головоломку без чітко означеної структури.

Я повернувся на кухню, зателефонував Ролі додому. Для нього було ще рано їхати до школи. Мені відповіла Мілісента.

— Привіт, Тері, — сказала вона. — У чому річ? Ти сьогодні не вийдеш на службу?

— Ролі вже надав мені кілька днів відпустки, — сказав я. — Мілі, ви часом не маєте якихось відомостей про Синтію?

— Про Синтію? Ні. Тері, що відбувається? Синтія вдома?

— Вона кудись поїхала. І забрала з собою Ґрейс.

— Зараз покличу Ролі.

Я почув, як вона поклала слухавку, й через кілька секунд Ролі запитав:

— Синтія покинула дім?

— Так. І я не знаю, що мені робити.

— Прокляття. А я саме збирався зателефонувати їй сьогодні, розпитати, як їй ведеться, якби вона захотіла розмовляти зі мною.

— Вона не сказала тобі, куди їде?

— Ролі, якби я знав, куди вона поїхала, то не телефонував би вам у таку ранню пору, хай йому грець!

— Окей. Окей. О Господи, я не знаю, що тобі сказати. Чому вона поїхала? Ви що, люди, посварилися чи щось таке?

— Схоже на те. Я трохи дав маху. І, думаю, цей намір виник у неї цілком несподівано. Вона не почувала себе тут у безпеці, вона хотіла захистити Ґрейс. Але їй не слід було робити це в такий спосіб. Якщо ви щось почуєте про неї, якщо її побачите, повідомте мене, гаразд?

— Гаразд, — сказав Ролі. — І ти теж, якщо її знайдеш, зателефонуй.

Наступний дзвінок я зробив у офіс доктора Кінцлер. Він іще не відкрився, тож я залишив там повідомлення, що Синтія покинула дім, попросив її зателефонувати мені, залишив номери свого домашнього й мобільного телефонів.

Єдиною іншою особою, якій я мав намір зателефонувати, була Рона Ведмор. Я трохи подумав і вирішив поки що цього не робити. Вона була, наскільки я міг судити, не в нашому кутку рингу.

Мені здавалося, я зрозумів, з яких міркувань зникла Синтія, але я не був упевнений, що їх зрозуміє Ведмор.

І тут мені згадалося одне ім’я. Ім’я чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, ніколи не розмовляв, ніколи не бачив навіть у протилежному кінці кімнати. Але його ім’я мені доводилося чути вже не раз.

Мабуть, настав час зустрітися й поговорити з Вінсом Флемінґом.

Розділ тридцять другий

Якби я переконав себе зателефонувати детективові Ведмор, то міг би запитати її, де зможу знайти Вінса Флемінґа, й заощадив би собі чимало часу. Вона сказала, їй відоме це ім’я. Ейбеґнел розповів нам раніше, що він має на своєму рахунку цілу низку правопорушень. Уважалося навіть, що він брав участь у вбивствах помсти за смерть його батька, які були скоєні на початку дев’яностих років. Було вельми ймовірно, що поліційний детектив знає, де перебуває людина з таким послужним списком.

Але я не хотів розмовляти з Ведмор.

Тож сів за комп’ютер і здійснив пошук на ключові слова «Вінс Флемінґ» і «Мілфорд». Я знайшов кілька повідомлень у розділі новин однієї з нью-гейвенських газет за останні кілька років, в одному з них було детально описано, як проти нього висунули звинувачення в нападі. Він відкоркував пляшку з пивом, розбивши її об чиюсь фізіономію. Цю справу закрили, коли жертва вирішила забрати свій позов. Я був переконаний, що цими подробицями справа не обмежувалася, але в інтернетному виданні тієї газети більше нічого не було.

Проте я знайшов там ще одну історію, де про Вінса Флемінґа побіжно згадувалося як про того, хто, за чутками, стояв за цілою низкою автомобільних крадіжок у південному Коннектикуті. Він володів кузовним цехом десь в індустріальних кварталах міста, й було опубліковано його фотографію, один із тих злегка зернистих знімків, які виходять у фотографа тоді, коли той не хоче, аби фотографований бачив, що його знімають. На тому знімку Вінс заходив у забігайлівку, що називалася «Майків бар».

Я ніколи не був у тому барі, але доводилося проїздити повз нього.

Я відкрив «Жовті сторінки»,[27] знайшов кілька, на яких був список майстерень, де можна було полагодити пошкоджений автомобіль. Проте з того списку не можна було визначити, котра з тих майстерень могла належати Вінсові Флемінґу — там не було ані Автомайстерні Вінса, ані Авторемонту Флемінґа.

Мені залишалося або зателефонувати до кожної майстерні в Мілфорді та його околицях, або піти до «Майкового бару» й розпитати, чи там хто не знає Вінса Флемінґа. Можливо, мені пощастило б знайти людину, що вказала б, де його шукати, принаймні назвала б мені майстерню, що належала йому, і де, якщо вірити газетам, він іноді розбирав украдені автомобілі на частини.

Хоч я й не був особливо голодний, проте відчував, що мені треба бодай трохи перекусити, тому поклав кілька скибок хліба в тостер і з’їв грінки, намастивши їх арахісовою пастою. Накинув на себе піджак, перевірив, чи взяв із собою мобільник, і рушив до передніх дверей.

Коли я їх відчинив, то побачив перед собою Рону Ведмор.

— Не так швидко! — сказала вона, стоячи з піднятим кулаком, готовим постукати.

Я відстрибнув назад.

— Господи, — сказав я, — ви налякали мене до смерті.

— Вітаю вас, містере Арчер, — сказала вона з притаманною їй стриманістю.

Було очевидно, що несподівано відчинені мною двері налякали мене більше, аніж її.

— Привіт, — сказав я. — Я саме зібрався йти.

— А місіс Арчер удома? Я не бачу її машини.

— Її немає. Чи можу вам чимось допомогти? Ви маєте якусь нову інформацію?

— Ні, — сказала Рона Ведмор. — А коли вона повернеться?

— Я не можу вам сказати точно. А навіщо вона вам потрібна?

Ведмор пустила повз вуха моє запитання.

— Вона на роботі?

— Можливо.

— Знаєте що? Я їй зателефоную. Здається, я записала номер її мобільного телефону.

Вона дістала свого записника.

— Вона не відповідає… — необережно промовив я і замовк.

— Вона не відповідає на телефонні дзвінки? — перепитала Ведмор. — Зараз ми з’ясуємо, чи маєте ви слушність. — Вона набрала номер, притулила телефон до вуха, зачекала, закрила телефон. — Ваша правда. Вона не любить відповідати на телефонні дзвінки?

— Іноді, — сказав я.

— Коли місіс Арчер поїхала? — запитала вона.

— Сьогодні вранці, — сказав я.

— Бо коли я проїздила тут близько першої ночі, коли закінчилася моя зміна, її автомобіля не було вже тоді.

Прокляття! Синтія вирушила в дорогу з Ґрейс навіть раніше, ніж я думав.

— Справді? — запитав я. — Ви мали б заїхати й привітатися з нами.

— Де вона, містере Арчер?

— Я не знаю. Загляньте до нас пополудні. Може, на той час вона повернеться.

Якась моя частина хотіла звернутися до Ведмор по допомогу, але я боявся зробити Синтію ще більш винною, аніж, як я боявся, вона вже була в очах Ведмор.

Кінчик її язика знову почав випинати крізь щоки. Це забрало в неї певний час, потім вона запитала:

— Вона взяла з собою і Ґрейс?

Протягом якоїсь миті я не знав, що їй відповісти, й нарешті сказав: