Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 29)
— Дай мені слово, що до нашої наступної зустрічі ти нікому не розкажеш.
— Даю.
— Сидів я з Гурним. Спочатку у нас були добрі взаємини і я слідчому розповідав так, щоб зменшити вину Гурного. Потім ми посварилися і я почав додавати від себе. Менти слідкували і за мною, а не тільки за Гурним. Думаю, що вони знали, що я додаю від себе, проте приймали це із задоволенням. Був я з Гурним кілька місяців і від того часу, коли ми посварилися, наговорив на нього багато. Через те, що я на Гурного добавив, його й присудили до страти. Без моїх доносів вони б не натягнули на нього стільки матеріалів, щоб присудити до страти.
— Ти розумієш, що ти скоїв?
— Розумію. І радий, що Гурному страту замінили на 15 років і він залишився живий.
— Дякую за розповідь. Гадаю, що тобі на душі стане трохи легше. Те, що ти розповів, має величезне значення у справі викриття незаконних методів слідства, що їх застосовують чекісти. Або інакше: викриває брутальні методи, які імперія застосовує у боротьбі проти борців за самостійність України. Я хотів би це використати.
— Як?
— Потім розповім.
— Але ти дав слово, що мовчатимеш про цю розповідь.
— Я дотримаю слова. Ти все ще думаєш, що тебе звільнять і ти не сидітимеш 10 років?
— Так, думаю.
— Гаразд. Почекаємо. Потім відновимо цю розмову. Тим часом подумай над тим, як покаятися публічно перед борцями за волю України.
Луцьків на це не відповів. Ми попрощалися. У мене зринув план пропагандивної акції, яку слід докладніше обдумати.
* * *
Вже давно минуло півтори роки Луцьківого ув’язнення, наближався кінець другого року, а щось не було видно наміру адміністрації звільнити його. Луцьків став помітно хвилюватися. Ходив до Коломийцева і просив звільнити його. Той відповів, що звільнить, щойно прийдуть про це документи Документи не приходили. Менти грубо глузували з нього, мовляв, бачили ми таких артистів, які придурюванням хотіли вистрибнути з зони раніше строку — не вийде, сидітимеш! Кінчився другий рік. Минуло кілька місяців третього року ув’язнення, а його все не випускали. Він гадав, що львівські чекісти були добрі і казали йому правду, а концтабірне начальство приховує документи і само не хоче його випускати. Написав скаргу прокуророві України. Прокурор відповів, що підстав для перегляду справи і зниження строку ув’язнення немає. “Як немає? — обурився. — Майор Сергадєєв і всі вищі офіцери Львівського КДБ від імени радянської влади йому обіцяли, а тепер “нема?!” І він зрозумів, що чекісти його весь час дурили, що в’язні йому казали правду. Отже, не він, а вони праві і, виходить, не вони, а він потрапив у блуд! Це відкриття ошелешило його, мов удар молота. І в голові щось зрушилося. Узяв свою торбу, пішов на перепускну варту і нумо криком вимагати, щоб його випустили. У зоні зрозуміли, що Луцьків втрачає здоровий глузд. Кепкування і знущання припинилися. Жалю не було до стукача, але й ненависть ущухла, як ущухає перед видом душевно хворої людини.
За місяць-два такої дивацької поведінки його поклали до Центральної лікарні в селі Барашеве у 12-й корпус — для божевільних.
Тим часом у мене відновився гастрит шлунка, і за пару місяців направили в терапевтичний корпус для перевірки на рак.
Дванадцятий корпус був огороджений високим парканом, проте хвіртка майже завжди була відчинена, і зайти на подвір’я корпусу не становило жодних труднощів і з дозволу чергового санітара (в’язня) або й без його дозволу можна було зустрічатися з тими, хто не був постійно під замком в одиночній камері.
Я знайшов Луцьківа і знову завів розмову про Львівську слідчу в’язницю. Луцьків згадав, як одного разу підслухав цікаву розмову двох наглядачів. Один наглядач кудись відійшов. Другий повів Луцьківа до туалету, замкнув його, а сам гайнув до камери Луцьківа, всипав до його горнятка з водою порцію хімії і мерщій повернувся до туалетних дверей. Тим часом другий наглядач повернувся звідкілясь, зайшов до камери Луцьківа і теж всипав йому хімії. Коли цей відводив Луцьківа з туалету до камери, помітив, як перший виходив з камери. Замкнувши Луцьківа, й питає першого:
— Ти що, засипав у його кружку?
— Засипав. А що?
— Так тебе ж не було, і я сам взяв засипав.
— От чорт — подвійну порцію дали!
— Хоч би не сталося щось…
— Та нічого з ним не станеться! Спати буде міцніше!
— А звідки знати? Лікар регулює. І хто знає, коли він що дає?
— А ти завів звичку пити чай після туалету перед сном? — запитую я Луцьківа.
— Так.
— А вдома ти пив воду перед сном?
— Ні, не пив.
— І я вдома не пив. А в слідчій тюрмі стукач Білик, що сидів зі мною, якось непомітно прищепив мені цю звичку. Розмову наглядачів про подвійну порцію хімії ти чув добре?
— Чув дуже добре.
