Линвуд Баркли – Втрата (страница 38)
Детектив усміхнувся.
— Так сказати легше, аніж сказати «він або вона». Це могла бути одна особа, а могло бути більше. Ми просто цього точно не знаємо.
— Це могло бути пов’язано з чимось, що трапилося з моєю дружиною, — сказав я після хвилинного вагання.
— Коли сталося?
— Двадцять п’ять років тому.
Я розповів йому так коротко, як тільки міг, про те, що сталося з родиною Синтії. І про ті дивні події, які стали відбуватися останнім часом, а надто після телевізійного шоу.
— О, так, — сказав детектив. — Здається, я це шоу бачив. Це одне з тих, які влаштовує така собі Пола, чи як її там звуть?
— Атож.
І я сказав йому, що кілька днів тому ми найняли приватного детектива для розслідування цієї справи.
— Дентона Ейбеґнела, — назвав його я.
— О, я знаю його. Хороший хлопець. Я знаю, як сконтактуватися з ним.
Він відпустив мене, взявши з мне обіцянку, що я поки що не поїду до Мілфорда, що я побуду тут ще протягом якогось часу на випадок, якщо в нього виникнуть іще якісь несподівані запитання, і я пішов шукати Синтію. Ніхто в неї нічого не запитував, коли я знайшов її там, де вона була й раніше, на передньому сидінні автомобіля з Ґрейс на колінах. Ґрейс здавалася такою вразливою і наляканою.
Коли вона побачила мене, то запитала:
— Тітка Тес померла, тату?
Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:
— Так, моя люба. Вона померла.
Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.
— Ти міг би мені сказати.
— Що?
— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.
— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.
Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:
— І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.
— Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…
— Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.
— Синті, я ж не…
— Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?
Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.
— Люба моя, присягаюся Богом, — сказав я. — Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.
Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.
— Що ще, Тері? Що ще?
— Нічого, — сказав я.
Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.
Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де я стояв, що я робив, до чого доторкався.
Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.
Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?
Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».
І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».
Тепер візитівки на дошці не було.
Розділ двадцять перший