Линвуд Баркли – Втрата (страница 16)

Доктор Кінцлер і я сиділи дуже тихо.

— Іноді я їх чую. Я чую їхні голоси — голос матері, брата, голос мого батька. Я чую їх так виразно, ніби вони перебувають зї мною в одній кімнаті. І просто розмовляють.

Доктор Кінцлер озвалася першою.

— А ви намагаєтеся заговорити з ними?

— Мабуть, що так, — сказала Синтія.

— Ви спите, коли це відбувається? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія замислилася.

— Напевно. Я хочу сказати, що зараз їх не чую. Я не чула їх і в машині, коли ми сюди їхали.

Десь у глибині своєї душі я глибоко зітхнув.

— Тож, можливо, це буває зі мною, коли я сплю або марю вдень. Але відчуття в мене таке, ніби вони поруч зі мною, ніби вони намагаються заговорити до мене.

— І що ви намагаєтеся сказати їм? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія забрала руку з моєї і сплела пальці обох своїх рук у себе на колінах.

— Я не знаю. Буває по-різному. Іноді це просто балаканина. Нічого значущого й нічого конкретного. Про те, що буде в нас на обід або що показуватимуть по телевізору, нічого важливого. А іноді…

Певно, докторові Кінцлер здалося, я хочу щось сказати, бо вона кинула на мене ще один застережливий погляд. Але я нічого не збирався казати. Просто чекав, розтуливши рота, бо мені було дуже цікаво почути, що зараз скаже Синтія. Бо сьогодні я вперше почув, як вона розповідає про те, що чує голоси своїх рідних і що вони розмовляють із нею.

— Іноді мені здається, що вони кажуть, аби я приєдналася до них.

— Приєдналася до них? — повторила доктор Кінцлер.

— Щоб я була з ними і щоб ми знову стали однією родиною.

— А що ви їм відповідаєте? — запитала доктор Кінцлер.

— Я кажу їм, що хотіла б до них прийти, але не можу.

— Чому? — запитав я.

Синтія подивилася мені у вічі А усміхнулася сумно.

— Тому що я не можу прийти туди, де вони є, разом із тобою та Ґрейс.

Розділ восьмий

Чи не переступити мені через усе й не покінчити з цим відразу? — запитав він. — Тоді я зміг би повернутися додому.

— Ні, ні, ні, — сказала вона майже сердитим тоном. Замовкла на мить, почекала, поки до неї повернеться спокій. — Я знаю, тобі хочеться вернутися назад. Мені теж нічого більше не хотілося б. Але ми повинні спочатку прибрати всі ці інші речі з дороги. Ти повинен набратися терпіння. Коли я була молодша, мене теж не раз змагало нетерпіння, і я була надто імпульсивною. Але тепер я знаю, що не слід квапитися, коли ти хочеш зробити все як годиться.

Вона відчула, як він зітхнув на протилежному кінці лінії.

— Я не хочу все зіпсувати, — сказав він.

— І ти цього не зробиш. Ти завжди вмів поступатися. Приємно мати в домі бодай когось одного такого. — Легкий сміх. — Ти хороший хлопець, і я люблю тебе більше, аніж ти будь-коли про це знав.

— Насправді я вже не хлопець.

— І я також уже не дівчинка, але я завжди уявляю тебе таким, яким ти був у ранній юності.

— Я почуваю себе трохи дивно… роблячи це.

— Знаю. Але саме в цьому я й намагаюся переконати тебе. Якщо ти зумієш зберегти терпіння, то коли надійде час і сцена буде готова, це здасться тобі найприроднішою річчю у світі.

— Мабуть, що так, — погодився він, але певності в його голосі не було.

— Ось про що ти ніколи не повинен забувати. Усе, що ти робиш, — це частина великого циклу. Ми стали його частиною. Ти вже її бачив? Ти вже її бачив?

— Так, бачив. Це було дивно. Якась моя частина хотіла привітатися з нею, сказати їй: «Привіт, ти не повіриш, хто я такий».

Розділ дев’ятий

Наступного вікенду ми поїхали провідати тітку Синтії, Тес, яка жила в невеличкому скромному будинку на півдорозі до Дербі, неподалік від дороги Дербі-Мілфорд, що перетинала густий ліс. До неї можна було доїхати менш ніж за двадцять хвилин, але ми не навідували її так часто, як мусили б. Тому, коли випадала якась спеціальна нагода, День Подяки, Різдво чи її день народження, що припадав саме на цей вікенд, ми вважали своїм неодмінним обов’язком бути в такі дні разом із нею.

Мені завжди було приємно її відвідувати. Я любив Тес майже так само, як любив Синтію. І не тільки за те, що вона була такою симпатичною старою дівкою — коли я її так називав, то ризикував відчути на собі її цинічний, але грайливий погляд — а й за те, що вона зробила для Синтії після несподіваного зникнення її родини. Вона взяла до себе дівчину-підлітка, якою була тоді Синтія, і сама Синтія першою і багато разів згадувала про це з почуттям глибокої вдячності.

