Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 25)
Український націоналіст не пише творів російською мовою, а Шевченко писав; український націоналіст дорожить часом і кожну хвильку працює на користь самостійницької ідеї, а Шевченко згайнував роки. Де творчість 1851, 1852, 1853 років? 1854 року написав один віршик на вісім рядочків і до 1857 року знову жодного вірша! Що, згинув талант? Ні, не згинув, бо від 1857 року він знову — плідно творить і за місяць до смерти написав ще два добрі вірші. Де ж поділися шість років? На прозу пішли? Ні, їх не проза зайняла. Їх зайняло щось зовсім інше, на що націоналіст би їх не розтринькав. Український націоналіст не одружиться з чужинкою, а Шевченко вже зовсім не в юначому віці прилипнув був до тієї По-лусмакової…
Український націоналіст — це людина, яка перетворила себе в інструмент руйнування Російської імперії задля свободи України. Російська імперія міцна і того інструмент має бути міцний, тож український націоналіст зміцнює своє здоров’я, а не підриває його, а Шевченко підривав своє здоров’я горілкою.
Шевченко — пророк, через якого Господня воля заявила всім українцям і всьому світові про свою українську національну душу. Шевченко — літературний вираз духу України, він — символ України, він — сама Україна. Але не взірець борця за самостійність України XX сторіччя, яким є завзятий і затятий фанатичний націоналіст.
— Шевченко дав українцям той дух, що став основою для розвитку націоналістичної ідеології.
— Я абсолютно згідний. Але націоналізм я розумію не як саму самостійницьку ідеологію, а як поєднання ідеології і психологічної установки на безоглядну боротьбу. Шевченко дав основу для першого, а друге виробили після Шевченка!
— Між іншим, ви знаєте гімн націоналістів?
— Хотів би знати.
— Ось він:
МАРШ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
— Чудова пісня! Оце справді бойовий дух! Ви відчуваєте різницю між Шевченком і цією піснею?
Він каже іншим: “Повставайте…”
Цей його клич почули покоління XX сторіччя і, пройшовши від Міхновського до Донцова, взяли на себе обов’язок перед ненькою-Україною:
Чуєте: “Ми ідемо”, а не хтось інший — “тверді, міцні, незламні мов граніт”!
Отже, XIX сторіччя устами Шевченка будило українців до боротьби, а XX сторіччя кращими синами й доньками України взялося здійснювати цю боротьбу. Від просвітянства до фанатизму, від побажань до боротьби!
— Пане Левку, ви знаєте, що сказала Леся Українка про Шевченка? Вона сказала, що у нас було багато патріотів, проте один Шевченко пройшов цим шляхом усе життя до самої могили. Хіба це не відданість справі на рівні фанатизму?
— Це краще, ніж Радюки Нечуя-Левицького. І порівняно з іншими патріотами XIX століття Шевченко, звісна річ, і послідовніший, і самовідданіший. Але ви, пане Ігоре, сподіваюсь, не забули, що серед славнозвісних кирило-мефодіївців був і Микола Гулак, який у період слідства справді повівся твердо, як націоналіст, хоч у світлі таких осяйних осіб, як Шевченко, Костомаров, Білозерсь-кий, Куліш, далебі потрапив у тінь і про нього менше писали. Та не забуваймо, що після суду когорта славнозвісних жила в різних місцях не під конвоєм, а Гулака запроторили в Петропавлівську фортецю. А втім, про це досить. Краще розкажіть мені про себе. Галичина, кажуть, дихала націоналізмом, але ж у кожного було (або не було) якесь безпосереднє оточення. Яке у вас було?
— На моє виховання впливали і батько і мати, проте більше вплинула мама, — говорить Кічак. — В дитинстві вона розповідала мені до сну казки та співала стрілецькі пісні.
І мені було жаль, що я не бачив Січових стрільців, як моя мама, яка проводжала їх на Велику Україну, а один навіть жив на квартирі у нашій хаті. А ще читала мені Шевченкові вірші “Мені однаково”, “Розриту могилу”. Ці дві поезії особливо вражали тоді і тепер вражають.
Ігор Кічак замріявся, погляд його полинув ген, аж у дитинство… Він розповідав про своє життя. Ніби забувши, що поряд є слухач, до речі, — вдячний.
