Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 6)

— Власне… нічого особливого, — де Ліма збентежився ще дужче. — Просто втомився від навчання. Як це часто буває… Ну й, до того… у такому віці молодь переживає все дуже сильно.

— Що ж сталося?

— Та нічого… Просто знедавна він поводився… сказати б…

— Ненормально? Бешкетував?

— Атож. Саме так. Крім того, вплив поганого середовища… Друзів, дівчат… Ви знаєте, як це буває. Ну, і нервове виснаження. Лікар радив послати його до санаторію.

— Де ж він? — допитувався я.

— Бачте… Він пробув у санаторії заледве два тижні… Позавчора нам сповістили, що Маріо втік. Ото дружина й поїхала…

— У поліцію заявили?

— Ні… ні… Ми здогадуємося, де він. Це вже… не вперше. Дружина поїхала по нього.

— Куди?

— Ми гадаємо, що він у брата.

— Священика Альберді?

— Авжеж, у нього…

— Я був там сьогодні вранці. Альберді мені нічого не казав… Навпаки — він запрошував вас приїхати втрьох до нього. То, виходить, це — щоб одвести очі?

— Ні, ні. Що ви… — квапливо заперечив він.

— А може, Маріо в інституті Бурта?

Де Ліма поглянув на мене з тривогою.

— Ні. Напевно, ні… Я думаю — Маріо ще не дістався до Пунто-де-Віста. Але він прийде туди неодмінно. Дружина привезе його. Можливо, вже завтра вони й повернуться.

— Ви впевнені?

— Та… ні… — мулився він. — Можливо, Маріо перебуде в Альберді кілька день. Але дружина приїде завтра!

Я вирішив вести відкриту гру.

— Ви не все мені сказали!

— Але ж…

— Скажіть, конфлікт між вами й сином, а саме про це зараз ідеться, не пов'язаний із Хосе Браго?

Господар помовчав — мабуть, думав, що відповісти. Нарешті, беручись за пляшку, мовив:

— Певною мірою. Тільки певною мірою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо дуже любив батька. До того… ви знаєте, як це буває… Хлопцеві імпонує, що він — син великого письменника. А дружина — трохи іншої думки про Хосе Браго… — промовив де Ліма, наливаючи мені коньяку.

— Розумію. А хлопець навідує професора Боннарда?

Господарева рука, що тримала пляшку, злегка затремтіла. Коньяк хлюпнувся через вінця чарки.

— Ні. Здається, ні… — заперечив він не дуже впевнено. — Щоправда, Маріо кілька разів був в інституті у батька, ще до його смерті… але…

— Я сьогодні їздив до Боннарда. Він порадив мені поговорити з Маріо, — мовив я начебто байдуже.

Знову надовго запала тиша. Я не мав наміру переказувати розмову з професором, надто згадувати про те, як мене там зустріли. Господар же не квапився з відповіддю.

— Не знаю, що мав на гадці професор Боннард, — мовив він нарешті. — Але хіба це може мати якесь значення? Маріо неповнолітній… Це хлопець важкий, нерозважливий… А втім, запевняю вас: конфлікт між моєю дружиною та її сином не має нічого спільного зі спадщиною. Фінансові справи Маріо взагалі не цікавлять! Тобто справи, що стосуються батькової спадщини.

— Ну, гаразд. Чому ж ви тоді не сказали мені відразу, що ваша дружина поїхала по сина?

— Ви не питали. До того ж ми вважаємо, що родинні непорозуміння не стосуються справи.

— Я дотримуюсь іншої думки, — непривітно відповів я.

— Сеньйоре адвокате, — почав господар, силкуючись усміхнутися. — Не подумайте, ніби ми хотіли щось од вас приховати. Це непорозуміння! Що ж до Боннарда, то після ексгумації ми побачимо, яку міну скорчить професор…

— Отже, ви все-таки хочете провести ексгумацію? Священик Альберді не дає згоди.

— Он як? — здивувався де Ліма, а може, тільки вдав здивованого. — Але хай вас це не тривожить. Він напевно погодиться. Я маю знайомства в курії[4].

— Зрозуміло. А може, все-таки буде досить і того, що сеньйора Долорес порозмовляє з братом?

— Боюся, це спричиниться до прямо протилежних наслідків.

