Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 60)
— Знаєш, я вже бачив тебе раніше.
Інеж засміялася, подумавши, що це частина гри, у яку він хотів би пограти, і налила чоловікові вина із золотої карафки.
— Авжеж, не бачили.
— Це було кілька років тому, на одному з карнавалів у передмістях Кар’єви.
Вино перелилося через вінця келиха.
— Ви, мабуть, переплутали мене з кимось іншим.
— Ні, — наполягав він, розлютившись, як хлопчик. — Я впевнений. Я бачив, як твоя родина там виступала. Мені якраз дали в армії відпустку. Тобі було не більш ніж десять років, ти була тоненьким пагінцем, дівчинкою, яка без страху ходила по линві. Ти мала головний убір, прикрашений трояндами. Однієї миті ти помилилася. Оступилася, і пелюстки з твоєї корони хмаркою полетіли донизу, нижче й нижче. — Він поворушив пальцями в повітрі, наче зображуючи снігопад. — Натовп задихнувся від жаху, і я так само. Я повернувся наступної ночі, і це сталося знову, та, попри те що я знав, що це лише частина вистави, моє серце стиснулося, коли ти вдала, наче втратила рівновагу.
Інеж намагалася приборкати тремтіння рук. Головний убір із трояндами був материною ідеєю.
— Складається враження, що все занадто легко, коли ти стрибаєш, як білочка. Вони мусять вірити, що ти в небезпеці, навіть якщо це не так.
Це була найгірша ніч Інежу «Звіринці», оскільки вона не змогла покинути своє тіло, коли чоловік із запахом ванілі почав цілувати її шию і знімати з неї шовки. Якимось чином його спогади про неї зв’язали минуле і теперішнє Інеж докупи, а її саму пришпилили під ним до ліжка. Вона плакала, але він цим, схоже, не переймався.
Інеж чула, як шипить цукор, поки працював довгоносик. Вона змусила себе зосередитися на цьому звуці й дихати попри те, що стислося горло.
«Я буду з тобою, коли ти скинеш броню». Ці слова вона сказала Бреккерові на борту «Феролінда», розпачливо бажаючи якогось знаку, що він зможе їй відкритися, що вони зможуть бути чимось більшим, аніж двома недовірливими створіннями, яких поєднала огида до цього світу. Але що могло б статися, якби тієї ночі він заговорив? Якби він свідомо запропонував їй якусь частинку свого серця? Що, якби він прийшов до неї, відклав убік свої рукавички, притиснув Інеж до себе й поцілував її вуста? Чи вона притисла б його міцніше? Відповіла б на поцілунок? Чи змогла б вона такої миті залишатися собою, чи розсипалася б на шматки і зникла, перетворилася б на ляльку в його руках, на дівчину, яка ніколи не зможе знову стати цілою?
Це не мало значення. Каз не заговорив і, напевно, так було краще для них обох. Вони могли й далі жити у своїй неушкодженій броні. Вона матиме свій корабель, а він — своє місто.
Інеж потяглася, щоб зачинити кришку люка, і на повні груди вдихнула повітря із домішками вугільного диму, викашлюючи з легень солодкавість зіпсованого цукру. А тоді збентежено відчула, як рука схопила її за потилицю і штовхнула вперед.
Дівчина помітила, як посунувся її гравітаційний центр, коли роззявлена паща силосу засмоктала її всередину.
18. Каз
Найпростіше було увійти через вікна на горішньому поверсі, дістатися до яких можна лише з даху. Віланові не можна було ані вилізти нагору, ані впасти, тому Казові довелося піти вперед, щоб впустити крамарика на якомусь із нижчих поверхів.
«Дві здорові ноги — і йому однаково потрібна драбина», — бурмотів Каз, не зважаючи на різкі напади болю, якими згідно відгукнулася його нога.
Його не надто захоплювала думка вирушати на хоч якесь завдання із Віланом, але хлопчикові знання будинку й батькових звичок знадобляться, якщо станеться щось несподіване, до того ж він найкраще знав, як працювати із золотовмісною кислотою. Каз подумав про Інеж, яка вмостилася на даху Церкви Бартеру, а внизу мерехтіло вогнями місто. «На цьому я розуміюся, тож дозволь мені виконати свою роботу». Гаразд. Він дозволить їм усім виконувати свою роботу. Ніна виконуватиме свою частину місії, а Інеж здавалася достатньо впевненою щодо своєї здатності ходити линвою, не відпочиваючи й без страховки. «Чи сказала б вона тобі, якби боялася? Чи ти колись виявляв до неї співчуття?»
Каз відігнав від себе цю думку. Якщо Інеж не сумнівалася у своїх можливостях, він теж не буде. До того ж, якщо вони хочуть отримати цю печатку для Ніниних дорогоцінних біженців, він має поратися коло власних проблем.
