Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 10)
Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.
Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!
Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”
Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!
Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…
Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.
Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.
З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.
— А вдома є хто-небудь?
— Нема.
Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.
Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.
Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.
Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:
— Ти чого з юнгою із ОВРу[7] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!
Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.
Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.
По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.
Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…
Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.
Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.
Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.
Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!
Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.
Ого! Островок, виявляється, з вогником!
Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.
Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.
Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.
Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.
— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…
Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.
Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.
Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!
Такого моряки ще не бачили ніколи.
Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.
Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.
Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.
Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?
Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..
ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.
На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.
Щойно виявлений ФВК був не тільки секретний: він був незвичайний. Для більшої безпеки його навіть обвіхували плавучими вогниками!
Що ж це за цяця така посувається по ньому?
Шубіну, звичайно, страх як захотілося пристосувати алею ліхтариків для себе, для своїх секретних прогулянок по ворожих тилах. Ото була б витівка, і саме на його смак!
Та ліхтарики більше не спалахували. Світна доріжка в шхерах поманила і вмить зникла, наче її й не було.
ОСОБЛИВО ЦІННИЙ ВАНТАЖ
Командир острівної бази підвів сердиті очі на Шубіна:
— Не шхери — ящик з сюрпризами! Так і жди, якась нова капость виприщиться, — він потарабанив пальцями по столу. — Доведеться в шхери ще разок!
— Єсть, гаразд! — як і завжди чітко “відрубав” Шубін, і навіть тулуб його, виказуючи беззастережну готовність, подався вперед. Та ба, обличчя не спрацювало в такт з тулубом.
— Без мін, без мін! — поквапливо мовив командир. — Непокоїть ця світна доріжка. У мене на карті темно. Це погано, коли на адміраловій карті темно!
Шубін повеселішав, зрозумівши, що мова йде не про мінні постановки.
— Це я вмить, товаришу адмірал! Як то кажуть, одна нога тут, а друга — там. Підстережу цю бедебешку[8] чи підводний човен — хто там плаває, — пристроюся потихеньку в кільватер і…
— Ні, делікатніше треба. — Командир бази підвівся, щільніше причинив двері. — Висадиш мені розвідника в шхерах, зрозумів?
— Ображаєте, товаришу адмірал! Навіщо сторонніх людей вплутувати? Мій юнга побачив світну доріжку. Ми її відкрили, ми й закриємо.
— Ох і жадібний ти, Шубін, до неможливого! Усі груди в орденах, а тобі все мало!
— Та хіба я із-за орденів?..
Додому Шубін повернувся незадоволений адміралом
— Не дає покінчити з цією світною доріжкою, — поскаржився він гвардії лейтенанту Князєву. — “Накажу, говорить, більш тямущого розвідника підібрати, щоб німецьку мову добре знав”, — “Та я й сам, доповідаю, знаю непогано. В училищі при кафедрі ще раз вивчав”. Ні, затявся й затявся! Ти ж його знаєш!..
Нічне небо заволокли хмари, мрячив дощ.
— Погодка наче на замовлення! — бадьоро сказав боцман, щоб підняти настрій свого командира.
Але той промовчав.
У призначену годину Шубін перевів катер до північного причалу. Під дощем сутулився розвідник бази Селіванов.
Шубін скочив на скрипливі дошки настилу, козирнув. Селіванов кволо усміхнувся:
— Ну й видимість ниньки! Тільки по швартовці пізнаєш друзів!
Та в Шубіна не було охоти жартувати.