Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 12)

Баян похитав темною шовковистою головою.

— Ти слабка, тому що не їси. Пан Ван Ек каже, що, якщо знадобиться, я маю змушувати тебе поїсти.

— А ти спробуй, — озвалася вона, дивлячись на нього з підлоги і вищиряючи зуби. — Проблематично буде навчати когось грати на піаніно без жодного пальця.

Але Баян лише засміявся, зблиснувши білосніжними зубами. Разом з одним із вартових він допоміг їй повернутися на стілець і наказав принести ще одну тацю.

Ван Екові не вдалося б вибрати їй кращого тюремника. Баян був сулієць, усього на кілька років старший за Інеж, із пишним чорним волоссям, що кучерями спадало на комірець, і чорними, схожими на дорогоцінне каміння очима з такими довгими віями, що ними можна було бити мух. Він розповів їй, що служить у Ван Ека вчителем музики, а Інеж здивувалася, що крамар привів у свій дім такого хлопця, зважаючи на те що його нова дружина була вдвічі молодша за нього самого. Ван Ек був або надзвичайно самовпевненим, або надзвичайно дурним. «Він обдурив Каза, — нагадала вона собі. — І щосили намагається прикинутися тупим стовпом».

Коли безлад прибрали (це зробив вартовий; Баян не брався до такої роботи) і принесли нову їжу, тюремник обіперся на стіну і спостерігав, як Інеж їсть. Вона загрібала пальцями грудки каші, дозволивши собі незграбно проковтнути лише кілька шматків.

— Тобі слід їсти більше, — дорікнув їй Баян. — Якщо ти будеш трохи послужливішою, якщо відповіси на його запитання, ти зрозумієш, що Ван Ек — розсудлива людина.

— Розсудливий брехун, шахрай і викрадач людей, — сказала Мара, а потім прокляла себе за те, що озвалася.

Баян не міг приховати свого вдоволення. Кожний прийом їжі мав той самий заведений лад: вона копирсалася в тарілці; він заводив світську розмову, приправляючи балачки уїдливими запитаннями про Каза й Покидьків. Щоразу, коли вона озивалася, він вважав це перемогою. На жаль, що менше вона їла, то слабшою ставала, отже, складніше було стерпіти його глузування з неї.

— Зважаючи на компанію, з якою ти зналася, здається, що брехня й шахрайство — очки на користь містера Ван Ека.

— Шевраті, — чітко сказала Інеж. «Той, хто нічого не знає». Вона неодноразово так називала Каза. Мара подумала про Джаспера, який грається зі своїми пістолетами, про Ніну, яка вичавлює з людей життя одним помахом зап’ястя, про Каза, що зламує замок у своїх чорних рукавичках. Бандити. Злодії. Убивці. І всі вартують більше за тисячу Ван Еків.

«Тоді де ж вони?» Це запитання розірвало якийсь поспіхом заштопаний шов усередині. «Де Каз?» Вона не хотіла занадто глибоко замислюватися над цим запитанням. Каз понад усе був практичним. Навіщо йому приходити по неї, якщо він може втекти від Ван Ека із найціннішим на світі заручником.

Баян зморщив носа.

— Не розмовляймо сулійською. Мені від неї хочеться плакати. — Він був убраний у звужені шовкові штани й елегантний піджак. До вилоги було пришпилено золоту ліру, увінчану лавровим листям і невеличким рубіном, що вказувала водночас на його професію й на будинок, де він служив.

Інеж знала, що не повинна далі розмовляти з ним, але вона досі залишалася збирачем секретів.

— На якому інструменті ти навчаєш грати? — поцікавилася вона. — На арфі? Чи на фортепіано?

— А ще на флейті та вчу панянок співу.

— І як співає Еліс Ван Ек?

Баян ледаче посміхнувся.

— Під моїм керівництвом значно краще, я можу навчити тебе видавати які завгодно приємні звуки.

Інеж закотила очі. Він був точною копією хлопчаків, разом із якими вона росла: голова забита дурницями і повний рот невимушених примовлянь.

— Я зв’язана і стою перед перспективою тортур чи навіть чогось гіршого. Ти насправді зі мною фліртуєш?

Баян вишкірився.

— Пан Ван Ек і твій пан Бреккер дійдуть згоди. Ван Ек бізнесмен. Наскільки я розумію, він просто захищає свої інтереси. Не можу уявити, щоб він удався до тортур.

— Якби тебе зв’язали, а на обличчя щоночі напинали пов’язку, твоя уява, можливо, не зраджувала б тебе так цілковито.

А якби Баян знав Каза, він не був би такий упевнений щодо обміну.

Протягом тривалих годин, залишившись на самоті, Інеж намагалася відпочити й зайняти мозок утечею, проте її думки неминуче поверталися до Каза та решти. Ван Ек хотів виторгувати за неї Кувея Юл-Бо, шуанського хлопчину, якого вони викрали із найсмертоноснішої фортеці на світі. Кувей був єдиною людиною, яка сподівалася відтворити батькову роботу з наркотиком, відомим як юрда парем, а винагорода за його викуп дала б Казові те, чого він завжди прагнув, — усі ті гроші й престиж, яких він потребував, щоб посісти своє законне місце серед босів Бочки, а ще шанс помститися Пецці Роллінзу за смерть свого брата. Ці факти вишиковувалися один за одним і перетворювалися на армію сумнівів проти надії, що її Мара намагалася придушити всередині.

