Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 47)
Тримаючи Олафсона під пахви, він обернувся до Гуго:
“Ти, клятий циклопе, ти…”
Черга з автомата! Він упав на Олафсона.
Так вони й лягли поруч, обнявшись, наче ніколи не сварилися за життя…
Довга мовчанка. Нейл невідривно дивився на море. Воно було притихле, сіре, штильове. Над водою, повільно осідаючи, стелився дим.
Шубін зрозумів, якою була могила в старого лоцмана. Так, вона простора, ця могила! “І вітри, що дмуть з усіх румбів, розвіяли його прах над морем…”
Під кінець Нейл, очевидно, дуже стомився. Він дедалі частіше затинався, робив передишки. Мова його ставала недоладна.
— Він не доказав про світну доріжку, — нагадав Шурко, нетерпляче переводячи погляд з Нейла на свого командира.
— Так, так! — спохопився Шубін. — Найголовніше! Адже й він бачив цю світну доріжку!
Він обернувся до Нейла, але той з вибачливою посмішкою похитав головою. Ні, більше не міг. Знесилився! Він ніколи стільки не розповідав. І потім день був дуже важкий. Люди стомлюються не тільки від горя, але й від радощів. Можливо, увечері, після того, як трохи відпочине… Йому треба відпочити. Російські моряки знайдуть його в одному з уцілілих бараків.
— Та що ви! — сказав Шубін, згадавши про флотську гостинність. — Увечері ласкаво запрошуємо на катери! Почастуємо вас вечерею. Тоді й докажете про “Летючого Голландця”. Наша стоянка он там, біля причалів! Спитаєте Шубіна. Це я.
Дронін і Степаков насипали тютюну в кишені смугастої куртки.
— То не підведете? — спитав Шубін. — Глядіть же. Ми чекатимемо вас. У нас знайдеться, що розповісти один одному, — багатозначно додав він.
КАМЕНІ РІСТНА
Проте морякам не довелося приголомшити гостей уславленою флотською гостинністю. Вечеря не відбулася.
Під вечір Шубіна викликали до начальства, яке перебазувалося в Рігулді услід за катерами.
— Доведеться попрацювати цієї ночі, — сказав контр-адмірал, підводячи Шубіна до карти і скоса поглядаючи на його незвично похмуре обличчя. — Хотів був дати твоїм людям перепочити, та не вийде. Куй залізо, поки гаряче. Так?
— Так, — неуважно погодився Шубін, схиляючись над картою; у думках він був ще в заснулому бараці, де Олафсон під хропіння товаришів розповідав Нейлу про “Летючого Голландця”. — А що ж кувати? Залізо де?
— Ось воно! Далекувато, правда.
У районі Вентспілса, трохи далі від Курляндського берега, Шубін побачив ієрогліф, яким позначають на картах притоплений корабель.
— Врахуй: притоплений, а не потоплений! Для нас це важливо.
— А що за корабель?
— Німецький транспорт. Ішов на Саарема чи Хіума. Був перехоплений нашими бомбардувальниками. Там мілководдя, він і сів на грунт. Сьогодні льотчик літав, перевіряв. Людей наче немає.
— Довго не протримається. Біля Курляндського берега велика хвиля.
— А довго й не треба. Два—три дні пробудуть розвідники, і досить з нас.
— Розвідники?
— Ну, коректувальники. Назви, як хочеш.
Шубін з інтересом, що зненацька загострився, подивився на карту.
Між Рігулді і районом Вентспілса — Моозундський архіпелаг, острови Хіума, Муху, Саарема, які замикають вхід до Ризької затоки. Фашистське командування продовжувало підкидати сюди боєзапас і підкріплення — морем, уздовж берега.
В живій уяві Шубіна постала дуже довга мускуляста рука, що простяглася від Кенігсберга. Ударити по ній кілька разів — одразу б ослабла її мертва, вірніше, передсмертна хватка, розтиснулися б пальці, задубілі на архіпелазі!
