Линвуд Баркли – Втрата (страница 43)
— Піду трохи полежу.
Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.
— Пробачте, я ніколи про неї не чула, — сказала мені особа на першому номері.
— Хто? — запитала жінка старшого віку на другому номері. — Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.
Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.
Третя особа, якій я зателефонував, сказала:
— О Боже, Коні? Та це ж було так давно…
З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.
— Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? — запитав він хрипким і стомленим голосом.
— Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, — промовив я. — З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.
— Це вам здалося дивним, чи не так? — припустив Говард Ґормлі.
— Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.
— Я думаю, що так.
— По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?
— Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.
— Я вам співчуваю.
— Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.
— Чи поліція мала бодай якісь припущення? Чи вони з’ясували, хто був за кермом машини?
— А коли було опубліковане повідомлення, яке ви знайшли?
Воно лежало в мене поряд із комп’ютером, тож я його зачитав.
— Це досить раннє повідомлення, — сказав він. — Це було перед тим, як вони дійшли висновку, що весь той випадок був, можна сказати, інсценований.
— Інсценований?
— Річ у тім, що спершу вони думали, водій просто наїхав на дівчину й утік, довго не думаючи. Можливо, він був п’яний або просто не вмів водити машину. Та коли вони зробили розтин тіла, то виявили щось дуже незвичайне.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете «незвичайне»?
— Я не експерт, розумієте? Я працював усе своє життя покрівельником. Але вони нам сказали, що всі ушкодження від зіткнення з автомобілем були завдані вже після того, як вона була мертва.
— Стривайте секунду, — перебив його я. — То ваша сестра була вже мертва, коли на неї наїхав автомобіль?
— Саме це я вам щойно сказав. І…
— Так, містере Ґормлі?
— Знаєте, мені важко про це говорити, навіть через стільки часу. Мені не хотілося б сказати щось таке, що виставить у непривабливому світлі Коні, навіть після всіх цих років, якщо ви мене розумієте.
— Я розумію.
— Але вони сказали, вона з кимось була незадовго перед тим, як її вкинули в ту канаву.
— Ви хочете сказати…
— Вони не сказали, що вона була зґвалтована, хоч це й могло бути, я думаю. Але моя сестра нерідко переходила з рук у руки, якщо ви мене розумієте, і кажуть, вона з кимось зустрічалася, того вечора, вельми ймовірно. І я завжди думав, а чи це не той самий мерзотник, який укинув її потім у канаву, підлаштувавши все так, ніби її збило автомобілем.
Я не знав, що сказати.
— Ми з Коні були близькі. Я не схвалював того, як вона жила, але, зрештою, й сам не був ангелом, і не мені було вказувати на неї пальцем. Минуло стільки років, а я досі лютий і хотів би, щоб вони знайшли того негідника, який це зробив, але ж це було так давно, й цілком можливо, що той сучий син уже сам давно мертвий.
— Так, — погодився я. — Це дуже навіть можливо.
Коли я закінчив розмову з Говардом Ґормлі, то якийсь час просто сидів за своїм столом, дивлячись у простір, намагаючись збагнути, чи означало це що-небудь.
Потім, цілком неусвідомлено, як я часто роблю, я натиснув на клавішу «пошта» на комп’ютері, щоб подивитися, чи не надійшли нам якісь послання. Як зазвичай, їх надійшов цілий букет, більшість пропонували всілякі оборудки з «Віаґрою» або акціями, або називали місця, де можна придбати дешеві годинники «Ролекс», або це були прохання вдів багатих власників нігерійських золотих копалень допомогти їм перевести свої мільйони на рахунки в північно-американських банках. Наш антиспамовий фільтр перехоплював лише частину цього набридливого віртуального мотлоху.
Але було одне електронне послання з адресою
Я клацнув на ньому мишею.
Послання було коротке: «Дорога Синтіє! Щодо нашої попередньої розмови, то твоя родина справді тобі прощає. Але вони не можуть перестати себе запитувати: чому?»
Я прочитав його не менш як п’ять разів, а потім знову повернувся до рядка теми. Це не триватиме довго? Як довго?
Розділ двадцять четвертий
— Як міг хтось дізнатись адресу нашої електронної пошти? — запитав я Синтію.
Вона сиділа перед комп’ютером, дивлячись на екран. Вона навіть потяглася рукою до монітора, так ніби доторкнувшись до послання, вона могла довідатися про нього більше.
— Мій батько, — сказала вона.
— До чого тут твій батько?
— Коли він увійшов сюди, коли покинув тут свій капелюх, — сказала Синтія. — Він міг піднятися сюди нагору й усе роздивитися, сів за комп’ютер і знайшов нашу електронну адресу.
— Синті, — сказав я обережно. — Ми не можемо бути певні, що це твій батько залишив тут капелюх. Ми не знаємо, хто залишив цей капелюх.
Подумки я повернувся до теорії Ролі та моєї власної короткочасної підозри, що Синтія сама могла залишити тут капелюх. І протягом однієї миті, не довше, я подумав, як легко можна вигадати Hotmail-адресу й надіслати електронне послання самому собі.
Облиш ці дурні думки, сказав я собі.
Я відчував, що Синтія вся наїжачилася від мого попереднього зауваження, тому додав:
— Але ти маєш рацію. Хоч би хто до нас сюди заходив, він міг піднятися нагору й усе обстежити, увімкнути комп’ютер і взнати адресу нашої електронної пошти.
— Отже, це одна й та сама особа, — сказала Синтія. — Особа, яка телефонувала мені, та особа, що ти назвав якимсь божевільним, та ж таки особа надіслала мені послання електронною поштою, і вона ж таки проникла в наш дім і залишила капелюх. Капелюх мого батька.
Це припущення здалося мені розумним. Мене непокоїло тільки, ким же вона була, та особа? Чи це та сама особа, яка вбила Тес? Чи це той самий чоловік, якого я побачив того вечора в телескопі Ґрейс і який спостерігав за нашим будинком?
— І він досі говорить про прощення, — сказала Синтія. — Що вони прощають мені. Навіщо він це каже? І як розуміти те, що це не триватиме довго?
Я похитав головою.
— І що означає ця адреса? — спитав я, показуючи на прямокутник електронної пошти на екрані. — Якийсь набір випадкових цифр.
— Це не набір випадкових цифр, — сказала Синтія. — Це дата. 12 травня 1983 року. Дата тієї ночі, коли зникла моя родина.
— Ми в небезпеці, — сказала Синтія пізніше, цієї ночі.
Вона сиділа в ліжку, підтягши ковдру до самого підборіддя. Я саме визирав у вікно спальні, окидаючи останнім поглядом вулицю, перед тим як залізти під ковдру. Цю звичку я розвинув у собі протягом останнього тижня.
— Ми в небезпеці, — повторила вона. — І я знаю, ти відчуваєш те саме, хоч і не хочеш говорити. Боїшся мене засмутити, поставити мене на край провалля абощо.
— Я не боюся, що ти впадеш у провалля, — сказав я.
— Але ти не можеш стверджувати, що ми в безпеці, — промовила Синтія. — Ти в небезпеці, я в небезпеці, Ґрейс у небезпеці.
Я знав це дуже добре. Вона могла мені й не нагадувати. Я думав про це постійно.