Лада Лузина – Меч і хрест (страница 46)
– Ти спостережлива. Я й не помітив, – збрехав Мир.
– А це що? – Марійка піднесла свічку до свого вказівного пальця, що уткнувся між двома нижніми кнопками, осяявши коричневий напівстертий напис «mia donna». «Моя пані», – переклала вона. – Або «Моя мадонна»?
– І розумна, – похвалив він.
Літери посипалися під її рукою.
– Це кров! – перелякано охнула Марійка. – Хіба у сатаністів є мадонна?
– Наскільки я знаю, Ла Вей, що організував офіційну Церкву Сатани, проголосив сатанинською мадонною Мерилін Монро.
– Гадаєш, тут висіла вона? – Ковальова акуратно вивільнила з-під кнопки шматочок глянсового паперу.
– А ще – гарна!
– Хіба мало гарних артисток?
– Та не Мерилін – ти! – Мир постарався повернути собі свій колишній голос, статечний і відсторонено глузливий, але повернення не відбулося, – слова прозвучали занадто хрипко й переконливо. – Ти дуже гарна, – поправив він себе, – із цією зачіскою.
– Дякую… – Як і минулого разу, Марійка поспішно відкинула цей епітет, як фальшиву монету, слабко сподіваючись, що лестощі Мира продиктовані його вдячністю, а не завуальованою іронією.
– Судячи з кнопок, – нервово здедукувала вона, – вівтар стоїть тут набагато довше, ніж три дні. Чому ж вони активізувалися тільки зараз? І чому так дивно дібрані ікони?
– Не знаю, – спохмурнів Красавицький.
Марійка відчула незвичну незручність – приємну, а не неприємну, як бувало раніше, і, як класична українська наречена, інстинктивно колупнула бетонну стіну.
– Вася говорила, що бетоном були залиті печери під Кирилівською церквою. Виходить, вона просто над нами. – Колупати бетон було важко.
– Скоріше, трохи збоку, – без інтересу виправив її Мир.
– Виходить, тут вони служили чорні меси. А в церкві вбили Риту і дядька Миколу.
– Його знайшли в Лаврі.
– Але вбили тут. Уся церква була залита його кров’ю.
Марійка знову торкнулася стіни, що була покликана зупинити безумних шукачів скарбів, неначе перевіряючи, чи досить вона міцна, і відчула те, що так безуспішно шукала раніше: глибоку тріщину – цілком придатну для колупання.
– Мире! – покликала вона, піднімаючи свічку над головою.
– Що, Марійко?
«Що» було безбарвним і неважливим, а «Марійко» – значущим і манливим!
Але звивиста тріщина від підлоги до стелі чомусь вселяла їй холодний і підсвідомий страх.
– А якщо ми помилилися? Ми обоє! – сказала вона раптом уголос. – І сатанізм – зовсім не мета, а засіб знайти скарб? Вони – мов ті злодії, що оскверняли Лавру, аби нечистий допомагав їм розбагатіти. Спочатку принесли жертву в церкві, під якою лежить скарб. Потім на воротях Святої Брами, щоб здобути заступництво сатани.
«І богатирів різали з тією самою метою, дивися, мовляв, як ми з твоїми заклятими ворогами розправляємося!»
– Обряди? Скарб, Сатана… Де ти все це прочитала? Вася розповідала? – Василина Андріївна, що перевантажила її масою зайвих знань, явно викликала в нього зараз глибоке несхвалення.
– Ні, – хитнула головою Марійка. – На лекціях вона нам легенд не розповідає, тільки факти. Але обряди в Лаврі – це і є історичний факт, вони в мене і в шпаргалках були, у п’ятому білеті. Історія Лаври. Ти що, не читав?
– Мені вісімнадцятий попався, – відмахнувся Красавицький.
– Але це ж нелогічно, – засперечалася сама з собою Ковальова. – Невже вони сподіваються, що все це допоможе їм пройти крізь бетонну стіну? Це ж навіть не стіна – це суцільна бетонна маса!
Вона знову втупилася в тріщину.
Паніка наростала. Паніка розпирала її голову й розбухала в грудях. І захотілося тікати. Негайно. Геть. Звідси.
