Леонид Панасенко – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 (страница 27)
— Не спиш? — запитав він і поскаржився: — Мої герої зовсім знахабніли. Щодня надзвонюють, ніби я сенатор від їхнього департаменту… І взагалі! Що буде з світом, коли все, створене уявою, почне матеріалізуватися?
— Заспокойся, — сказав приятель. — Тисячі років такого не було. І надалі не буде. Тобі неймовірно поталанило, а ти ще й незадоволений.
— Але ж вони не дають мені працювати! — вигукнув Габрієль. — Ця катавасія триває два тижні. Я за цей час не написав жодного рядка. Так що тоді, по-твоєму, Макондо: нагорода чи кара?
— Це як діти, — зітхнув приятель. — Вони і наше щастя і водночас згуба. Іди спати, філософе.
— Я, здається, дещо надумав, — пробурчав письменник, поклавши трубку. — Я допоможу їм! І собі заразом…
Він подався на кухню. Пригадуючи оповіді бабусі Транкилини, котрі з захватом слухав у дитинстві, Габрієль висмикнув із старого віяла перо, а в шухляді буфета знайшов горіхи. Чогось не вистачало, і він, подумавши, дістав ще свічку.
— Зараз ми наведемо у всесвіті лад, — засміявся письменник.
Його захопили приготування до майбутнього чаклунства.
Він запалив свічку, капнув на палець декілька крапель воску. Потім поклав у попільницю шкаралупу горіха й перо, підпалив їх і став швидко терти палець, примовляючи:
— Відстань, віск, відліпись! Разом із клопотом згинь! Моїм і їхнім… Нехай живуть собі, як знають, — додав він для більшої переконливості.
Перо прогоріло, війнувши наостанок в обличчя смердючим димом.
І тут Габрієль злякався. Він щось не те сказав! Його можуть неправильно зрозуміти! Він не хоче позбавлятися турбот ціною Макондо. Хай вони живуть. Сто, тисячу років. Просто нехай менше діймають його своїми проблемами і неприємностями… Він неточно сформулював бажання!
Габрієль навіть застогнав, повіривши, як у дитинстві, що чаклунство негайно справдиться. И одразу ж пригадав іншу оповідку бабусі Транкилини. Так! Саме такі Вона говорила, що чим довше витримаєш біль, тим сильніше проявиться чаклунство.
— Порятуй Макондо! — невідомо до кого пошепки звернувся Габрієль і тицьнув палець у полум’я свічки.
Його пройняв різкий біль, та він не відсмикнув руку. А коли терпіти стало несила, в холі гримнув телефонний дзвінок.
— Це ти! — зрадів Габрієль, упізнавши далекий голос Ерендіри. — Яка ти молодчина, що подзвонила! Як там Макондо? Що нового? Хосе перекрив дах? Чудово!.. Яка ще аптека? А, так, так… Весілля?! Я приїду. Обов’язково приїду, з сім’єю… Яка ж бо ти молодчина, моя пустунка!.. У вас що — знову дощ? Даруй, погано чути… Слухай, скажи, щоб в отелі “Хакоба” залишили для мене дві кімнати… Які ще квіти…
Він втратив відчуття часу, радіючи з того, що йог©’ творіння живе і навіть, здається, починає відроджува-тись — всупереч здоровому глузду й сюжетові роману.
Голос Ерендіри зник, потім з’явився знову.
— Я розумію — дощ, — щосили кричав він у трубку, не турбуючись про те, що може розбудити дружину. — Алло, алло… Розкажи що-небудь іще.
Голос Ерендіри раптом урвався на півслові. Габрієль кричав, дув у трубку, стукав по важільцях апарата, та Ерендіра не озивалася.
Габрієль подзвонив на телефонну станцію.
— Чому перервали розмову? Коли в абонента немає грошей, переведіть на мій рахунок, — зажадав він.
— З ким ви розмовляли? — запитала телефоністка.
— Макондо! Мені потрібне Макондо!
— З Макондо зв’язку немає, — сонним голосом відповіла телефоністка.
Борис Шаталов
ЧЕТВЕРТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Розділ перший
Рокар неабияк здивувався, коли, щойно пройшовши біохімічний контроль митниці космодрому, був несподівано викликаний у службовий корпус до переговорного пристрою урядового зв’язку.
Це був кремезний, з мужніми рисами обличчя й поголеною головою чоловік. Вдивляючись у багатокольоровий екран дисплея, він силкувався уявити, кому це так терміново знадобився і хто з ним говоритиме.
Та розмова не відбулась, йому просто показали урядову депешу з наказом негайно з’явитися до Секретаріату Ради.
Коли він прибув до урядової резиденції, чергозий офіцер послужливо розчинив перед ним двері.
Рокар опинився у великій кімнаті. Вона була без вікон, але яскраво освітлена. Меблів майже не було. Стояв лише низький круглий стіл і обабіч — кілька фотелів, у яких сиділо четверо чоловіків. Троє — у військових мундирах. Четвертий — літній, худорлявий, з коротко підстриженим волоссям і щіточкою вусів, у сірому костюмі — підвівся йому назустріч і запропонував сісти.
— Я чекаю на вас, Рокаре. Даруйте за поспіх, з яким вас викликали. Але справа нагальна. За зволіканням криється небезпека.
