Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 77)
Каз підвівся і сперся на ціпок із головою ворона.
— Проте мені відомо дещо, чого в цьому місті бояться більше, ніж шуанців, фієрданців і всіх банд із Бочки, разом узятих. І ти, Ніно, запропонуєш їм це.
26. Каз
Йоганнус Рітвельд. У його словах була дрібка правди. Йоганнуса Рітвельда ніколи не існувало. Багато років тому Каз скористався другим іменем Джорді та їхнім спільним прізвищем, щоб створити вигаданого фермера.
Він сам точно не знав, чому придбав ферму, на якій виріс, і чому й далі торгував і накопичував майно під Рітвельдовим іменем. Невже Йоганнус Рітвельд мав стати його власним Якобом Герцуном? Вельмишановною особою, схожою на ту, яку вигадав Пекка Роллінз, щоб легше було дурити довірливих баранців? А може, це був один зі способів воскресити втрачену родину? Невже це справді мало значення? Йоганнус Рітвельд існував на папері та в банківських документах, а Кольм Фахей ідеально пасував на його роль.
Коли учасники наради нарешті розійшлися, кава вже вистигла, а на годиннику був майже полудень. Попри яскраве світло, що лилося крізь вікна, вони всі спробують кілька годин відпочити. Але не він. Ми не зупинимося. Усе тіло боліло від виснаження. Пульсація у хворій нозі вщухла, і тепер випромінювався тільки біль.
Каз знав, що поводиться надзвичайно безглуздо, знав, які мізерні шанси, що він повернеться з Рейки. Усе його життя було низкою шахрайств і удавань. Навіщо кидатися простісінько у вир проблеми, якщо можна знайти інший спосіб до неї підступитися? Завжди існувала якась хитрість, і Каз був експерт із її віднайдення. А тепер він збирався посунути навпростець, наче запряжений у плуг віл. Були чималі шанси, що його, побитого й закривавленого, потягнуть через Бочку прямісінько до ґанку Пекки Роллінза. Але всі вони опинилися в пастці, і якщо йому, Бреккерові, доведеться відгризти собі лапу, щоб із неї вибратися, саме так він і вчинить.
Перш за все він мусив знайти Інеж. Вона сиділа за туалетним столиком у розкішній біло-золотій ванній кімнаті номера люкс і вирізала з рушників нові бинти.
Він пройшов повз неї розмашистим кроком, зняв пальто й кинув його на стільницю зі вбудованим умивальником.
— Мені потрібна твоя допомога, щоб прокласти маршрут до Рейки.
— Я піду з тобою.
— Ти знаєш, що я мушу зустрітися з ним віч-на-віч, — наполягав хлопець. — Вони шукатимуть будь-яких ознак слабкості, Маро. — Він повернув кран, і після кількох скрипучих стогонів із нього полилася вода, від якої йшов пар. Мабуть, коли він купатиметься в крюґе, варто буде провести до Рейки водопровід із гарячою водою. — Утім, я не можу наблизитися з вулиці.
— Тобі взагалі не варто туди наближатися.
Він стягнув рукавички й занурив руки у воду, потім плюснув собі в обличчя і пробігся пальцями по волоссю.
— Розкажи мені про найкращий маршрут, або я сам прокладу собі шлях до Рейки.
Бреккер залюбки пішов би землею, а не видряпувався кудись. Дідько, він залюбки поїхав би туди в запряженій четвериком кареті. Але якщо він спробує дістатися до Рейки вулицями Бочки, його схоплять, перш ніж він туди наблизиться. До того ж, якщо він має хоча б один шанс упоратися із цією роботою, йому знадобиться підвищення.
Каз покопирсався в кишенях пальта й витягнув туристичну мапу Кеттердама, яку знайшов у вітальні номера. Вона була не такою детальною, як йому хотілося б, але свої справжні мапи міста вони покинули на Чорному Серпанку.
Мапу розгорнули поруч із умивальником і взялися до справи: Інеж малювала маршрут дахами, описуючи найкращі місця, де можна перетнути канали.
В одному місці вона постукала пальцем по мапі.
— Так швидше, але шлях стрімкіший.
— Я оберу довшу дорогу, — відгукнувся Каз. Він хотів, щоб розум був зайнятий майбутньою сутичкою й помічав, як її можна уникнути, а не оцінював шанси полетіти на землю і вбитися.
Із задоволенням упевнившись, що знає маршрут напам’ять, Каз посунув мапу й витягнув із кишені інший папірець. На ньому була блідо-зелена печатка Ґеменсбанку. Каз простягнув аркуш дівчині.
— Це що? — поцікавилася Інеж, вивчаючи поглядом сторінку. — Це не... — Вона провела по словах пальцями, наче очікуючи, що вони зникнуть. — Мій контракт, — прошепотіла.
