Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 56)
— Перепрошую?
— Джаспер дуже хоробрий, — заперечив Кувей.
— Дякую, що помітив. — Стрілець простягнув ноги та схрестив щиколотки. — Хочеш щось мені сказати, Матаясе?
— Чому ти не хочеш плисти до Равки?
— Мій батько...
— Твій батько може піти сьогодні з нами. А якщо ти так за нього переймаєшся, чому не навідався вдень до нього в готель?
— Не розумію, яким боком це тебе стосується.
— Я знаю, як це — соромитися себе через те, ким ти є та що скоїв.
— Ти справді хочеш почати цю бесіду, мисливцю на відьом? Я не соромлюся. Я поводжуся обачно. Дякуючи таким людям, як ти і твої друзяки-дрюскелле, світ перетворився на небезпечне місце для таких людей, як я. Так було завжди, і не схоже, щоб справи налагоджувалися.
Кувей потягнувся вперед і торкнувся Джасперової руки з благальним виразом обличчя.
— Зрозумій. Прошу. Те, що ми зробили, що зробив мій батько... Ми хотіли покращити справи, створити можливість для гришників... — Він удав, наче притискає щось донизу.
— Стримувати свої сили? — підказав Матаяс.
— Так. Точно. Щоб легше було переховуватися. Якщо Гриші не використовують свою силу, вони хворіють. Старішають, легко втомлюються, втрачають апетит. Це один зі шляхів, якими шуанці виявляють гришників, що намагаються жити таємним життям.
— Я не використовую свою силу, — заперечив Джаспер — Утім... — Він розчепірив пальці й перелічив на них: — По-перше, заради парі я з’їв буквально ціле корито вафель, политих яблучним сиропом, і мало не повернувся за добавкою вже за кілька секунд. По-друге, нестача енергії ніколи не була моєю проблемою. По-третє, за ціле життя я навіть дня не хворів.
— Ні? — перепитав Матаяс. — Хвороби бувають різні.
Джаспер торкнувся руками револьверів. Очевидно, у фієрданця сьогодні багато на думці.
Кувей розкрив свій мішок і витяг бляшанку зі звичайною юрдою, яку продавали на кожному розі в Кеттердамі.
— Юрда — це стимулянт, що добре бореться з утомою. Мій батько думає... думав, що вона — це відповідь на питання, як допомогти таким, як ми. Якби йому вдалося знайти правильну формулу, це дозволило б гришникам залишатися здоровими, навіть приховуючи свою силу.
— Але так це не спрацювало, еге ж? — поцікавився Джаспер. Можливо, він справді трохи сердився.
— Тести пішли не так, як планувалося. Хтось із лабораторії не тримав язика за зубами. Наші лідери дізналися й вигадали інше призначення для парем. — Він похитав головою й показав на свій мішок. — Тепер я намагаюся згадати батькові досліди.
— Так ось що ти шкрябаєш у блокнотах?
— Я також веду щоденник.
— Мабуть, це надзвичайно захопливо. День перший: сидів у гробниці. День другий: ще трохи сидів у гробниці.
Матаяс проігнорував Джаспера й озвався:
— І що, є якісь успіхи?
Кувей насупився.
— Деякі. Я так думаю. У лабораторії, зі справжніми науковцями, можливо, буде більше. Я — не мій батько. Він був Творець. А я — Пекельник. Це не те, у чому я вправний.
— А в чому ти вправний? — запитав Джаспер.
Кувей кинув на нього допитливий погляд, а потім насупився.
— У мене ніколи не було нагоди дізнатися. У Шу Хані ми жили в постійному страху. Він ніколи не був нашим домом.
Це Джаспер точно міг зрозуміти. Він схопив бляшанку з юрдою і з клацанням відіткнув кришку. Це
— Ти думаєш, що, якби мав лабораторію й кілька гришників-Творців поряд, тобі вдалося б відтворити батькові експерименти та якимось чином винайти протиотруту?
— Сподіваюся, — відповів Кувей.
— І як вона працюватиме?
— Вона очищатиме тіло від парем? — утрутився Матаяс.
— Так. Виводитиме парем, — пояснив Кувей. — Але навіть якщо ми досягнемо успіху, як нам її застосувати?
— Тобі доведеться підходити достатньо близько, щоб уколоти її або змусити когось її проковтнути, — зауважив фієрданець.
— А за той час, поки ти будеш у межах досяжності, тебе вколошкають, — завершив його думку Джаспер.
Він затис одну квітку юрди між пальцями. Кінець кінцем хтось збагне, як створити свою власну версію юрди парем, і, коли це станеться, одна квітка може коштувати гарних статків. Якщо він хоча б трошки зосереджувався на пелюстках, міг би відчути, як вони розпадаються на дрібні складові. Він не те щоб бачив — радше відчував усі відмінності, як крихітні шматочки матерії складалися в єдине ціле.
Стрілець повернув квітку до бляшанки. Коли ще був маленьким хлопчиком і лежав у батькових полях, Джаспер збагнув, що може висмоктати з квітки юрди колір, пелюстка за пелюсткою. Одного нудного дня він знебарвив на західному пасовищі лайливе слово великими літерами. Батько розлютився, але також і налякався. Кольм хрипко кричав, шмагаючи Джаспера, а потім просто сів і витріщився на сина, затиснувши у великих руках горнятко з чаєм, щоб вони припинили тремтіти. Спочатку Джаспер подумав, що тато розгнівався через лайку, але річ була зовсім не в цьому.