На щастя, Ван Екова система безпеки до них не належала. Розвідка Інеж повідомила, що на вікнах установлені замки Шайлера. Ці маленькі виродки були вигадливі, але якщо ти зламував один, відчинялися всі. Каз завів близьку дружбу з одним слюсарем на Клокстраат, твердо переконаним, що Каз — син заможного крамаря, який високо цінує свою колекцію абсурдних табакерок. Відповідно, Каз завжди першим дізнавався, як саме багатії Кеттердама зберігають своє майно в безпеці. Якось хлопець почув, як Губрехт Могрен, Видатний Злодій із Піжла, розпинався про красу якісних замків, розпиваючи у «Воронячому клубі» темне пиво.
«Замок як жінка, — казав він, плутаючись язиком, — ти мусиш зламати його опір, щоб дізнатися всі секрети». — Він був одним із друзяк Пера Гаскеля, полюбляв побазікати про кращі дні й видатні шахрайства, особливо якщо це означало, що йому не довелося докладати серйозних зусиль. І це була саме та безладна мудрість, яку подобалося просторікувати старому дармоїдові. Звичайно, замок був як жінка. А ще як чоловік і як будь-хто чи будь-що інше: якщо ти хочеш його зрозуміти, розкрий і подивись, як воно працює. Якщо хочеш його опанувати, тобі доведеться вивчити його так добре, щоб змогти скласти назад.
Віконний замок здався в Казових руках із задоволеним клацанням. Хлопець відсунув убік раму й заліз досередини. Крихітні кімнатки на горішньому поверсі Ван Екового будинку були призначені для прислуги, але зараз усі служники були зайняті внизу крамаревими гостями. Дехто із найбагатших членів Торговельної Ради Керчу набиватиме свій шлунок в їдальні на першому поверсі, імовірно, прислухаючись до Ван Екових казочок про занепокоєність синовим викраденням та співчуваючи, що Бочку контролюють банди. Запах у повітрі підказував Бреккерові, що сьогодні подаватимуть шинку.
Він відчинив двері й тихенько скрався до сходів, а потім обережно став спускатися на другий поверх. Ван Еків будинок Бреккер знав відтоді, коли вони з Інеж поцупили написану масляними фарбами картину Де Каппеля, а Казові завжди подобалося повертатися до будинків чи фірм, які він мав причину відвідати раніше. Справа була не лише в близькому знайомстві. Йому здавалося, наче, повернувшись, він заявляв свої права на це місце. «Ми знаємо таємниці одне одного, — здавалося, казав будинок. — Ласкаво просимо назад».
У кінці вистеленого килимом коридору, навпроти дверей, які, як було відомо Казові, вели до кімнати Еліс, чатував вартовий. Каз звірився з годинником. Почулося коротеньке «клац», і в кінці коридору спалахнуло світло. Вілан принаймні був пунктуальний. Вартовий пішов дізнатися, що сталося, а Каз прослизнув коридором в іншому напрямку.
Бреккер протиснувся до Віланової кімнати, у якій, як тепер було зрозуміло, передбачалося облаштувати дитячу. У світлі з вулиці, яка простягалася під вікном, він побачив, що стіни прикрасили вигадливим муралом із морськими пейзажами. Колиска мала форму крихітного вітрильника з прапорами й капітанським штурвалом. Ван Ек по-справжньому захопився ідеєю нового спадкоємця.
Каз упорався із замком на вікні дитячої й розчахнув його, потім прив’язав мотузяну драбину й узявся чекати. Почув голосне гупання і здригнувся. Вочевидь, Вілан переліз через садовий мур. Залишалося сподіватися, що він не розбив контейнер із золотовмісною кислотою й не випалив у собі та трояндових кущах наскрізну дірку. За мить Бреккер почув засапане дихання і з-за рогу метушливо, наче роздратована гуска, з’явився Вілан. Опинившись під вікном, хлопчик обережно притиснув до себе наплічник і поліз угору мотузяною драбиною, шалено розхитуючи її навсібіч. Каз допоміг йому залізти у вікно, потім затягнув драбину й зачинив вікно. Назад вони виберуться так само.
Вілан, широко витріщивши очі, оглянув дитячу кімнату й лише похитав головою. Каз перевірив коридор. Вартовий повернувся на свій пост навпроти дверей до кімнати Еліс.
— Ну? — прошепотів Віланові Бреккер.
— Це детонатор уповільненої дії, — пояснив крамарик. — Час неможливо відрегулювати точно.
Спливали секунди. Нарешті пролунало чергове ляскання. Вартовий повернувся до вікна, а Каз жестом наказав Віланові рухатися за ним коридором. Він швидко впорався із замком на дверях Ван Екового кабінету, і вже за кілька секунд хлопці були всередині.
Коли Каз заліз до будинку, щоб викрасти Де Капелля, у кабінеті його здивували шикарні прикраси. Від суворого крамаря він очікував стриманості, натомість дерев’яні панелі були щедро оздоблені фестонами з лаврового листя, а за широким блискучим столом виднівся оббитий темно-червоним оксамитом стілець завбільшки з трон.
— За картиною, — прошепотів Вілан, показуючи на портрет якогось із Ван Екових предків.