– Марійко, – голос Мира несподівано стих до шовкового шепоту. – А ти пам’ятаєш, що я тобі заборгував?
– Що? – різко обернулася вона до нього.
– Подячний поцілунок. За шпаргалки.
– Так? – устигла запитати вона…
…перш ніж світло підстрибнуло в її руці, й новий світ повністю затьмарив світ інший – світ темних печер, сатанинських мадонн, страшних смертей і нерозгаданих таємниць.
– Ні, – скрикнула Марійка, відштовхуючи від себе цей новий світ, дорослий і несподіваний.
Але між її «так» і «ні» минула ціла вічність.
Розділ чотирнадцятий,
Кирилловское заведение… Туда ездили дивиться, глазеть на сумасшедших и смеяться, потешаться над их прыжками и глупою болтливостью и потом – консультироваться у тамошних ворожек и пророков о будущем.
Припаркувавши мопед на стоянці біля чорного входу, Дарина старанно роззирнулася і заховала ключі від свого двоколісного друга в траві, прикривши їх розпізнавальним каменем, – так, про всяк випадок.
Обігнувши будівлю праворуч, колишня співробітниця попрямувала в бік відкритої тераси. Теоретично репетиція балету мала бути в самому розпалі – ввечері маячило свято, і через Даринине звільнення ніхто б його не скасовував. Клуб уже розорився на рекламу, костюми й інші фенечки.
«Однаково без мене в них нічого не вийде!» – мстиво зітхнула Землепотрясна…
І подавилася власним зітханням.
На клубному пляжі, між гніздами куренів і складеними в акуратні купи стогами майбутніх вогнищ Купальця і Кради, з прив’язаним над ним опудалом «Інквізиції» сидів на піску рудий кавалер!
Даринине серце підстрибнуло у грудях так, що довелося притримати його долонею.
«Він шукає мене! Шукає мене!» – ця зворушлива думка ковзнула по гортані в шлунок і розтеклася по нутру теплим молоком. А ногам раптом захотілось кинутися до нього – так сильно, немов вона чекала його все життя, відлічуючи дні до зустрічі, квапила по телефону: «Ну коли ж, коли ти приїдеш?», і ось, нарешті, побачила його перед собою.
Але замість цього Даринині розумні кінцівки розвернулися самі собою і порисили назад до чорного входу на напівзігнутих конспіративних колінах.
З’явитися перед рудим із голим, ненафарбованим і прикрашеним синяком обличчям, у брудному розірваному одязі й барвистому піджаку, що його він уже бачив, – краще вже відразу послати його на хрін! Тоді в неї хоч буде ілюзія, що вона сама його відшила, а не він утік од неї, з нажаханим криком, як від кінченої попелюшки.
«П’ять секунд, почекай п’ять секунд! Будь ласка!!! Я хоч вії нафарбую…» – благально мовила вона.
Дарина прослизнула в двері й відразу ж утиснулася в стіну.
– Ну, нормально?! – впізнала вона голос Олексія. – Я ж і сам дігер. Захоплювався раніше. У мене щелепа відвисла, коли я цей репортаж побачив! Вони нас звинувачують, уявляєш? Ми – сатаністи! Я так завівся. Сьогодні ж піду і поясню їм, ху із ху!
– Ти що, зовсім здурів, у міліцію йти? – озвався повчальний голос Завзятої. – Вони від тебе потім не відв’яжуться!
Невидимі для Дарини охоронець і перукарка стояли на сходовому прольоті, який увесь клуб голосно іменував курилкою. І Дарина подумки прокляла їх обох: сходи вели до гримувальної, де лежав Даринин великий скарб, а напоротися зараз на цю пару було рівнозначно повному краху за всіма пунктами, що цікавили її.
– І не думай, – продовжувала застерігати Завзята. – Тобі на новій роботі зачепитися треба. Ех, шкода, що ця акція разова, я б теж туди перейшла. Там не те, що в цьому гадючнику!
«Та докурюйте вже й линяйте!» – осатаніла Чуб.
Почулося деренчання банки з-під кави, об яку Алекс, мабуть, занадто різко загасив бичок, і човгання підошов об сходинки.
– Не знаю, може, ти і маєш рацію. – Його голос був уже нагорі в коридорі.
– Звичайно, маю рацію. – Вони віддалялися.