Лада Лузина – Меч і хрест (страница 29)

– На Замкову-Хоревицю-Флорівську-Киселівку, – серйозно кивнула Марійка Ковальова. – Багато хто вважає її п’ятою. Її якось іще звуть, здається, Киянкою…

– Стійте! – очманіло скрикнула Чуб.

Катя й Марійка зупинилися.

– Та не в тому розумінні, – схвильовано замахала руками вона. – Я виросла поряд із Лисою Горою, ти – працюєш! А ти? – Вона вимогливо подивилася на Марійку.

– Я – ні, – зніяковіла та. – Не сходиться. Навіть близько жодної немає.

– Жаль. Хоч якесь пояснення вимальовувалося. Гаразд, веди, Сусанін! – підбадьорливо поплескала Чуб Марійку по плечу. – Показуй, де твоє невелике підвищення?

Вони спустилися перетинчастою доріжкою, викладеною цеглою, й попрямували в бік фунікулера. Вечір став синім. Їхній штатний «Сусанін» здивовано озиралася на всі боки, недоречно згадавши, що в XIX столітті для створення нових майданчиків і терас Володимирську гору досипали землею із садиби Меринга, і тепер правильно визначити вік того чи іншого «підвищення» практично неможливо…

– Може, ця? – показала вона на напівкруглий виступ на нижній терасі. – Або та? Чи там, де Кокоревська альтанка?

– Так, побачення логічно в альтанці призначати. – Дарина мимохіть згадала закохану пару. – О’кей, тут почекаємо.

Трійця всілася на лаву.

Час повільно поповз у нікуди. За п’ятнадцять хвилин майже зовсім стемніло, і в парку над ними засвітилися двоголові ліхтарі. Дніпро, якому начебто належало пролягати внизу, завис перед ними просто в небі, як дивовижні фотошпалери. Нижче бігли вогнями, сходячись в одній точці, Набережне шосе і Володимирський узвіз, праворуч сяяла калюжею вогників Поштова площа і дерся горою чотириступінчастий вагончик фунікулера.

«Значить, іще немає одинадцятої години», – подумала Дарина, і її квітуче обличчя згасло й напружилася. Захід сонця, під кінець якого мав з’явитися загадковий кореспондент, уже зійшов нанівець. Судячи з тиші, що обступила їх, невгомонні студенти давно вирушили поповнювати запаси звеселяючого пійла, гуляючи по Хресту.

– А Хрещатик що, теж назвали на честь хреста? У розумінні хрещення? – буркотливо мовила вона в бік Марійки.

– За однією з версій, – покірно погодилася та. – Там, – хитнула вона підборіддям у бік гори, з правого боку Володимирського узвозу, – під нижнім пам’ятником Володимиру, протікає Хрещатицький струмок, де князь хрестив своїх синів. Святе місце!

– Чогось у нас святі й чортові місця як шахівниця, – пробурчала Чуб. – Фе, темінь яка!

Окрім них трьох, на безліхтарній нижній терасі гори не було видно жодної людини. Але Дарину це не лякало – лише паскудно й порожньо ставало від думки, що їхнє «концептуальне побачення» зірвалося. К. Д. не прийшов, а скоріше за все, це вони дали маху і прийшли не туди. Їх штатна розумниця явно перемудрувала зі своїми висновками. Кого їм боятися тут? Пам’ятника, що знайомий із дитячих років і знає тебе, як облуплену, – чи п’ятирічну з безглуздою пластмасовою качкою в руках, або повнолітню, що займається забороненим підлітковим петингом під його п’єдесталом? І чим він може їм допомогти? Смішно!

– А пам’ятаєте, у Булгакова? – задумливо проскандувала Марійка вголос, намагаючись пригадати, де зовсім нещодавно вона чула цю романтичну цитату. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира».

– Та дістала ти вже всіх зі своїм Булгаковим! – роздратовано скрикнула Дарина. – Знаєш, розумною теж треба бути в міру! А то гір у тебе, бачте, цілих п’ять, відьми – не відьми, Володя – Вася!

– А ти не горлай на неї! – суворо прикрикнула Катя. – Сама, певно, Володимира Святославовича від Володимира Мономаха з лупою не відрізниш!

Чуб розгублено моргнула й замовкла, поквапливо й марно прагнучи згадати десять відмінностей між двома історичними тезками і заперечити занадто розумній «тітці». Але не змогла: вона завжди вважала, що князь Володимир був на Русі тільки один! І Лиса Гора в Києві – одна! А з’ясувалося, їх тут як гною!

– А якщо Василь – це все-таки Василь? – ввічливо нагадала особисту версію Катерина.

– Ні, – радісно обламала її Чуб. – Лист було адресовано нам трьом! А нам із нею з якого дива твого мужика боятися?

– Гаразд, закрили тему. Інше питання: чи не логічно припустити, що перша гора – це і є Старокиївська, на якій було побудовано перше місто? І до речі, якщо на те пішло, князь Володимир, він же Василь, він же Святославович, – Катя кинула на Чуб повчальний погляд, – жив і був похований саме там!

– А ти звідки знаєш? – визвірилася Дарина.

– Але я ж не зовсім тупа, – добила її Дображанська. – Коли мені було стільки, скільки тобі, я ще на екскурсії ходила.

– Але Старокиївська гора ніколи не вважалася Лисою! – засперечалася з нею Марійка Ковальова.