— Тато дуже любив читати. Він часто давав мені дрібні гроші, які я витрачав на те, щоб купити в книгарні книжечки з казками. Потім “Рідна школа” і перша вчителька Проційна. Це перші дві кляси в 1937–39 роках. І тета Маруся, мамина сестра, яка вже тоді була в ОУН. З тих дитячих читань найбільше враження справили на мене козацькі повісті й оповідання Андрія Чайківського, особливо “На уходах”, а ще оповідання “Іван Дубина”. Мабуть, тоді я і наворожив собі майбутню долю: в якомусь календарі “Просвіти” з 20-х років прочитав драму “Максим Свеней”, яка особливо мене вразила. Вона про ірляндського революціонера, який карається в англійській тюрмі за те, що прагнув визволення Ірляндії з англійської неволі. Не знати, чому, але дуже забажав потерпіти за Україну, як потерпів Максим Свеней за Ірландію. Мабуть, це бажання підслухав тоді ангел-заступ-ник і допоміг його згодом здійснити. 1940 року НКВС заарештувало тету Марусю. За браком доказів вини за кілька місяців випустили її.
Та найважливішим для мене став липень 1941 року, коли більшовики втекли. Напередодні при світлі нафтової лямпи Маруся читала звернення Проводу ОУН до мешканців матірних українських земель “Український народе!”, яке закінчувалося словами: “Український народе! Знай: твоєю метою є Українська Самостійна Соборна Держава. Твоїм вождем є Степан Бандера”. У ці дні тато ходив з карабіном. Третього липня я побачив на ратуші синьо-жовтого прапора. Шостого липня тато, що став директором друкарні, приніс додому перший номер газети “Воля Покуття”, назва якої була набрана золотими літерами і на всій першій сторінці було те звернення “Український народе!” Так на 11-ому році життя я увійшов у політику. Почав читати не дитячі книжки “Історію України” І. Петренка, “Чота крилатих” Ю. Шкрумеляка про Січових стрільців, “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського, ілюстрований альбом “УСС”, двотомний “Нарис історії України” та “Історію України” Дмитра Дорошенка, “Де шукати наших традицій?” Дмитра Донцова, “Визвольна боротьба українського народу” Омеляна Терлицького (про 1917–1921 роки). 1943 року вже читав перші числа підпільного журналу ОУН “Ідея і чин”, журнал “Бюлетень”. Тато подарував два томи “Україна в огні і бурі революції” Ісака Мазепи, читав двотомник спогадів Якова Гальчевського-Войнарського “Проти червоних окупантів”. Окрім того, було багато художньої літератури: “Син України” Златопольця, “Крутіж” і “Сотниківна” Б. Лепкого, “Пригоди молодого лицаря” С. Черкасенка тощо, журнали, зокрема “Літературно-науковий вісник”.
На новий 1944 рік востаннє був у нашій хаті Василь Федюк (повітовий провідник ОУН Косівщини) та окружний провідник ОУН Коломийщини Григорій Гончар-Моряк. Того ж року вже під більшовиками загинув Моряк, а 1945 року і Василь Федюк.
1947 року Ігореві Кічакові, за його словами, вдалося налагодити зв’язок з підпіллям. 6 березня 1948 року надрайоновий провідник ОУН Марко взяв від нього приречення, причому була мова й про відоме “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Від Марка він одержав багато підпільної літератури, брошур, журналів “На зміну”, листівок, буфонів. 29 квітня 1948 року Марко перейшов на Снятинщину, а Ігоря перебрав окружний Борис, який 25 липня дав йому псевдонім Сокіл (замість попереднього Чугайстер) та шифр “С-18” і призначив шефом юнацтва в Коломиї.
1949 року відбувся безпосередній контакт у самій Коломиї з районовим провідником Орликом, потім Косарем, з Борисом і надрайоновим Земляком — Гайвороном зустрічався у селі Вербіж Нижній біля Коломиї.
— Пане Ігоре, ви знали справжні прізвища цих ваших провідників? — поцікавився я.
— Ні, не знав, — відповів Ігор. — Отож хочу згадати ще Василя Попура, мого однокласника. Ми з ним хотіли зліквідувати комсомолізатора шкіл Коломиї Усенка (Папур мав наган, а я мадярський пістолет), але окружний Борис заборонив. Згодом В. Папур з нашим другом Дмитром Ухачем перейшли в підпілля і 1953 року згинули в бою.