Кілька днів я спокійно й наполегливо навіював Луцьківу думку про необхідність написати до Генерального прокурора Союзу скаргу про застосування Львівським КДБ незаконних методів слідства з вимогою переглянути справу УНК і зменшити кару Р. Гурному та переглянути справу мою, перекваліфікувати дії Луцьківу зі зради батьківщини на антирадянську агітацію і зменшити йому кару. Така скарга, мовляв, мала б велике моральне і політичне значення. Моральне полягало б у тому, що це було б каяттям перед Гурним, і вона показувала б в’язням, що людські моральні риси у ньому перемогли і він зі стукача став знову людиною. Припинення подвійної гри означало б перемогу добра над злом, повертало б його душі цільність і він відчув би велику внутрішню радість. Політичне значення викривальної заяви в тому, що вона б подала приклад застосування імперією підлих методів (стукачів) та хімічної зброї (нейролептиків) супроти українського національно-визвольного руху.
Луцьків написав заяву і приніс мені. Я прочитав і був вельми незадоволений не тільки розмазаним стилем, а й недостатньо виразним викладом самої суті справи. Узяв, сам сформував і повернув Луцьківу, щоб той переписав своєю рукою. Луцьків пішов до свого корпусу, переписав по-своєму і на завтра приніс показати. Зміна тексту не сподобалась мені — знову з’явилося кілька слів, що згладжують проблему і замість принципової прямоти вносять якусь нерішучість.
— Василю, — кажу йому, — ну чого ти вихляєш хвостом? Ти мені скажи: те, що ти мені розповідав, правда чи ні?
— Правда.
— Якщо це правда, то чого ж і не назвати її прямо?
— За таку правду вб’ють.
— Не вб’ють. Ти не є у таборі найнебезпечніший для них. Якщо вбиватимуть по одному, то ти далеко не перший у списку. А якщо всіх зразу, то дідько з ним — однаково ніхто вічно не житиме! Заяву слід писати так, як треба, а не якісь вихиляси. Вихиляси не виправдовують тебе перед повстанцями.
— Добре, поправ ще трохи, та не загострюй.
Я знову підправив текст і віддав Луцькому зі словами:
— Перепиши і відправляй генпрокурору, а мені принеси копію, щоб я передав Роману Гурному, коли з лікарні повернуся на сьому зону.
Наступного дня Луцьків приніс мені копію заяви, я заховав її добре, щоб не знайшли під час трусу і перевіз до сьомої зони.
Луцьківа майже рік тримали у 12 корпусі, потім привезли в сьому зону, через місяць знову повернули до 12 корпусу. Після цього він був ще в якійсь зоні, кілька років був у Рибінській псих-лікарні. Перед закінченням десятирічного терміну спрямували до Львівської божевільні, звідки його й передали під опіку матері й сестри. Бідолашний чоловік.
Бандерівці у снігах Росії
(Володимир Горбовий)
Горбовин був вищий за середній зріст, широкоплечий, здоровий чоловік. Через чоло навскоси проходив шнурок із чорним овальним клаптем шкіри, яка закривала ямку від вибитого ока. Ця чорна шкіра виділялася на білому чолі чимось неприродним, привертала до себе всю увагу, заважала зосередитись на живому оці, а воно проникливо дивилося навколо і помічало вельми багато, часто на багато більше за тих, хто дивився на світ двома очима.
Був активний в У ВО (Українській військовій організації) та ОУН. Здобув юридичну освіту і виступав оборонцем у політичних справах. Під час Варшавського процесу 1935–1936 років був адвокатом С. Бандери, Я. Чорнія, Є. Качмарського, а на Львівському процесі 1936 року захищав Бандеру та Равлика. Потрапив до горезвісної Берези Картузької — польського політичного концтабору.
20 квітня 1941 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий (революційний) уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Володимира Гербового призначили міністром. У час базування проводу ОУН в Чехословаччині набув чеського громадянства. У червні 1941 року очолив Український національний комітет у Кракові. У липні 1944 р. заарештований німцями. Період війни і після закінчення жив у Празі. Працював у міністерстві сільського господарства юридичним радником. 1939 року не був у Західній Україні і совітського громадянства не набув. 1947 року чеська комуністична влада заарештувала Гербового і передала Совітському Союзові (фактично його винюхала совітська розвідка і вкрала, а чеська влада легалізувала цю чекістську акцію). Тут його засудили до 25 років концтаборів. Час від часу КДБ вимагало, аби відмовився від чеського громадянства і прийняв совітське. Він не піддавався тискові і залишався іноземним громадянином. У цьому був сенс: з доби Конрада Аденауера Совітський Союз змушений був випустити з концтаборів громадян західних держав. Одних лишень відомих генералів повернулося до Німеччини десятки. Вони розповідали через телебачення і радіо всій Західній Європі про жахливі звірства в совітській пенітенціярній системі. Повернення в Європу із Совітського Союзу західних вояків створило першу потужну антикомуністичну антисовітську хвилю. Ці люди повідомляли й про ув’язнених громадян України, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини тощо. Сателітні уряди не сміли вимагати від уряду Союзу, щоб він відпустив їхніх громадян, проте їхні консульства у Москві вели облік своїх ув’язнених громадян і в цьому була крапля надії на дострокове звільнення.