Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 112)

Поступово слабшав апетит. З’явився кашель. Стало тиснути у грудях. Кашель став сухим. Я схуд. Один напад сухого кашлю спостеріг санітар Дмитро Верхоляк і майже силою потягнув мене до лікаря. Лікар також в’язень-українець, послухав і сумно похитав головою. Наступного тижня мене направили у туберкульозний корпус Барашевської лікарні. Аналізи підтвердили туберкульоз легенів. Призначили лікування і кращу їжу. Та не хотілося ані їсти, ані лікуватися. Чорна безнадія облягала мозок і серце. Все худнув і худнув. До мене приходив лікар, давав поради. Я чув його слова, мов крізь сон, і зовсім не брав їх до уваги.

Місяців за два лікар палату обходив разом з начальником лікарні. Вони поставили йому кілька запитань. Я тихим і байдужим голосом відповів щось механічно, і вони відійшли. Того ж дня мене перевели до маленької палати на одного, куди переводять умирати безнадійно хворих.

Десь за тиждень приїхав з медичного управління МВС Мордовської Автономної Республіки високий чин, єврей на прізвище Штаєрсон, для інспекції лікарні в селі Барашеве. Його супроводжував начальник лікарні, кілька лікарів і черговий санітар. (Цей санітар і назвав йому прізвище цього горбоносого інспектора.) Він поставив кілька запитань не про хворобу, а про те, хто за національністю, за що засуджений і скільки ще сидіти. Я відповідав йому слабким, майже відсутнім голосом. Вони вийшли з палати і зупинилися навпроти дверей. Санітар гадав, що Штаєрсон збирається повернутися ще до хворого і двері не зачиняв. Вони спілкувалися, і я чув, як Штаєрсон перепитав моє прізвище, раптом поцікавився:

— Як він ставиться до лікування?

— Байдуже.

— Скільки він ще буде жити?

— Ще може довго тягнути, — відповіли йому.

— Прискорюйте. Хай націоналіст здихає! Не здох у час першого ув’язнення, то хай здохне тепер, націоналістична вражина! Ще вовтузитеся з ним тут. Припинити лікування, щоб швидше здох!

І вони пішли від дверей.

— Ага, проклятий, то ти кажеш, щоб я здох… — скрикнув Струс. — Чого тобі, єврейський слуго московської імперії, я так заважаю?! Вражий сину! Не здохну! Не дам тобі втішатися перемогою! Не дочекаєшся! Я буду жити і мстити за свої муки! За смерть тих українців, кого ви тут закопали в землю! І в той момент, коли я почув оте “хай здихає”, вилаявся і в злості мовив: “Ні, не здохну!” Зі мною сталося якесь диво. Я відчув духовну силу, яка до мене полинула наче з неба. І раптом я відчув з абсолютною впевненістю, що не помру. Думка про смерть відлетіла геть. Усім єством я відчув, що житиму. Причім це не було оптимістичне самонавіювання, це було щось інше. Коли я вилаявся і сказав собі, що житиму, ніби відчинив ляду в небо — до джерела життя і зачинив дорогу до смерті. Ти, Левку, не уявляєш: я наче широко відчинив вікно у яскраве світло сонячного дня із зеленою травою, деревами, цілим живим світом, і я — частина того життя! Жива частина живої природи! За довгий час я вперше захотів їсти і став чекати на обід. З появою апетиту почав набирати вагу і відчувати збільшення сили у всьому тілі. Лікаря довго не було, либонь, кудись їздив. І коли через два тижні навідався і глянув на мене, то відразу здогадався, що мені пішло на поправку. Постукав по грудях, послухав зі спини і з боків і каже: “Вітаю вас, пане Струс, з перемогою! Ви перемогли важку недугу і будете жити. Далеко не кожен спроможний виявити таку велику силу волі і твердість віри у перемогу, яку виявили ви. Це вас урятувало!”

Днів за десять я вже зовсім добре себе почував, лікар виписав з лікарні і повернувся в Сосновку. Приписав приїхати до лікарні через півроку на стаціонарну перевірку. І оце тепер і перебуваю в цьому корпусі на перевірці. Всі аналізи добрі, тож післязавтра мене етапують назад у зону.

— Що ти почуваєш у легенях?

— Нічого. Коли ходжу чи роблю щось у звичному фізичному ритмі, то не відчуваю нічого, а коли трапиться більше фізичне навантаження, то здається, що вони наче стали менші і не вбирають такий об’єм повітря, як бувало раніше. Ось так. А чого тебе, Левку, привезли сюди?

— Маю клопіт зі шлунком. Перевірятимуть. Та, може, дадуть відпочити зо три тижні. Скажи, ця лікарня велика?

— Велика. Дванадцять корпусів та кілька допоміжних будівель.

— А бібліотека тут є?

— Є. Невеличка. Подивишся, може, щось цікаве знайдеш і для себе. Переважно в’язні привозять сюди книжки зі своїх зон і тут обмінюються.

— А хто тут у лікарні є зі знайомих українців?

— Із нашої зони у дванадцятому божевільному корпусі Микола Білокобила. Ти знаєш його?

— Знаю. У якому він стані?