Рокара подивував отой загальний вступ, яким зустрів його Логен.
— Справа стосується мегадемій, Рокаре.
“Так он у чому річ! — подумав Рокар. — Знову ці загадкові спалахи епідемій на планеті”.
— До речі, вам відомо, скільки наших співвітчизників загинуло за останньої мегадемії?
— Так, — зітхнув Рокар, — вісімнадцять відсотків. Я мало часу буваю на нашій красуні Кіфі, Логене. Але, скажу відверто, в екіпажах космічних кораблів нерідко виникають нарікання на уряд планети. Вважають, що ви недостатньо приділяєте уваги охороні здоров’я населення.
— Це не так! — заперечливо похитав головою Логен. — Ми робимо все, що в змозі. Витрачаємо мільярди… Але доки не буде виявлено джерело і механізм мутацій, ми безсилі й беззахисні перед інфекцією. До того маємо інформацію, — він кивнув у бік військових, — що у наших сусідів на планеті Ерас таке ж становище.
Він помовчав і по паузі вів далі:
— Очевидно, в організмі кожної людини є механізм, який може вбивати віруси-мутанти. Але як його запустити? Для розуміння картини в цілому нам необхідні мікробіологічні дані з планети подвійної зірки типу С. Тому ми вирішили направити туди спеціальний рейс.
— Але ж там працюють наші люди. Чи ви не довіряєте їхній інформації?
— Справа в тому, що зв’язок з групою несподівано урвався. Вони не подають жодних ознак життя.
— Давно?
— З часу вашого відбуття в експедицію Р-21.
— Чому ж мене не сповістили? А втім… Ви нікого не посилали у мою відсутність до подвійної зірки?
— Нікого. Чекали на вас. Адже спеціалісти, що працюють в цій галузі, ваші люди. Ви їх добирали, і ніхто краще за вас їх не знає.
Логен уважно вдивлявся в обличчя Рокара, намагаючись уловити реакцію на почуте. Від Рокара і тільки від нього залежав успіх задуманого.
— Власне, вибору у вас немає, як немає його й у нас. Ми не можемо бездіяльно очікувати. Будь-що необхідно з’ясувати, що скоїлося з нашими людьми, й здобути зібрану ними інформацію. Від цього залежить доля всього людства.
— Гаразд. Я зроблю все, що накажете. Хто піде зі мною? Мій екіпаж втомився. Потрібні будуть заміни.
— Ми подумали про це. В рейс піде інший корабель, який уже готовий до роботи в Далекому Космосі.
— Збірна команда?
— Це добре відомий вам підрозділ Уро. Але…
— Є якісь ускладнення? — обережно спитав Рокар.
— Ми розуміємо, що слід було б віддати вам усю групу перших випускників по третій цивілізації, та, на жаль, більшості з них на Кіфі зараз немає — вони в галактиці Е-13. Тому я можу дати вам лише двох із цієї групи. Один уже в штаті команди, другий піде стажистом. — Логен звівся на ноги.
— Коли вилітаємо? — Рокар теж підвівся.
— Зробимо так. Передусім ви ознайомитесь з останньою інформацією. Я вже викликав Уро. Разом з моїми помічниками, — він кивнув у бік військових, — вам слід ще раз уважно розглянути запропонований маршрут, враховуючи можливі екстремальні ситуації. Нагадую, робота, як і раніше, провадиться з грифом “особливо секретно”. Хоча, скажу відверто, у мене таке передчуття, що найближчим часом нашим сусідам на Ерасі стане відомо про відкриття третьої цивілізації. Отже, необхідно поспішати. Деталі обговоримо пізніше.
Розділ другий
Коли великий космічний корабель у польоті, його екіпаж живе за особливими законами, і розклад чергування членів екіпажу не вкладається в звичні добові ритми. Тут час плине не так, як на планеті, хоча люди цього й не відчувають. Та й важко назвати польотом ті стрибкоподібні переміщення в просторі, які можна порівняти хіба що з людською думкою: вона здатна виникнути ніби з нічого і тут-таки канути в Лету.
З відкриттям і освоєнням матеріальних переходів зникло уявлення про плавність та стрімкість, з якими раніше пов’язували політ. Тепер мають на увазі саме періоди переміщення — великі й малі. Адже час, цей незмінний супутник простору, втратив непорушну рівномірність, став керованим, а поняття про швидкість як мірило руху втратило сенс.
“Чому світ влаштований саме так, а не інакше? — Ніо часто замислювався над цим. — А що як він влаштований саме інакше, та ми ще не розуміємо цього?”
У тихі вечори, якщо можна так назвати відтинки часу між кінцем робочої зміни і сном, — адже на кораблі, як і в космосі, немає ні дня, ні ночі, — Ніо уявляв населені живими істотами світи, що несуться з фантастичною швидкістю в безмірному просторі невідомо куди. Навіть намагався осягнути невловимий час, який на цьому велетенському дредноуті “Стор-027”, військовому розвідникові, призначеному для наддалеких рейдів, у періоди стрибків плив назад. Він уперше потрапив у Далекий Космос, і його дивувало все.
Ніо поки що не включили у графік роботи експлуатаційної служби корабля. Він мав лише дублювати дії оператора комп’ютера, який збирав і обробляв медичні тести — функціональні параметри організму членів екіпажу.