Лада Лузина – Меч і хрест (страница 8)

– Я нічого такого… Я просто думала, що це я вам… – запинаючись, виправдалася вона.

– Навпаки, – рішуче урвав її він. – Мені дуже приємно зустріти тут таку чудову дівчину.

Вона насторожено подивилася на нього, намагаючись намацати в його словах замасковані голки іронії. «Знущається, – вирішила вона різко. – Занадто гарний. Хоч і не такий, як Мир. А може, просто нудно йому тут сидіти».

– Я навіть не чекав зустріти тут таку, – любовно проворкотів брюнет, присуваючись іще на один стілець.

І від цього вкрадливого руху Марійчин живіт істерично втиснувся всередину, так що вона водночас відчула всі свої м’язи. Ситуація стала небезпечною! Задушливою від її принизливого безсилля – черговий красень вирішив погратися з нею, як кіт із мишею, а вона абсолютно не вміє виходити з таких ігор.

– Якщо не секрет, навіщо ви сюди прийшли?

Вона швидко опустила обличчя – це був єдиний відомий їй прийом самооборони. Украй слабкий.

– Не засмучуйтесь, – утішив її чоловік. – Обіцяю, він буде біля ваших ніг.

– Хто – він? – спитала вона глухо.

– Ви знаєте, – посміхнувся брюнет.

– Дивно, – запізніло здивувалася Марійка, скоса підводячи на співрозмовника очі. – Мені здається, я бачила сьогодні вас по телевізору. У репортажі про аварію. Ви працюєте з татом?

Хух…

Вона з полегшенням видихнула свій страх і відразу ж перестала чекати каверзи.

Усе просто: він знає її батька і знає її, – тато полюбляє показувати їхнє сімейне фото, яке ховається в його старому гаманці. І зрозуміло, що, зустрівшись із непоказною дочкою товариша по службі, брюнет спробував поспілкуватися з нею мило.

– Ви десь навчаєтесь? – розпливчасто ввічливо поцікавився він.

– У педагогічному, на історика.

– А читаєте тільки Булгакова? – (Треба ж, тато розповів йому й це!) – І напевно тільки «Майстра і Маргариту?»

– грайливо вщипнув її татів співробітник. – «Білу гвардію» дівчата зазвичай не вельми полюбляють. Вона ж про війну.

– Присунувшись до неї впритул, молодик перемістив книжку в ліву руку, показуючи їй обкладинку, – це була збірка, стара й пошарпана, де під заголовним «Майстром» стояв перелік інших творів, які не удостоїлися великого шрифту: «Біла гвардія», «Собаче серце», «Дияволіада».

– А знаєте, яке моє улюблене місце?

Його пальці діловито занурились у сторінки – між великим і вказівним блиснула якась прикраса: чи то ланцюг, чи то золоті чотки – Марійка не розгледіла.

– Ось. Слухайте, – оголосив благодушний любитель блискучих брязкалець. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що…»

Але що здавалося здалеку вельмишановному Михайлу Опанасовичу, Марійці дізнатись не судилося.

Двері кабінету з написом «Килина» зі скрипом відчинились, явивши світу власницю такого рідкісного імені – молоду й ніжнолицю, з пухкими, як неокреслені пелюстки, губами та ясно-золотим волоссям, без натяку на чорне коріння. Притримуючи ручку дверей, вона нетерпляче виштовхувала поглядом відвідувачку з перевернутим, приголомшеним обличчям.

– Так точно на кладовищі, ніяк інакше не можна? – зі сподіванням спитала пошарпана життям жінка, що, судячи з усього, добряче обридла золотоволосій.

– Ніяк! – відрубала Килина. – Ідіть на кладовище, сто метрів прямо від входу, потім тринадцять кроків на північ, і копайте. Те, що ви відшукаєте, вам допоможе!

– Але…

– Але ж ви хочете допомогти вашій дочці, – потеплів голос золотоволоски. – Мати захищає матерів. Ідіть. Наступний! – не дивлячись скомандувала вона і блискавично зникла у глибині дверного отвору.

Відвідувачка продовжувала стояти, тупо дивлячись на двері. Брюнет, раптом одночасно забувши про Марійку й Михайла, відклав затерплу книжку і рушив у напрямку до кабінету.

І Марійка побачила, як, проходячи повз жінку, що остовпіла, він швидко поклав долоню їй на очі й прошепотів:

– Забудь.

Килина стомлено схилилася над столом і вправно надряпала декілька слів у журналі для відвідувачів. Двері скрипнули, впускаючи нового страждальця.