— Так-так… Із священиком Альберді не легко порозумітися. Відверто кажучи, він викликає в мене суперечливі почуття. А якої ви про нього думки?

Де Ліма знову потягся по пляшку, але побачив, що чарка повна; рука його зависла в повітрі.

— Священика Альберді… я не знаю, — спроквола відповів він. — Певніше… знаю тільки з розповідей дружини… І Маріо. Повірте, я ніколи з ним не розмовляв… Ніколи не бачив у вічі… Коли Долорес розлучилася з Браго й одружилася зі мною, церква не визнала нашого шлюбу… Ми повінчалися тільки після смерті Хосе. Альберді не хотів пробачити сестрі, що вона покинула пияка, котрий тиранив її. Мій шуряк — людина з твердими принципами. Хоч його вважають прогресивним… Чи знаєте ви, що через це він мав навіть неприємності?

— Того йому й дали таку вбогу парафію?

— І так і ні. Радше… він сам собі винен. Якби попросив як слід, йому напевно дали б кращу. Але він не схотів. Дивна людина. Дружина каже, що в семінарії і в духовній академії йому передрікали велику кар'єру… Він, здається, мав хист до науки. Кілька років тому вийшла навіть якась його праця з апологетики[5]. Одне слово, теолог[6].

— Це видно з його бібліотеки…

— Змарнував собі життя. Міг би бути зараз епіскопом… Схотілося йому, бач, стати… сучасним священиком. Тоді вважалося модним набувати практичного пастирського досвіду у важких умовах. Спершу, здається, його не хотіли відпускати. Нарешті, послали в Пунто-де-Віста. Це була справді важка парафія. Чимало індіян, здебільшого наймитів, що працювали на плантаціях, та дрібних орендарів. Відсталість, пияцтво, моральний розклад, ледарство, що призводять до вбогого животіння. А втім, ви, мабуть, самі бачили. Не багато чого там змінилося. Не великий вплив має священик Альберді на свою паству.

— Чому ж він все-таки лишився?

— Нерозумна честолюбність. Хотів довести, що зуміє перевиховати отих гультяїв. Незабаром по його приїзді занедужав і помер священик цієї парафії, і Альберді став єдиним її господарем. Але він не знайшов шляху до серця цих людей. Одначе затявся, що не поїде доти, доки справа не піде на лад… А потім… звик. Правда, були такі часи, що йому просто не давали життя. Накликав на себе гнів управителя тутешніх плантацій… Коли б не моя дружина, давно б усунули його з парафії. Зрештою, може б, це було для нього й краще…

— Альберді приятелював із Хосе Браго? Де Ліма стенув плечима.

— Не те, щоб приятелював. Здається, вони весь час сперечалися. Адже Браго був атеїст. Але після розлучення з Долорес він місяцями жив у Альберді. Більше того, Альберді домігся, щоби Браго поховали на цвинтарі, правда, під самісіньким муром, але все-таки й це місце священне.

— Може, йому вдалося навернути Браго в свою віру?

— Скоріше навпаки, — засміявся господар.

— Невже ви підозрюєте, що священик Альберді — атеїст?

— Та ні. Але… Бачте… — де Ліма стишив голос. — Браго був комуніст…

— Вперше чую про це! — здивувався я.

— Можливо, членом комуністичної партії він і не був, але зі слів дружини я зрозумів — він явно симпатизував комуністам. Про це не пишуть, але все було саме так. Зрештою, коли вчитатися в його книжки, то в кожній це відчувається… Отже, Альберді піддався його впливові і без потреби совав носа куди не слід.

— Ви вважаєте, що Альберді симпатизує комуністам?

— Не думаю. Щоправда, свого часу він був прихильником Дартеса, але це зовсім інше. Зрештою, після пожежі він угамувався.

— Якої пожежі?

— Ви ж бачили, де він мешкає. То будиночок садівника. Попівство стояло ближче до церкви. Либонь, залишилися стіни.

— Добре, що бібліотека вціліла, — зауважив я мимохіть.

— Він перебрався до тієї халупи ще раніше! І саме під впливом Браго. Здається, той кілька років умовляв священика віддати попівство під школу. Альберді не дуже квапився, зволікав… Проте після смерті Браго наважився. Ну і паства йому «віддячила»… Під час ремонту хтось підпалив будинок… — де Ліма замовк і замислився. — Може, ще коньяку? — згадав він про обов'язки господаря.