— А хіба я мала інший вибір? — сказала мені одного разу Тес. — Вона була дочкою моєї сестри. А моя сестра зникла разом зі своїм чоловіком і моїм небожем. Що, в біса, залишалося мені робити?

Тес була дещо сварливою, трохи різкою, але ці риси характеру вона розвинула в собі для самозахисту. Під поверхнею це була жінка дуже лагідної вдачі. Хоч вона й мала право після стількох років бути бодай трохи дратівливою. Чоловік покинув її ще до того, як Синтія перейшла до неї жити, задля барменші зі Стемфорда, і, як розповідала Тес, вони подалися кудись на захід, і відтоді, Богу дякувати, про них нічого не було чути. Тес, яка покинула свою роботу на радіофабриці багато років тому, почала працювати в адміністрації округу в департаменті шляхів і заробляла там рівно стільки, щоб утримувати себе й платити за комунальні послуги. Грошей на те, щоб вивести в люди дівчину-підлітка, у неї фактично не залишалося, але треба було робити те, що вона повинна робити. Тес ніколи не мала власних дітей, і після того, як її непутящий чоловік подався світ за очі, їй було приємно мати когось біля себе в домі, хай навіть обставини, які привели до неї Синтію, були огорнуті таємничістю, й таємничістю, безперечно, трагічною.

Тепер Тес уже наближалася до сімдесяти років і жила на соціальну допомогу та пенсію, яку платила їй адміністрація округу. Вона робила всяку дрібну хатню роботу, іноді вирушала в мандри автобусом, як ті, що їх вона відбула торік восени через штати Вермонт і Нью-Гемпшир, щоб подивитися, як змінює свій колір листя («Господи, повний автобус старих людей, я думала, що знайду там свою смерть»), але про громадське життя вона була невисокої думки. Ні в чому не брала участі, не схильна була відвідувати збори товариства пенсіонерів. Але вона стежила за новинами, передплачувала «Гарперс», «Нью-Йоркер» та «Етлентік Манслі» й не вагалася висловлювати лівоцентристські політичні погляди. «Цей президент, — сказала вона мені одного дня по телефону. — Для нього яка-небудь рок-зірка — те саме, що лауреат Нобелівської премії».

Перебування протягом більшості підліткових років поруч із тіткою Тес допомогло Синтії сформувати власний напрям думок і власну перспективу й, безперечно, вплинуло на її рішення піти працювати в перші роки після нашого одруження у сферу суспільної діяльності.

І Тес любила зустрічатися з нами. А надто із Ґрейс.

— Я нещодавно переглядала ящики зі старими книжками в підвалі, — сказала Тес, впавши у своє розкладне крісло фірми «Лей-зі-Бой», після того як ми обнялися й розцілувалися. — І подивись-но, що я там знайшла.

Вона нахилилася вперед у своєму кріслі, відсунула вбік примірник «Нью-Йоркера», під яким було заховано щось інше, й подала Ґрейс дуже великих розмірів книжку з твердими палітурками — «Космос» Карла Саґана. Ґрейс широко розплющила очі, дивлячись на калейдоскоп зірок на обкладинці.

— Це чудова стара книга, — сказала Тес, ніби просячи пробачення за свою забудькуватість. — Її видано близько тридцяти років тому, чоловік, який її написав, уже помер, і в Інтернеті тепер можна знайти набагато кращий матеріал, але, я думаю, ти й тут знайдеш багато для себе цікавого.

— Дякую, — сказала Ґрейс, узявши книгу в руки й мало не впустивши її на підлогу, бо не сподівалася, що вона така важка. — Тут щось розповідається про астероїди?

— Мабуть, розповідається, — сказала Тес.

Ґрейс побігла в підвал, де, я знав, вона скулиться на кушетці перед телевізором, можливо, обгорнеться ковдрою і почне гортати сторінки цієї книжки.

— Це ти чудово придумала, — сказала Синтія, подарувавши Тес, певно, четвертий поцілунок, після того як ми приїхали.

— Добре, що я не викинула цей клятий гросбух на смітник, — сказала Тес. — Можна було б подарувати бібліотеці, але, думаєш, їм потрібні книжки тридцятирічної давності? Як ти себе почуваєш, моє серденько? — запитала вона, звертаючись до Синтії. — У тебе стомлений вигляд.

— О, зі мною все гаразд, — сказала Синтія. — Але в тебе також сьогодні не найкращий вигляд.

— Думаю, я окей, — сказала Тес, дивлячись на нас понад своїми окулярами для читання.

Я підняв важку сумку з двома ручками і сказав:

— Ми тут привезли деякі подарунки до твого дня народження.

— О, вам не слід було… — почала Тес. — Ану давайте мені мою здобич.

Ми покликали Ґрейс, щоб і вона побачила, як Тес одержує нові рукавиці для праці в саду, червоно-зелений шовковий шарф, пачку першосортного печива. Тес охала й ахала над кожною річчю, яку ми діставали з сумки.

— Печиво від мене, — оголосила Ґрейс, а тоді запитала: — Тітко Тес!

— Так, моя люба?

— А навіщо вам стільки туалетного паперу?