– Ваше направлення і квитанцію про оплату, – діловито нагадала вона, не підводячи голови від записів і звично простягаючи вперед вимогливу руку.

На її долоню слухняно ліг якийсь папір, зім’ятий і підозріло глянсовий і товстий, – на таких друкують не бланки, а дорогі книжки й альбоми з мистецтва.

– А може, настала твоя черга платити за рахунками? – тихо спитав чоловічий голос.

І рука її безглуздо здригнулась, а переляканий аркуш зісковзнув із долоні та м’яко опустився на підлогу…

Репродукція Матері Божої з приреченим немовлям на колінах сумно дивилася в стелю скорботними розширеними очима, немов заздалегідь співчуваючи її страшним мукам.

– Отче наш, не по праву я, той, що стоїть ліворуч, прикликаю суд над Ясною Києвицею, але… – ударив її в груди голос страшного гостя.

І зробилося боляче.

Так боляче, що біль витіснив страх.

Марійці здалося, що чоловік не пробув у кабінеті й хвилини: вийшов, ледве встиг зайти, і, не поглянувши на неї, зник за поворотом коридора.

– Ви забули! – погукала вона його, простягаючи руки, вивернуті долонями, до забутої ним книжки, але її згук прозвучав надто пізно.

Недочитана сторінка «Дияволіади» була закладена золотими чотками, і, машинально загнувши край аркуша, Марійка піднесла прикрасу до носа, роздивляючись змію, що притискала зубами свій власний хвіст. Вона бездумно підчепила нігтем плоский ніс рептилії: паща розкрилася, хвіст випав. Застібка.

«Не чотки», – зрозуміла вона, не розбираючись ні в антикваріаті, ні в мірі благородства металів.

Брюнет не повертався.

«Передам увечері через тата, – розсудливо вирішила Ковальова, прилаштовуючи прикрасу собі на шию, під комір футболки, а книжку кладучи в рюкзак.

Зітхнувши, вона підійшла до дверей і невпевнено взялася за пофарбовану олійною фарбою старовинну ручку…

«Здрастуйте, мені треба зняти вінець безшлюбності».

Зізнатися в такому було соромно навіть собі самій, не кажучи вже про молоду золотоволосу Килину.

– Дівчино, заждіть, зараз моя черга! – владно скомандував чийсь голос.

Марійка слухняно завмерла. До неї поспішали дві жінки. Одна – та сама гарна брюнетка, з якою вона зустрілася при вході. Друга – пухка, міцно збита дівуля з силою-силенною кісок і блискучою сережкою в носі.

– Дівчино, відійдіть! – віддала наказ Катерина.

Вона впевнено простягла руку до ручки, але Дарина рвучко перегородила їй шлях і безцеремонно ошкірилася, випнувши пухку нижню губу:

– Чого це ваша? Зараз моя черга, тітко! – нарочито зневажливо процідила вона.

За час роботи в «О-йо-йой!» Дарина заробила люту алергію на всіх подібних «хазяйок життя». Але якщо там вона зобов’язана була зважати на них, то тут – вибачте-посуньтесь!

– Я займала за чоловіком! Де він? – Це запитання Катя адресувала вже Марійці.

– Він щойно вийшов, – промимрила Марійка, намагаючись протиснутися на свободу. Вона охоче поступилася б чергою їм обом, але спина Дарини, що притискала її до дверей, виявилась абсолютно непорушним бар’єром.

– Уже пішов? – щиро засмутилася Дарина Чуб.

– От. А я за ним займала! – гаркнула Катя, остаточно втрачаючи самовладання.

Її злив уже сам факт, що вона мусить з’ясовувати стосунки з якоюсь дуркою-тінейджеркою.

З силою протиснувши кулак крізь пахву Дарини, Дображанська вчепилася в Марійчині пальці, що стискували ручку дверей.

– Це я за ним займала, а про тебе тут і згадки немає! – обурено заволала Дарина, відпихаючи Катю животом. – Теж мені, крута знайшлася! Думаєш, усі тобі кланятися мусять? Та пішла ти знаєш куди!

– Іди ти на… – конкретизувала напрям Катя.

Дарина, отримавши, нарешті, неприкриту образу, злісно брикнула Катю ногою і зробила їй підсічку, супроводжуючи це матом у відповідь – таким прекрасним і майстерним, що назвати його триповерховим міг би тільки дилетант – за кількістю поверхів той ризикнув би посперечатися з найвищим нью-йоркським хмарочосом!

Не утримавши рівноваги, підсічена дама важко завалилася на Дарину.