Леонид Панасенко – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 (страница 12)

“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.

— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.

Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:

— Оце так зустріч!

— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?

— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.

— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.

— Ні, ще не доводилось, — якось по-школярськи відповів Іван і зиркнув на Дмитра.

Той не зводив іронічного погляду з дружини.

— Париж він завжди Париж, — повторила Катерина. — Яка навкруг вишуканість і модерн! А магазини… Цього разу обов’язково куплю собі в Парижі найдорожчі духи і найсучаснішу вечірню сукню… чорну. Ні, краще бордову, до підлоги, й такі самі черевики. — Гарні, ледь вибалушені сірі очі її світилися одухотворенністю.

— Годі, накуплялись… Уявіть собі, Іване, моя люба дружинонька вирішила все африканське вбрання поскуповувати. — Воловоденко широким помахом руки, в якій був затиснутий пластмасовий стаканчик із коньяком, обвів пакунки й валізи. — А мені — скажу не повірите — заборонила навіть і думати про машину… Машина їй, бачите, непотрібна, бо її не можна на себе вдягнути… — Дмитро й далі відверто іронічно дивився на дружину.

— Скільки можна одне й те саме торочити? — Катерина сердито звела вискубані бровенята. — А ви, Ваню, все, що треба, купили?

— Та, — Нетребчук розвів руками, — все ніколи було, робота… Може, в Парижі дещо придбаю для матері й молодших брата і сестрички… Звичайно, з вашою допомогою, Катю, — додав.

— О, на цьому вона добре знається… Це ж не за операційним столом по кілька годин стояти або хворих на СНІД уговтувати, щоб не вкоротили собі віку. — Воловоденко ковтнув коньяку й примружився. — А може, земляче, давай по нашому, по-слов’янськи, відзначимо зустріч, у мене тут дещо є, — він шарпнув до себе один із пакунків.

— Та я не дуже охочий…

— А мій і до землі не почекає, — урвала Нетребчука Катерина. — І кількох годин не може витерпіти без цього зілля. — Вона гидливо зморщилася.

Її засмагле під африканським сонцем обличчя стало схожим на запечене яблуко.

Іван подумки дорікнув собі, що так необачно встряв у чужу балачку — але ж свої, як утерпиш, щоб не перекинутися бодай кількома словами. Нараз Катерина, прикриваючи долонею рота, позіхнула й звела на Івана засновані поволокою очі.

— Оце, Ваню, три ночі не могла склепити повік, пакувала й перепаковувала, щоб компактніше було.

— Авжеж, авжеж, — Нетребчук підвівся, винувато всміхнувся Катерині, коротко кивнув Дмитрові й потупцяв у кінець салону, де залишив свою сумку.

“Чому, через які обставини людина добровільно прирікає себе на рабство, адже народжується вона вільною. Ба, навіть із відчуттям окриленості. Може, з роками, воля їй набридає, крила важчають (леле, як же тяжко буває ними змахнути) й несамохіть зринає бажання комусь належати. І віддає себе чоловік у руки жінки, та ж натомість з іще більшою радістю падає ницма перед чоловіком…” Такі думки частенько соталися в ньому, й він підсвідомо вловлював у них відлуння не такого вже й далекого юнацтва: чи не сформувався в нього комплекс жінконенависництва як реакція на безглузду й таку несправедливу смерть Лесі? Втім, загнати свої думки кудись у далекий кут, аби не зринали вони зовсім, уже не міг.

“Усе-таки як недосконало створена людина — бо ж скільки у ній суперечностей… Адже сам собі кажу: життя є гра, і гра є життя. Тож кожна нова роль по-своєму цікава й треба її вивчити. Мене ж бо після Лесиної смерті ніколи не полишало відчуття ілюзорності навколишнього життя, відчуття тимчасової гри… От і ці, нинішні, спричинені сваркою випадкових попутників роздуми… гра з самим собою… А чи реальність оцей завислий над клубами хмар літак і калейдоскопічне дійство в його розцяцькованому малюнками череві? Гра… Все гра, в якій один з поперед одного волаємо: не чіпай, не смій навіть торкнутися мого бога… наших богів… Чому і ким у людині закладено бажання принизити ближнього свого?.. Може, щоб самому, бодай у власних очах, вирости”. — Іванові думки ставали уривчастими. Свідомість його поволі туманіла, повіки важчали…