— Джасе, — сказав він нарешті. — Ти мусиш ніколи більше цього не робити. Пообіцяй мені. Твоя ма теж мала такий дар. Він принесе тобі самі лише страждання.
— Обіцяю, — швидко погодився Джаспер, прагнучи виправити все та досі здригаючись від того, що побачив свого терплячого, м’якої вдачі батька таким розлюченим. Але думати він міг лише про одне: «Не схоже було, наче ма страждала».
Правду кажучи, було схоже, що його мати раділа всьому. Вона народилася в Новозем’ї, її шкіра мала глибокий соковитий коричневий колір, а сама вона була така висока, що татові доводилося захиляти голову, щоб подивитися їй в очі. Перш ніж Джаспер виріс достатньо дорослим, щоби працювати в полях разом із батьком, йому дозволяли залишатися з мамою вдома. Там завжди були білизна, яку слід попрати, їжа, яку слід приготувати, і дрова, що їх слід порубати, а Джаспер обожнював допомагати.
— Як там моя земля? — питала мати щодня, коли батько повертався з поля, і пізніше Джаспер довідався, що ферма була записана на її ім’я; це був батьків весільний подарунок, після того як він майже рік упадав за Адіті Гіллі, перш ніж вона зволіла дати йому шанс.
— Квітне, — озивався Кольм, цілуючи її в щоку, — так само, як ти, кохана.
Джасперів та завжди обіцяв синові ввечері погратися з ним і навчити його свистіти, але незмінно з’їдав вечерю й засинав біля вогню, так і не знявши черевики з помаранчевими від юрди підошвами. Вони з матір’ю стягали черевики з ніг і потім, придушуючи хихотіння, накривали його ковдрою й виконували решту вечірніх обов’язків. Вони прибирали зі стола, заносили зняте з мотузки прання, а потім мама дбайливо вкладала Джаспера в ліжко. Байдуже, якою заклопотаною вона була, байдуже, скількох тварин потрібно було білувати чи скільки кошиків полагодити, — здавалося, вона завжди була сповнена тієї ж нескінченної, як у Джаспера, енергії та завжди знаходила час, щоб розповісти йому казочку перед сном або намугикати пісеньку.
Саме мати навчила Джаспера їздити верхи, ловити рибу на волосінь, чистити її, патрати куріпок, розводити вогнище, не маючи нічого, крім двох паличок, і заварювати порядне горнятко чаю. А ще вона навчила його стріляти. Спочатку з дитячої пневматичної рушниці, що не надто відрізнялася від іграшкової, а потім зі звичайної рушниці та пістолів. «Стріляти може кожен, — казала вона йому, — але не кожен може влучити». Вона навчила його, як вимірювати відстань, як вистежувати звірів у кущах, показала жарти, які може зіграти з очима світло, підказала, як ураховувати поправку на вітер, як стріляти, коли біжиш, а потім ще й коли сидиш на коні. Не було нічого, чого вона не вміла.
Були також і таємні уроки. Часом, коли вони пізно поверталися додому і матері потрібно було приготувати вечерю, вона кип’ятила воду, навіть не розпалюючи грубки, і змушувала хліб підійти, просто дивлячись на нього. Хлопчик бачив, як мама витягала плями з одягу самим лише дотиком пальців; а ще вона робила власний порох, видобуваючи селітру із дна давно пересохлого озера неподалік від того місця, де вони жили. «Навіщо платити за те, що я краще можу зробити сама? — питала вона. — Але ми ж не розповідатимемо по це та, гм-м-м?» Коли Джаспер цікавився чому, мама відповідала: «Тому що він і так має вдосталь про що турбуватися, і я не хочу, щоб він турбувався ще й про мене». Але та турбувався, особливо коли за порогом з’являвся хтось із материних новоземських друзів, шукаючи допомоги чи зцілення.
— Гадаєш, работорговці не можуть тебе тут дістати? — запитав він однієї ночі, міряючи кроками їхню хатинку, поки Джаспер кутався в ковдри, удаючи, що спить, аби підслухати. — Якщо поповзуть чутки, що тут живе Гриша.
— Ці чутки, — сказала Адіті, відмахуючись своєю граціозною рукою, — розпускатимемо не ми. Я не можу бути кимось іншим, крім себе, а якщо мій дар може допомогти людям, то мій обов’язок користуватися ним.
— А як щодо твого сина? Йому ти нічого не винна? Твій перший обов’язок — бути в безпеці, щоб ми тебе не втратили.
Але Джасперова мати узяла Кольмове обличчя у свої долоні, так ніжно, так доброзичливо, й очі її сяяли від усього того кохання.
— Якою матір’ю я буду для свого сина, якщо приховуватиму свої таланти? Якщо я дозволю страхові бути моїм провідником у житті? Ти знав, хто я така, коли просив обрати тебе, Кольме. Тож не наказуй мені тепер стати кимось іншим.