— Я не хочу, щоб ти належала Перу Гаскелю. Чи мені. — Ще одна напівправда. Його мозок вигадав сотні схем, щоб прив’язати Мару до себе, щоб затримати її в цьому місті. Але Інеж достатньо довго прожила в клітці з боргів та зобов’язань, і для них обох буде краще, якщо вона піде.
— Як? — не розуміла дівчина. — Гроші...
— Усе залагоджено. — Він позбувся всіх своїх активів, скористався останніми заощадженнями до останнього вкраденого цента.
Інеж притисла конверт до грудей над серцем.
— Мені бракує слів, щоб подякувати тобі за це.
— Ти впевнена, що сулійці мають тисячу приказок для будь-якої нагоди?
— Для такої нагоди слів не вигадали.
— Якщо я закінчу свої дні на шибениці, ти зможеш сказати щось приємне над моїм тілом, — запропонував Каз. — Почекай, поки виб’є шосту. Якщо я не повернуся, спробуй витягти всіх із міста.
— Казе...
— У стіні за «Воронячим клубом» є вицвіла цеглина. За нею знайдеш двадцять тисяч крюґе. Небагато, але цього вистачить для хабаря піхотинцям міської варти. — Він знав, що шанси в них будуть кепські, і це була його провина. — Ти матимеш більше шансів, якщо будеш сама... і ще більше, якщо підеш просто зараз.
Інеж примружила очі.
— Я вдам, що ти цього не казав. Вони мої друзі. Я нікуди не піду.
— Розкажи мені про Дуняшу, — попросив він.
— Вона мала якісні клинки. — Інеж узяла з туалетного столика ножиці й заходилася відрізати свіжі смужки тканини від одного з рушників. — Думаю, вона могла би бути моєю тінню.
— Досить солідна тінь, якщо вона може кидати ножі.
— Сулійці вірять, що ми даємо життя своїй тіні, коли чинимо погано. Кожен гріх додає тіні сили, поки врешті-решт вона не стане сильнішою за тебе.
— Якби це було правдою, від моєї тіні в Кеттердамі панувала би постійна ніч.
— Можливо, — погодилася Інеж, відповідаючи на його погляд темним поглядом своїх очей. — А може, ти сам — чиясь тінь.
— Ти маєш на увазі Пекку?
— Що станеться, якщо ти повернешся з Рейки? Якщо аукціон мине так, як заплановано, і ми здійснимо цей подвиг?
— Тоді ти отримаєш свій корабель і своє майбутнє.
— А ти?
— Я помщуся і спустошу все, що зможу, поки удача залишатиметься прихильною до мене. Скористаюся нашою здобиччю, щоби збудувати імперію.
— А потім?
— Хтозна. Можливо, спалю її до пня.
— Саме це відрізняє тебе від Пекки Роллінза? Те, що ти нічого не залишиш по собі?
— Я не Пекка Роллінз і не його тінь. Я не продаю дівчат до борделів. Я не видурюю в безпомічних дітлахів їхні гроші.
— Подивися на залу «Воронячого клубу», Казе. — Її голос був ніжним та спокійним, чому ж він викликав у Бреккера бажання спалити щось? — Подумай про всі гулянки, картярські ігри та здійснені тобою крадіжки. Хіба всі ці чоловіки та жінки не заслуговують на те, що мали, чи на те, що в них поцупили?
— Життя ніколи не дає нам того, на що ми заслуговуємо, Інеж. Якби це було...
— Твій брат дістав те, на що заслуговував?
— Ні. — Але це заперечення здавалося пустопорожнім.
Чому він назвав Джаспера іменем Джорді? Дивлячись у минуле очима хлопчика, яким він тоді був, Каз бачив свого брата хоробрим, геніальним, безвідмовним, лицарем, якого переміг перевдягнутий крамарем дракон. Але яким він побачив би Джорді тепер? Простаком? Черговим тупим баранцем, що шукає короткого шляху? Він зіперся руками на край умивальника. Каз більше не сердився. Він просто почувався виснаженим.
— Ми були дурниками.
— Ви були дітьми. Невже не було нікого, хто міг вас захистити?
— А був хтось, хто міг захистити тебе?
— Мій батько. Моя мати. Вони вдалися б до чого завгодно, аби вберегти мене від викрадення.
— І тоді б із ними впоралися работорговці.
— Тоді, гадаю, мені пощастило, що я цього не бачила.
Як їй досі вдалося так дивитися на життя?
— Тебе продали до борделю в чотирнадцять років, і ти вважаєш, що тобі пощастило.
— Вони любили мене. І люблять. Я вірю в це. — Каз побачив у дзеркалі, як Інеж підійшла ближче. Її чорне волосся здавалося чорнилом, розбризканим на білих, викладених кахлем стінах. Дівчина зупинилася позаду нього. — Ти захистив мене, Казе.