Нетребчук уже не бачив, як неквапом підвівся зі свого місця старший з арабів-“місіонерів” й, оглядаючи з-під примружених повік пасажирів, пройшовся туди й назад, розминаючи затерплі після довгого сидіння ноги. Він стиха перекинувся кількома словами з огрядною патронесою дівчат-негритянок, і та, реготнувши, згідливо закивала головою. Його молодший супутник, поглянувши на годинник, жбурнув журнал у багажну сітку і весь якось напружився, час од часу кидаючи позирки в бік сивого товстуна з незмінною сигарою в роті. Араб уже давно помітив, що двоє охоронців, які сиділи позаду товстуна, по черзі озиралися на нього, а ті, що сиділи попереду, невідривно пасли очима його старшого товариша. Коли старший араб, побалакавши з патронесою, повернувся на своє місце, молодший одразу ж поділився з ним своїми спостереженнями. Однак, вочевидь, це не було для старшого новиною, бо він рішуче, немов од надокучливої мухи, відмахнувся від нього й голосно звернувся до стюардеси, яка саме з’явилася в салоні:

— Дорогенька, принесіть-но нам пляшку гавайського рому і коробку кубинських сигар. — А по хвилі, коли та вже повернулась, аби йти, додав трохи тихіше: — І туалетну кімнату, дорогенька, відчиніть, будь ласка.

Щойно стюардеса зникла в проймі дверей, як араб поволі підвівся, підхопив свій “дипломат”, парасоль й попростував на вихід. Молодший, прихопивши те ж саме, подався слідом за ним. Тільки-но зачинились за ними двері салону, як рухи їхні, поведінка нараз змінилися: куди поділась неквапливість і статечність. У кілька скоків були вже в туалеті й, зачинившись там, стали гарячково, але зі знанням справи, розкручувати свої парасолі на частини й знімати ручки “дипломатів”. Маніпулюючи всім цим, за півхвилини зібрали два довгоствольних пістолети з глушниками. Тоді познімали великі срібні хрести й розділили їх на дві частини. З кожної дістали по обоймі патронів і відмичці. Все, що лишилося від парасолей, вони поскладали в “дипломати”, а частини хрестів знову з’єднали й повісили на шиї.

— Живим не повинен залишитись ніхто: ні штурман, ні радист, а насамперед стріляй у льотчиків, — стиха наказав старший араб і смикнув за ручку унітаза. — Коли впораєшся, передай на базу, що покидаємо літак над квадратом 16-Г. Отже, хвилину на ліквідацію екіпажу, дві — на зв’язок, ще хвилину на непередбачені обставини. Рівно через чотири хвилини знову зустрічаємось тут. З богом… Будь спокійним, не метушись. Пам’ятай:; салон тримаю під контролем.

Молодший мовчки кивнув, сунув пістолет за пазуху і майже бігцем подався до дверей кабіни льотчиків. Старший вийшов слідом, роззирнувся довкіл і відмичкою зачинив двері туалету, де залишилися “дипломати”. Дочекався, поки напарник, уважно оглянувши замкову шпарку кабіни пілотів, встромив у неї свою відмичку, затим неспішно подався до салону.

Голова сивого товстуна лежала на бильцеві крісла, повіки були стулені, але він не спав, а безнастанно пускав у стелю клуби духмяного диму. Свою пухленьку жовту теку міцно затис під пахвою, його молоді супутники підозрілими поглядами зустріли старшого араба, який, повернувшись у салон, кинув на ходу кілька жартівливих слів патронесі дівчат-африканок і почовгав на своє місце. Негри-охоронці пошепотілися між собою, й один із них пересів до товстуна.

Іван Нетребчук, молоде подружжя Дмитро і Катерина Воловоденки дрімали. Ловили носом окунців і решта пасажирів, лише кілька безтурботних дівчат-африканок, не помічаючи підозрілого дійства в салоні, про щось навперебій розпитували стюардесу, яка брала з таці й роздавала їм шоколадні цукерки в кольорових обгортках. Певне, стюардеса сказала дівчатам щось дотепне, бо нараз вибухнув гучний сміх.

Той сміх розбудив Воловоденка. Він підвів голову ї, через силу звівшись на затерплі ноги, обережно протиснувся між коліньми дружини й переднім кріслом. Озирнувшись на еплячого Нетребчука і трохи постоявши, рушив до дверей. Роздавши цукерки, слідом за ним пішла й стюардеса.

Старший араб провів їх знепокоєним поглядом, поволі підвівся, але, зиркнувши на годинник, знову сів. Стюардеса наздогнала Дмитра біля дверей туалету, які він намагався відчинити і ніяк не міг. Дівчина теж поторгала нікельовану ручку, стенула плечима, кинула коротке: “Вибачте” і, відчинивши двері своїм ключем, повернулася, щоб іти в кабіну екіпажу.