— Поводиться зовні нормально, але на розмову не йде, його світлі очі якісь каламутні — не сприймають того, що хочеш йому сказати. Можеш піти до нього. Він може тебе пізнати, але якусь ледь-ледь складну думку з нього не витягнеш. Краще побалакай з Водинюком. Він на особливому. Їх держать відгородженими від нашого суворого режиму високим зеленим парканом. Погукай його, коли на подвір’ї не буде мента.

— Я чув про нього та Сохацького, мені Юрків розповідав. Вони з Північного проводу ОУН.

— Так. Хлопці створили підпільні осередки на шахтах, заводах, будівництвах у багатьох зонах. Встановили зв’язки зі старими бандерівцями в Україні. А прецінь у справі не все ясно. Може, тобі Водянюк прояснить.

— Мені Юрків розповідав таке, — сказав я. — Коли створили провід, центром його був Сохацький. До проводу входили керівники підпільних організацій з інших зон. Люди були завзяті і досить енергійні націоналісти. Вони вдихнули такий потужний імпульс, що центр міг нічого не робити, бо керівники організацій в інших зонах самі підшукували людей і творили нові й нові осередки. Витворилася система, що мов живий організм, сама себе множила. Керівництво, зокрема Сохацький, зрозуміло, що провал неминучий і тоді, що більше ланок буде викрито, то більша ймовірність розстрілу, його особисто — скарають в першу чергу. З подальшого розвитку відомо таке: Північний провід (Сохацький, Водинюк та ще троє) ухвалив й розіслав керівникам організацій директиву заморозити діяльність до особливого наказу. Невдовзі членів проводу попереводили в інші зони. З часом декого заарештовували й судили. Абсолютна більшість людей не постраждала. Отже, залишається загадка, в якій можна припускати різні здогади, наприклад, перший: Сохацький перелякався масштабів руху, як наслідок — майбутня страта, делікатно домовився з чекістами на певних умовах організацію без жертв звести нанівець. Другий. Позаяк чекісти не викрили, а до них прийшли з інформацією, то це означає, що вони погано працюють. У них під носом створили велику мережу, а вони не знали, отже, заслуговують на звільнення з посад із суворими доганами. Аби утриматися на посадах, погодилися піти на компроміс: організація припиняє діяльність, але чекісти не вчиняють масових арештів. Нарешті третій: до їхнього управління таборів приїздив спеціяльний підпоручник Берії, який упродовж кількох днів вивчав і керівництво таборів і політв’язнів. Бозна, які були наслідки його роботи. Може, якраз це вплинуло.

— Я чув приблизно такий варіянт розповіді. З Водинюком про це не говорив. Побалакай ти, Левку, з ним.

— Я побалакаю, бо дійсність, може, зовсім не така, як склалася в моїй уяві на підставі розповіді Юрківа.

На жаль, менти не дали мені можливости докладно розпитати у Водинюка про Північний провід ОУН. А далека майбутня моя зустріч з ним, що відбулася через 13 років і в зовсім інших умовах, також не внесла більшої ясности.

* * *

Отже, 1977 рік. Минулого року я закінчив 15-річне ув’язнення, звільнився й поселився в Чернігові. В листопаді 1976 року десять патріотів на чолі з Миколою Руденком утворили Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Група писала документи про порушення прав українців у СРСР та українських національних прав і розсилала їх незалежно від державних кордонів державам-учасницям Гельсінської наради. ЗМІ підхоплювали наші документи й поширювали через радіо “Свобода”, “Голос Америки” та Бі-Бі-Сі совітським громадянам. Діяльність Гельсінської групи стала в центрі світової політики. Про гельсінські групи широко заговорили в Україні і в цілому Совітському Союзі. Інтерес до нас постійно зростав. На мене посилювався тиск з боку міліції по лінії офіційного адміністративного нагляду, а з боку КДБ — безупинне слідкування, підслухування, контроль за листуванням. Аби обійти чернігівську пошту, я заготовляв листи і передавав їх через інших людей до Києва для передачі або відправки адресатам.

Приїхав з Бердичева Водинюк. Я настільки був зайнятий діяльністю групи й поточною політично-просвітянською роботою, що не розпитував Водинюка про Північний провід ОУН. Мені важливіше було відчути його настрій, і десь в глибині душі я леліяв надію на приєднання його до Гельсінської групи. Він розумів значення групи як однієї з чергових груп у низці попередніх і, можливо, наступних. На мої обґрунтування особливостей групи та справді історичного її значення в післявоєнній історії боротьби за незалежність він відповів у тому дусі, що, либонь, учасники кожної підпільної групи свою називають історичною. Одначе нашу діяльність вважав дуже корисною. І власне проблему своєї співпраці з групою чи навіть членства в ній залишав відкритою на майбутнє. Перенесення співпраці на майбутнє мене аж ніяк не задовольняло, але мусив тамувати незадоволення, бо ж нічого не міг вдіяти. Прощалися ми в нормальному настрої. Я дав йому шість ділових листів доволі спокійного змісту і сказав, щоб він один з них передав пані Оксані Меш-ко. Коли її не буде, просив кинути до хати через кватирку. Решту листів мав кинути не в одну поштову скриньку, а в кілька, в жодному разі не кидати їх у районі 32-ої філії зв’язку, бо там живуть письменники і всю їхню кореспонденцію контролює КДБ.