Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 2)
— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…
Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.
— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.
На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.
— Не дуже це мене влаштовує…
— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.
— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.
Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.
— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.
Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.
— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.
— Підозра?
— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?
Мені нарешті урвався терпець.
— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…
— З цих сотень скоро виростуть мільйони!
— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?
— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з'являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…
Я не розумів, куди вона хилить.
— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!
— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація[2] дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.
— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.
— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?
— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!
— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.
Мене здивував її рішучий тон.
— Не розумію.
— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.
— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.
— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…
— Я подумаю.
— Але я прошу…
Я відчував — ця вперта жінка не піде, поки я не згоджуся.
— Гаразд, — через силу промовив я. — Я візьмуся за цю справу. Де похований Хосе Браго?
— У Пунто-де-Віста. Це невеличке село за шість кілометрів од інституту Бурта. До речі, мій брат, Естебан Альберді, служить там парафіяльним священиком…
II
У селі Пунто-де-Віста, що розкинулося на схилі невисокого узгір'я, мешкали здебільшого безземельні селяни, які працювали на плантаціях, та орендарі вбогих ділянок. Біленькі хатки, власне, мазанки, абияк стулені з каміння й дерева, лише здалеку видавалися мальовничими на тлі соковитої зелені; зблизька ж вони були просто жалюгідні. Тільки стара церква, що височіла на вершині пагорба і, напевно, пам'ятала ще часи португальської влади, пом'якшувала розчарування, її фасад у стилі барокко, хоч і вищерблений від часу, вабив око гармонією архітектурних ліній, а сад, що підступався до церкви з півночі, дихав прохолодою, обіцяючи спочинок після спеки й курного шляху.
Я зупинив машину біля довгих крутих сходів, що вели до церкви, і, спитавши дороги в літньої жінки, котра сиділа на приступцях, пішов нагору до бічного входу в сад.
Хвіртка була не замкнена. Тіниста алея вела в глиб саду, де «біліла якась будівля. Одначе виявилося, що то тільки обгорілі стіни двоповерхового будинку. Попівство ж містилося в невеличкому будиночку ще далі, майже коло муру, що відгороджував сад од поближнього цвинтаря.
Я ступив на ґанок і постукав. За мить почулися стишені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився священик. Невисокий, з худорлявим, ніби трохи дитячим обличчям, хоч посивілі скроні свідчили — молодість його минула вже давненько, — він і трохи не був схожий на сільського парафіяльного священика. Стоячи в дверях, він запитливо дивився на мене, скоріше здивовано, як із цікавістю.
— Чи можу я бачити панотця Альберді? — спитав я, хоч мені здалося, що в його обличчі є якісь невловимі риси схожості з Долорес де Ліма.
— Це я, — тихо і ніби боязко відмовив священик. — Слухаю вас.
— Я адвокат сеньйори де Ліма, — відрекомендувався я, скидаючи капелюха.
— Ах, Долорес! Давно вже я її не бачив… — священик пожвавішав і чемно усміхнувся. — Прошу, прошу, заходьте. Я дуже радий…
Він широко розчинив двері й жестом запросив мене до господи.
Через невеликі сіни й кухоньку ми пройшли до кімнати, яка, певне, правила за кабінет, бібліотеку і спальню водночас.
Стіни від підлоги до стелі затулені полицями з книжками. Під вікном — старомодний письмовий стіл із кріслом, обіч нього — вузький тапчан, засланий сірим пледом. Посередині — простий стіл і два стільці, в кутку — фігурка мадонни з дитиною.
— У вас чудова бібліотека, — мовив я, з цікавістю оглядаючи кімнату.
Священик кволо всміхнувся.
— Ніхто не вільний від пристрастей… — одказав він сентенційно.
Я підійшов до стіни і пробіг очима по корінцях найближчих книжок. Кант, Ламетрі, Лейбніц, Мах, Марітен…
— Але це щось більше, ніж звичайна пристрасть бібліофіла, — сказав я, показуючи на книжки. — Самі філософи?
— Авжеж. Вас, напевно, дивує, — повів далі трохи збентежено, — що я, сільський священик… Власне… Це всього-на-всього спомин про молодість.
— Але я бачу тут чимало нових видань…
— То й що? Я захоплююсь і досі… Сідайте отут! — він показав на крісло, а сам умостився скраю тапчана. — Що чувати в моєї сестри? Як там Маріо?
— Мені здається… нічого нового. Я вже казав, що я адвокат сеньйори де Ліма…
Альберді споважнів.
— Я вас слухаю.
— Очевидно, сеньйора де Ліма писала…
— Не писала, — урвав він тихим, наче й лагідним тоном, в якому, проте, вчувалося роздратування. — Ми не листуємося майже десять років.
— Йдеться про могилу Хосе Браго.
На мить в очах священика майнув ніби подив, потім він перевів погляд на вікно і, не дивлячись на мене, сказав:
— Он як… згадала. Можете її запевнити, могила не заросла бур'яном. У перші роки після смерті Хосе, коли всі забули про могилу, я доглядав за нею. Тепер мій догляд не потрібний. Щодалі частіше приїздять люди… Привозять квіти… Посмертна слава — найкращий охоронець могил… — він на мить замовк. — Отже, і Долорес згадала, — повторив він, не приховуючи глузування.
Мені стало ніяково.
— Сеньйора де Ліма мала на гадці не це, прохаючи мене з'їздити сюди, — почав я обережно, але священик не дав мені скінчити.