– А ти що думала, відьми свої гори офіційно патентували й повідомляли координати в міськдовідку? – Дарина відчула, що різко розчарувалась у всезнаючій розумниці. – Те, що написано у твоїх книжках, такі ж чутки, як і все інше! Ви навіть не знаєте, скільки Києву років! А де відьми збираються насправді, взагалі знають лише вони самі! Може, саме там, де ніхто й не подумає. І я, між іншим, це перша казала! – зірвалася вона, компенсуючи зганьблену Катею гідність. – Це гора, що «породила Місто»! Тому він і час не вказав: знав, що ми, як і минулої ночі, прийдемо рівно… Здається, тоді була одинадцята! А зараз іще немає. Подякуйте, що я машину не відпустила!

– Чуєш, Сергійовичу, ти точно той!… – Микола Петрович здивовано і тривожно огледівся. – Проти ночі самому в колектор лізти. Що ти там нового побачити хочеш?

Вони стояли на верхньому майданчику кам’яних сходів, що деруться на Кирилівську гору від вулиці Теліги. І з кожною секундою нерозуміння на обличчі Петровича ставало дедалі живописнішим.

– Я ж не сам – із тобою, – відповів Сергійович.

– Та я сюди з тобою поперся, тільки щоб тебе, дурня, зупинити! – розсердився Петрович.

– Дивися, що це там? – урвав його Марійчин батько, дивлячись йому через плече.

Той незадоволено обернувся, але побачив лише насуплену білу церкву, в якій, коли вірити другу та гарячим випускам новин, безбожна пацанва принесла в жертву двадцятидворічну дівчину…

– Здається, побіг хтось, – напружив слух Петрович, неприязно щулячись у бік неприємної церкви. – Там, із боку психлікарні… Може, собака.

– Ні, – спохмурнів Володимир Сергійович, – якийсь мужик. У червоній куртці. Молодь таку носить…

– Та немає там нікого!

– Ходімо подивимося.

– Та мало хто це міг бути! – обурився друг.

– Колю, я ж тобі вже пояснював, тут щось не так.

– Само по собі зрозуміле – не так! – вибухнув Микола. – Хіба труп «так» може бути?! І дівку шкода, звичайно. Тільки тобі що, більше всіх потрібно, га? Сам мені розповідав, скільки сюди вчора ментів наїхало. Без тебе, мабуть, розберуться.

– Ти що, не зрозумів? Вона з Марійкою моєю вчилася! – скипів Володимир Сергійович, випинаючи рішуче підборіддя. – Марійка моя в цього покидька закохана. А його сьогодні випустили! Я думав, слідчий нормальний, а він… – Марійчин батько неприязно махнув рукою. – Такий же, як вони всі! Я йому діло говорив: Кирилівські відкриті! А вони в ці печери навіть сунутися забоялися.

– Так он ти куди намилився? – очманів Петрович. – Ні, Сергійовичу, тобі не в печери, тобі пряма дорога в Павловку! Ось, прямо і праворуч, – вказав він, різко рубонувши повітря ребром долоні. – Ти що, зовсім вже з’їхав з глузду? Не гірше за мене знаєш: там усе на чесному слові тримається! І менти наші – не самогубці. Дівку в церкві прирізали. Так якого біса під землею шукати?!

– Є там щось, – уперто насупився Володимир Сергійович. – Я відчуваю, є.

– Досить! Ходімо додому, – скипів його друг. – Востаннє кажу! Погеройствував, і годі!

– Значицця, так: ти зі мною чи ні? – Володимир Сергійович непохитно стискував посірілі губи.

– Я – додому! У мене вже терпець увірвався! Ну що ти за чоловік такий? – обурено поремствував приятель. – Вічно на рожен прешся! Ми з тобою вже раз браконьєрів ловили в тебе на дачі! Пам’ятаєш, чим воно все закінчилося?

– Ти як баба, їй-богу, – зневажливо скривився Володимир. – Годі, пішов я. Ніколи мені… Лише час через тебе даремно згаяв. Коли б із тобою півдня не сперечався, я б сюди ще о п’ятій прийшов.

– Ну так і прийдемо сюди завтра завидна! – позадкував напарник. – Що ж бо за нетерплячка серед ночі?

– Під землею завжди ніч, – похмуро буркнув Володимир Сергійович. – Один біс – зараз чи вдень. Уночі навіть краще. Якраз уночі вони сюди і приходять… Доволі, чвалай додому, до дружини під бік!

Микола Петрович залишився на майданчику, розгублено дивлячись у спину друга, що йшов собі геть. Сплюнувши, він сів на парапет.

«Не можу ж я його самого покинути, – натужно подумав він. – Може, й добре, що хтось угорі залишився. Якщо за годину не повернеться, спущуся, подивлюся, що там, – приколисав він свою збентежену совість, яка вступила в непримиренний конфлікт зі здоровим глуздом батька родини. – Ну, Сергійович, ну, ненормальний…»

Він неприязно підібгав губи і незатишно оглядівся довкола. Досить було Ковальову розчинитися серед дерев Кирилівського узгір’я, як відчуття безпечної цивілізації зникло, і стало темно та тривожно, як у лісі. І думка про те, що освітлений і зрозумілий центр десь поряд, уже не рятувала. А всього лише декілька кроків… Дивне все-таки місто Київ! Дивне місце. Темрява й цілковита тиша, що тисне на вуха.