Казів план дій був очевидний: отримати викуп за Кувея, забрати гроші, знайти собі нового павука, що повзатиме стінами Бочки й викрадатиме для нього секрети. Та й хіба вона не казала йому, що планує залишити Кеттердам, щойно їй заплатять. «Залишися зі мною». Чи насправді він це мав на увазі? Яку цінність мало її життя на тлі винагороди, яку Бреккер міг отримати? Ніна ніколи б не дозволила йому покинути її. Вона боролася б із усім, що заважало їй звільнити Інеж, навіть якщо досі перебувала в лещатах парем. А з нею залишився б і Матаяс зі своїм велетенським серцем, сповненим честі. І Джаспер... ну, Джаспер ніколи б не нашкодив їй, але він страшенно потребував грошей, якщо тільки не хотів, щоб його батько втратив свої засоби до існування. Він доклав би всіх зусиль, але це ще не означає, що Інеж вони пішли б на користь. До того ж без Каза жоден із них не зможе протистояти Ван Ековим жорстокості й ресурсам. «Я можу, — казала собі Мара. — Можливо, у мене не такий хитрий розум, як у Каза, але я небезпечна дівчина».

Ван Ек щодня підсилав до неї Баяна, а той був сама люб’язність і приязність, навіть якщо годинами випитував у неї про Казове місцеперебування. Вона підозрювала, що Ван Ек не прийде власною персоною, оскільки знав, що Бреккер пильно стежитиме за його пересуваннями. А може, він гадав, що вона буде вразливіша перед сулійським хлопцем, аніж перед лукавим крамарем. Але цієї ночі щось змінилося.

Баян зазвичай ішов геть, коли Інеж давала зрозуміти, що більше не їстиме — прощальна посмішка, легкий уклін, і ось він, упоравшись зі своїм обов’язком, зникає до наступного ранку. Цієї ночі він затримався.

Замість того щоб зрозуміти натяк і зникнути, коли Інеж відсунула зв’язаними руками свою тарілку, музикант сказав:

— Коли ти востаннє бачилася зі своєю родиною?

«Новий підхід».

— Ван Ек запропонував тобі якусь винагороду, якщо тобі вдасться витягти з мене інформацію?

— Це було звичайне запитання.

— А я — звичайна бранка. Він суворо з тобою поводиться?

Баян зиркнув на вартових і тихенько відповів:

— Ван Ек може відвезти тебе назад до родини. Він може виплатити твій контракт Перу Гаскелю, бо має достатньо коштів.

— Це була твоя ідея чи твого хазяїна?

— Хіба це має значення? — поцікавився Баян. У його голосі чулася така наполегливість, що Інеж одразу наїжачилася. «Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися». Він боявся Ван Ека чи її?

— Ти зможеш піти від Покидьків, Пера Гаскеля і того огидного Каза Бреккера вільною й незаплямованою. Ван Ек може знайти тобі транспорт до Равки й дати грошей на квиток.

Пропозиція чи погроза? Чи міг Ван Ек знайти її батьків? Сулійців було нелегко вистежити, вони остерігалися незнайомців, що ставили запитання. Але що, як Ван Ек підіслав чоловіка, який божився, що має новини про їхню загублену дівчинку? Про дівчинку, що зникла одного прохолодного дня, наче течія наповзла на берег, щоб заявити на неї права.

— Що відомо Ван Екові про мою родину? — запитала Мара; всередині наростав гнів.

— Він знає, що ти далеко від дому. Він знає умови твоєї угоди зі «Звіринцем».

— Тоді йому відомо, що я була рабинею. Чи заарештував він Цьоцю Гелін?

— Я... так не думаю...

— Звісно ж ні. Ван Ека не обходить, що мене купували та продавали, наче рулон бавовни. Він просто шукає важіль.

Але те, що далі запитав Баян, заскочило Інеж зненацька.

— Твоя мама готувала перепічку?

Дівчина насупилася.

— Звичайно.

Це була традиційна сулійська страва. Інеж змогла б приготувати перепічку навіть уві сні.

— Із розмарином?

— Із кропом, якщо він у нас був. — Вона знала, що надумав Баян: він намагається змусити її згадувати про домівку. Проте вона була такою голодною, а спогади такими сильними, що попри все в неї забурчало в животі. Дівчина могла уявити, як мама заливає вогонь, як хутко підкидає хліб пучками пальців, могла відчути аромат смаженого над попелом тіста.

— Твої друзі не прийдуть, — попередив Баян. — Час подумати про власний порятунок. Ти можеш опинитися вдома зі своєю родиною ще до кінця літа. Ван Ек допоможе тобі, якщо ти йому дозволиш.

Усі сирени всередині Інеж волали про небезпеку. Ця гра була занадто очевидною. Під Баяновими чарами, його темними очима й заспокійливими обіцянками ховався страх. Та все ж посеред лементу підозр Інеж чула інший дзвіночок, котрий виспівував: «А що, як?..» А що, як вона дозволить собі заспокоїтися, припинить удавати, що вища за речі, які втратила? А що, як вона просто дозволить Ван Екові посадити себе на корабель і відправити додому? Вона вже відчувала смак перепічки, тепло, яким пашить сковорідка, бачила стрічки, вплетені в темні материні коси, шовкові смужки кольору стиглої хурми.