Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 92)

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

— Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

— Ви?

— О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

— Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

— Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями — усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

— Справа, виходить, з туманом, — глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

— Слухай! Не забивай ти мені баки, — попросив Кузьома. — Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

— Правильно, — підтвердив Олександр. — Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

— Хитрують?

— Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.

Два помічники недалеко чергували в шлюпці, готові за сигналом ракети поспішити на допомогу.

Перша й друга ночі на острові минули спокійно. Не хлюпнули, розходячись, хвилі, що набігали на берег. Не скрипнула галька під вкрадливими кроками. І не відбився на тлі неба силует, горбатий, хижий.

Лиш без угаву шуміли сосни над головою і шелестів прибій унизу. А вдалині мигтів маяк. Два довгих проблиски, три коротких — добре напучення для друзів, щоб підбадьорити вночі. І — суворе попередження ворогам!

Невидима на воді лінія кордону розрубує затоку за якихось шість кабельтових від маяка. Вночі вмикають світло, починає працювати прожекторна установка. Біла мітла, ледь розпушена на кінці, чисто підмітає затоку, ходить рівномірно туди-сюди, туди-сюди. Нічого непоміченого й недозволеного не повинно лишатися на водній поверхні, ніякого непотрібу, жодної “смітинки”.

Праворуч — застава Ривчуна. Ліворуч корабель перекриває кордон. Разом з морським прикордонним постом усе зв’язано в один тугий вузол.

Нині вузол зв’язала ще тугіше — група лейтенанта Ластикова.

На світанку шлюпка підійшла до острова і зняла з нього Олександра.

До півдня він проспав, потім перегорнув пошарпану книгу “Острів скарбів” і тільки ввечері вибрався на повітря. Вдень це було якнайсуворіше заборонено. За маяком з протилежного берега напевно спостерігають цікаві добродії в макінтошах, що приїхали з готелю для туристів. Поява зайвих — поза звичним числом — людей могла насторожити, викликати побоювання.

Позіхаючи і потягаючись, Олександр усівся на лавці поруч з начальником поста.

Населення маяка відпочиває переважно тут, під єдиним своїм деревом. Якимось чудом вистояло воно на кам’янистому мисі, котрий обвівали з усіх боків вітри. Це сосна, але приземкувата, коренаста, схожа швидше на саксаул. На ній інколи виростають плоди, теж незвичайні: труси і тільники, які команда розвішує на гілках після прання.

— Зауваження за це дістав, — поскаржився Олександрові начальник поста. — Недавно приїжджав комдив, дуже гнівався. “Не цінуєте, каже, свою флору! Сушите, каже, на ній білизну! Ліньки вам мотузочок протягнути”. Але ж із мотузочків здуває!

— Прищіпки якісь є, — ліниво сказав Олександр.

— Звідки нам про прищіпки знати? — зітхнув його співбесідник. — Засоби зв’язку, будову автомата, кулемета — це ми проходили. А прищіпки — ні. Ось приїде дружина, повчить.

Обличчя його проясніло.

Начальник поста був такого віку, як і Олександр, бронзово-засмаглий, дуже гарний. Весною, побувавши у відпустці, він одружився і тепер часто, до діла й не до діла, повторював слово “дружина”. Це слово було ще новим, ним видно хотілося покрасуватись, похизуватися.

В перший же день, пройнявшись до Олександра симпатією, начальник розповів йому історію свого кохання.

Це було його перше кохання.

— І — останнє! — з гідністю підкреслив він.

Навколо співрозмовників було дуже тихо, ніби в шхерах після заходу сонця. Перестав дути вітер. Тільники висіли на деревах зовсім нерухомо і не потребували ніяких прищіпок.

— До нас недавно приїжджав письменник, — сказав начальник поста. — Хоче про нас роман писати, про наше героїчне, а також буденне життя. Ну, не знаю. Іншим, може, буде цікаво читати. Ні, от коли б він про кохання написав! Ми йому кажемо: мало ви, письменники, пишете про це. А треба б великий роман чи навіть кілька романів про справжнє, віддане кохання. Найвідданіше! Як ти гадаєш?

Олександр промовчав.

— Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!

— Трапляється і про щасливе.

— Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.

— А як же тобі цікаво?

— Мені і моїй дружині, — поважно додав він, — цікаво прочитати далі — про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду — як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!

Він захоплено подивився на Олександра.

— Письменник не образився на тебе?

— Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, — це те, що ви щасливі. А щастя — непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. — “А що, і правильно, — зауважив мій прожекторист. — Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник — людина надійна!”

Олександр схвально кивнув.

— Зачекай-но, — сказав начальник, певно відважившись. — Що я тобі покажу зараз!

Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.

— Ось яка вона в мене, — гордовито сказав він. — Подобається тобі?

З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.

— Гарна, — ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.