Так, притоплений корабель дуже до речі.
Збоку від яскравих штабних ламп падає на карту круг світла. Шубін бачить лише те, що в ому крузі: біла пляма мілководдя на північ від Вентспілса та умовний значок, схожий на схематичний малюнок потопаючого корабля. Усе інше в тіні.
Туди, у тінь, відсунулися й думки про Олафсона. Шубін був дисциплінований, умів повністю переключатися на вирішення нового важливого завдання, тимчасово відкидаючи те, що не стосувалося справи.
Спитавши дозволу, він у задумі покрокував циркулем по карті.
— Відстань бентежить? — спитав адмірал. — Та ні, ніщо мене не бентежить.
А втім, на правах улюбленця флоту Шубін не забув трохи пококетувати, поскаржитись на труднощі своєї військово-морської професії.
— У авіації, звісно, казкове життя, — пробурмотів він. — Один стрибок — і там! Навпрошки, через Ризьку затоку! А мені теліжитись в обхід, он який гак робити!
Адмірал, який знав дивацтва Шубіна, усміхнувся:
— Отже, авіацію радиш?
— Та що ви, товаришу адмірал! Льотчики напсують. Вони ж у вас до зручностей звикли. їм велетенську акваторію подавай! Поки підгрібатимуть до транспорта, ще свою гідру розіб’ють. А я бортик до бортика, бо? псування державного майна! Зрівняли: катер чи гідролітак!
— Ти побільше пального прихопи. Мішки Бутакова є в тебе?
— Авжеж, є!
— Двома катерами підеш?
— Та вже, дозвольте, тільки двома. Шуму менше. Прощаючись, адмірал затримав у своїй руці руку Шубіна:
— Ось ти й повеселішав. А то наче похмурий був, коли прийшов. Чи мені здалося?
Шубін урочисто продекламував:
Та божий глас у тишині
До слуха лиш його торкнеться,
Душа поета стрепенеться,
Немов орел в височині.[27]
— Це чий же глас — божий? Мій, чи що?
— Саме так, товаришу адмірал!
— Ну, іди вже… коли стрепенувся!
Шубін ще раз мельки глянув на карту. Сніп світла падав на неї, наче проміння місяця, що виглянув із-за хмар.
І на небі мав бути місяць цієї ночі. Як тільки Шубіну йти на операцію, місяць тут як уродився!
Сказано ж: супутник землі! Але ж ні, треба ще й до військових моряків у супутники набиватись!..
Та, вийшовши з штабу, Шубін полегшено зітхнув.
Хмари! На все небо! Оце-то повезло.
Поквапливо збираючись, Шубін згадав про Нейла і послав попередити його про те, що вечерю переносять на завтра.
Завтра! Чи встигнуть повернутися до завтра катери? Уперше Шубін відпливав так далеко від бази. А коли шторм прихопить у дорозі? Куди подітися, де перестояти?
Та поки що ніколи про це думати! Прихопить — тоді й помізкуємо!
Шубін узяв із собою запас пального в кількох гумових мішках. Ішов, як завжди, на своєму старому катері, яким командував Павлов. Розвідників було двоє. їх — і рацію — вмостили поміж жолобами для торпед. Для глибинних бомб місця не вистачило. Але Князєв, який незмінно супроводжував командира загону, мав у себе па борту і пальне, і бомби.
Вийшовши у море, Шубін “намацував” його спершу ногами — як пішохід стежку в темряві.
Ага! Вибралися нарешті з затоки! Хвиля стала довша, розмахи її різкіші.
Коли очі призвичаїлись до темряви, моряки побачили, що нічне море світліше за небо. І межа між ними розрізнилася попереду, хоча й не дуже чітко. Прямуючи до південно-західної частини горизонту, торпедні катери немовби провалювались у велетенську щілину чи заглиблювалися в печеру.