Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 4)

— Бідолашний малюк, — пожаліла Смеета Ніна, гладячи пальцями його рідке волосся й поправляючи одну з квіток, встромлених до своїх шовковистих білявих пасом. Вілан не був певен, чи вона насправді сказала Смеетові, що працює в Будинку «Сині квіти Сафо», але він однозначно мав так подумати.

Джаспер відкинувся на стільці, постукуючи пальцями по руків’ях своїх револьверів. Схоже, цей жест привернув Смеетову увагу.

— Разючі револьвери. Справжній перламутр у руків’ях, якщо не помиляюся, — озвався він тоном людини, яка рідко помиляється. — Я сам володію гарною колекцією вогнепальної зброї, хоча в ній немає нічого з лінійки новоземських магазинних револьверів.

— Ой, я так хотіла б побачити твій ствол, — сказала Смеетові Ніна, і Вілан глипнув на стелю, намагаючись не закочувати очі. — Ми збираємося сидіти тут цілу ніч?

Вілан спробував приховати збентеження. Хіба вони не збиралися втримати його тут? Але виявилося, що Ніна знала краще, оскільки Смеетове обличчя набуло досить упертого виразу.

— А тепер тихенько. Якщо я зірву великий куш, можливо, куплю тобі щось гарненьке.

— Я замовлю ще устриць.

— Ти ще не доїла цих.

Вілан помітив, як затріпотіли Нінині ніздрі, і подумав, що вона, напевно, набирається духу. Відколи Серцетлумачниця одужувала після боротьби з паремом, вона втратила апетит, і він не міг зрозуміти, як їй вдалося проковтнути майже дюжину устриць.

Тепер він дивився, як вона, здригаючись, проковтнула решту.

— Смакота, — спромоглася витиснути із себе Ніна, глипнувши на Вілана. — Давай-но замовимо ще.

Це був знак. Вілан підскочив і підхопив велетенський таріль, повний льоду й порожніх мушель.

— Пані помирає від голоду, — зауважив Смеет.

— Устриці, міс? — запитав Вілан. Його голос прозвучав занадто тоненько. — Креветки з маслом? — занадто грубо.

— Вона візьме і те, і те, — дозволив Смеет. — І ще одну пляшку шампанського.

— Чудово, — зраділа Ніна з дещо зеленуватим виглядом.

Вілан поквапився через двері, що оберталися, до комори для прислуги. Там усе було вщент заповнене тарілками, скляним посудом, серветками й олов’яними баліями з льодом. Більшу частину дальньої стіни забирав невеличкий ліфт для замовлень, а біля нього був гучномовець у формі труби, що давав офіціантам можливість зв’язатися з кухнею. Вілан поставив тарілку з мушлями й льодом на стіл, а потім замовив на кухні устриць і креветок із маслом.

— Ой, і ще одну пляшку шампанського.

— Якого врожаю?

— Ух... того самого? — Вілан неодноразово чув, як батькові друзі теревенили про те, у які вина добре вкладати гроші, але не наважився вибрати рік.

Коли він повернувся до зали з Ніниним замовленням, Каз виходив з-за столу. Він удав, наче струшує з рук пилюку — цим жестом круп’є повідомляють, що закінчили зміну. За стіл сів Шпехт. Довкола його шиї була зав’язана синя шовкова краватка, яка приховувала татуювання. Він струсонув манжетами і запропонував гравцям робити ставки чи забирати гроші.

Зникаючи в коморі, Каз ззирнувся з Віланом.

Ключовий момент. Згідно із запевняннями Каза і Джаспера, гравці часто вважають, що їхній успіх пов’язаний із круп’є, і припиняють гру, коли закінчується зміна.

Вілан занепокоєно дивився, як Смеет потягнувся і добряче плеснув Ніну по нижній частині спини.

— Непогано зіграли, — сказав він, глипаючи на Джаспера, який втупився у свою вбогу купку фішок, що залишилися. — Може, вдасться знайти десь іще жирнішу партію.

— Але мені щойно принесли їжу, — закопилила губи Ніна.

Вілан ступив на крок уперед, непевний, що сказати, але пам’ятаючи, що вони мусять затримати Смеета.

— Хочете ще чогось, сер? Чи можу я запропонувати ще щось вам і вашій дамі?

Смеет, не зважаючи на нього, і далі общупував Нінині сідниці.

— У Ліді є смачніша їжа та краще обслуговування, дорогенька моя.

Кремезний чоловік у смугастому костюмі наблизився до Смеета, знемагаючи від бажання сісти на його місце.

— Виходите з гри?

Смеет дружньо кивнув Джасперові.

— Схоже, що ми обидва виходимо, еге ж, друзяко? Нехай тобі більше пощастить наступного разу.

Джаспер не посміхнувся у відповідь.

— Я ще не закінчив.

Смеет кивнув на сумну Джасперову купку фішок.

— А здається, наче точно закінчив.

Джаспер підвівся і потягнувся за револьверами. Вілан стиснув руками пляшку шампанського, тоді як інші гравці позадкували від столу, готуючись вихопити власну зброю або пірнути в якесь прикриття.

Але Джаспер лише відчепив свій ремінь із револьверами й обережно поклав їх на стіл, турботливо погладивши пальцями їхні блискучі виступи.

— Скільки за це? — поцікавився стрілець.

Вілан намагався зазирнути йому в очі. Невже це було частиною плану? Та навіть якщо так, про що думає Джаспер? Він любить свої револьвери. Із таким самим успіхом він міг би відрізати собі руку й укинути її до каструлі.

Шпехт прокашлявся і сказав:

— «Купчасті хмари» — це тобі не ломбард. Ми приймаємо лише готівку і кредит від Ґеменсбанку.

— Я поставлю за тебе, — запропонував Смеет з удаваною байдужістю, — якщо це оживить гру. Тисячу крюґе за зброю?

— Вони коштують удесятеро більше.

— П’ять тисяч крюґе.

— Сім.

— Шість, та й те лише тому, що сьогодні я почуваюся щедрим.

— Ні! — вирвалося у Вілана. У залі запала тиша.

Джаспер холодно озвався:

— Не пригадую, щоб я просив вашої поради.

— Яка безцеремонність! — вигукнув Смеет. — Відколи це офіціанти втручаються в гру?

Ніна лихо зиркнула на Вілана, а Шпехт, не довіряючи власним вухам, сказав розгніваним тоном:

— Джентльмени, може, ми продовжимо гру? Робіть ваші ставки!

Джаспер підштовхнув револьвери на столі ближче до Смеета, а той у відповідь посунув до нього високий стіс фішок.

— Гаразд, — озвався стрілець, і його сірі очі поблякли. — Роздавай і на мене.

Вілан позадкував із-за столу та якомога швидше зник у коморі. Тарілка з мушлями і льодом зникла, але там на нього чекав Каз. Він накинув на свій небесно-блакитний піджак довгий помаранчевий плащ. Рукавички знову були на місці.

— Казе, — розпачливо озвався Вілан, — Джаспер щойно поставив свої револьвери.

— І скільки він за них отримав?

— Хіба це має значення? Він...

— П’ять тисяч крюґе?

— Шість.

— Добре. Навіть Джасперові не вдасться програти їх менш ніж за дві години. — Він передав Віланові плащ і маску, вбрання Сірого Чортеняти. — Ходімо.

— Я?