Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 78)
(Мені довелося ще раз бачити отакі очі, але вже не в заростях тропічної річки. Про це — опісля).
“Схаменись, Венцель! — сказав я собі. — Це лише великий черв’як. Адже твоя рушниця з тобою!”
Проте рушниця важила ледве не тонну. Я насилу підняв її, не цілячись випустив у змія весь заряд. Поруч пролунали постріли з пістолета.
Лезо, яке стирчало між лопаток, зникло! Я випростався…
Потім індіяни виміряли довжину вбитого удава. Вона становила майже п’ятдесят футів!
На будівництві було багато розмов про цей випадок. Індіяни вважали, що змій був ситий, і тільки це врятувало мене.
Дурні! Будь-якими засобами провидіння оберігає тих, кому судилося виконати високу історичну місію!
Проте, гордий з цього, я, чесно признатись, не хотів би повернутися до будівлі на палях.
Тутешні місця — суцільний гадючник. У спеку ми ходили у високих гумових чоботях, похнюпивши голови, боячись наступити на щось вертляве.
А у воді, крім алігаторів, нас підстерігали голчаті скати. Вони нападають на тих, хто купається, і катують їх своїми довгими хвостами. Голки дуже ламкі і залишаються в рані.
Тому, коли нам хотілось освіжитися, слуги поливали нас із відер, процідивши воду.
Так, голчаті скати, змії, алігатори — певно, охорона надійніша, ніж батальйон найдобірніших есесівців!
А дальні підступи до зачарованого замка охороняє риба пірайя. Вона нечувано зажерлива і складається лише з величезної пащі та хвоста.
Багато натуралістів могли б позаздрити нам. Ми спостерігали пірайю в дії.
Колісний пароплав на наших очах ударився об купу каміння і почав тонути. Пасажири і команда опинились у воді. Негайно, ніби під водою дали сигнал, до місця аварії кинулись пірайї.
Після повернення я покажу тобі кілька фотографічних знімків. (Дітям їх дивитися не варто). Знімки унікальні. Гумбольдт, гадаю, багато дав би за них.
Знімки зробив командир. Він наказав винести на палубу розніжку, всівся і почав, спокійно фотографувати те. що відбувалось у воді біля його ніг.
Лоттхен! Це було жахливо! Це скидалося на давку біля дверей м’ясного магазину!
І я позаздрив самовладанню нашого командира. Він не знає жалощів до переможених, як герой стародавніх саг. Я не можу так. Ти ж мене знаєш. Я краще відвернуся…
Ніч у заростях пригадалася недавно — під час аудієнції.
Він стояв випроставшись біля столу в звичайній своїй позі. Я бачив його вперше так близько. Він мигцем глянув на командира, потім втупив у мене допитливий погляд. Очі були нерухомі, випуклі, тому складалося враження, що у нього немає повік (це непомітно па портретах).
Я заходився розкладати на столі карту. Вона здалась мені важкою, ніби була зроблена із свинцю, а не з паперу.
Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.
Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.
Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).
Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.
Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.
Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…
І тоді мені спала на думку дивна асоціація.
На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.
Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.
Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45]
Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!
Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.
Мені вистачить навіть двох годин! Відстань — п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад — година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.
Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.
Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!
Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.
Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!
Невдача! Командир відмовив навідріз.
Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!
Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.
Я знайшов нарешті спосіб відправити його.
Ківш, в якому ми стоїмо, пильно охороняють. Біля шлагбаума завжди стовбичить вартовий. Звичайно, солдатам невтямки, кого вони охороняють.
Декілька днів я непомітно стежив за вартовими, доки не обрав одного. Обличчя його здалося мені найбільш підхожим.
Учора вночі ми порозумілися. Він досить дурний, щоб повірити нісенітниці, яку я вигадав. І, незважаючи на це, він загнув скажену ціну. Коротше кажучи, сьогодні мій золотий годинник і тисяча марок перейдуть у кишеню його куртки разом із цим листом.
А тим часом йому треба лише вкинути лист у поштову скриньку.
Я вирішив послати лист поштою. Можливо, листи вже не перлюструються. У тилу, певно, панує хаос, метушня.
Ризикую. Але що ж робити? Довідався по радіо, що росіяни підходять до Кенігсберга. Ще кілька днів, і ми з тобою будемо відрізані одне від одного.
Крім того, передбачається далекий похід… Якщо становище не поліпшиться, ми підемо в далекий похід. І тоді…
Але до цього ти повинна довідатись, що я живий!
Сподіваюся, через два—три дні ти вже одержиш цього листа.
Прочитавши і перечитавши — для пам’яті,— негайно спали його!
І нікому ні слова, ні півслова про нього, якщо ти дорожиш моїм і своїм життям!..”
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРОКЛАДКА КУРСУ
Професор, як завжди, зсунув фіранки на вікнах. Ще Пліній сказав: “Думка жвавіша і яскравіша в темряві й тиші”.
Нарешті ж бо настав той момент, коли в роботі все почало ладитися. З’явилася легкість у пальцях, думка загострилася, слова лягали на папір простіше і вільніше. І аргументи, які ще недавно кволо сповзали на папір, тепер самі з усіх боків збігалися під перо.
Сталося це після того, як лягла на стіл копія листа, знайденого в Балтійську (Ришков негайно передав її Грибову для ознайомлення й консультації).
Звичайно, саме серед руїн Піллау й Кенігсберга можна було зрозуміти, чий це лист.
Венцель, разом з іншими фашистами, був винен в руйнуванні Піллау й Кенігсберга. Можливо, навіть невиразно здогадувався про це, уявляючи свою Лінденаллее в диму і полум’ї, але відганяв од себе страшну думку.
Так, діяв як у гарячці.
Зосліпу завдавав і завдавав удари, не усвідомлюючи, що кожен з цих ударів рикошетом падає на його близьких.
З монотонною, маніакальною впертістю він повторював свій приспів: “Я живий!” Неначе не тільки дружину — себе самого намагався переконати в цьому.
Але Грибов зумів відкинути все зайве, тобто особисте.