Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 36)

Розділ чотирнадцятий

Того дня я сподівався навідатися в Скарнсі, однак тепер було надто пізно. В останньому сяйві заходу сонця я знову втомлено побрів через двір до будинку абата, щоб поговорити з Ґудгепсом. Старий клірик знов-таки пиячив сам у кімнаті. Я не сказав йому, що новіція Велплея вбили, а лише те, що він був дуже хворий. Ґудгепс здавався байдужим. Я запитав його, що він знає про бухгалтерську книгу, яку Синґлтон вивчав перед смертю. Синґлтон, за його словами, повідомив тільки те, що отримав нову книгу в конторі, яка, як він сподівався, буде корисною. Старий пробурмотів непривітним тоном, що Робін Синґлтон був надто потаємний, а до нього звертався лише тоді, коли треба було поритися в книгах. Я залишив його на самоті з вином.

Здійнявся холодний, пронизливий вітер, прорізаючи мене, мов лезо, коли я повертався до лазарету. Знову пролунали гучні дзвони, закликаючи на вечірню, і я мимоволі подумав, що кожен, хто міг володіти інформацією, був у небезпеці: старий Ґудгепс, чи Марк, чи я. Убивство Велплея скоєно холодною і безжальною рукою і могло б залишитися нерозкритим, якби я не навів брата Ґая на думку про беладону, сказавши про дивні пози і жести Саймона. Можливо, ми маємо справу з фанатиком, але не з кимось, керованим імпульсом. А що, коли він планує покласти отруту в мою тарілку або думає, як би знести мені голову з плечей, як це він зробив із Синґлтоном? Я здригнувся і щільніше обгорнув плащ довкола шиї.

На підлозі нашої кімнати купками лежали книги. Марк сидів, втупившись у вогонь. Він ще не запалив свічки, але багаття кидало мерехтливе сяйво на його стривожене обличчя. Я сів навпроти нього; нагода відігріти мої бідні кістки біля теплого вогнища втішила мене.

— Марку, — сказав я, — маємо нову таємницю. — І переказав йому почуте від брата Ґая. — Я все життя розгадую таємниці, однак тут вони, здається, множаться і стають дедалі жахливішими. — Я провів рукою по чолі. — І я звинувачую себе у смерті цього хлопчика. Якби вчора ввечері я натиснув на нього. А там, у лазареті, коли він вигинав своє збідоване тіло і розмахував руками, я подумав лише про те, що він, напевно, перекривлює мене. — Я похмуро дивився поперед себе, на мить охоплений почуттям провини.

— Ви не могли знати, що станеться, сер, — нерішуче сказав Марк.

— Я був утомлений і дозволив, щоб мене вмовили дати йому спокій. Лорд Кромвель сказав у Лондоні, що час — важливий. Ось ми тут чотири дні без відповідей — і ще одна смерть.

Марк підвівся і запалив свічки від вогнища. Я раптом розгнівався на себе; мені слід було підбадьорити його, не піддаючись розпачу, але смерть новіція на мить приголомшила мене. Я сподівався, що його душа знайшла спокій у Бозі, і помолився б за нього, якби вірив, що молитви за померлих мають хоч якесь значення.

— Не здавайтеся, сер, — незграбно сказав Марк, ставлячи свічки на стіл. — Мусимо вивчити цю нову справу про скарбника. Це може допомогти нашому розслідуванню.

— Його не було в монастирі, коли сталося вбивство. Але ні, — змусив себе всміхнутися, — я не здамся. Крім того, не наважуся, адже це доручення лорда Кромвеля.

— Доки ви були в церкві, я оглянув господарські будівлі. Ви мали рацію, ці місця дуже людні. Конюшня, кузня, маслоробня постійно використовуються. Я не побачив, де можна було б сховати великі предмети.

— Варто оглянути ті бічні каплички в церкві. Так, і я побачив щось цікаве, коли виходив із болота. — Я розповів йому про жовтий відблиск на дні ставка. — Одне з місць, де можна позбутися доказів.

— Тоді нам треба все дослідити, сер. Бачите, у нас є підказки. Правда візьме гору.

Я силувано засміявся.

— Ой, Марку, ти не провів ціле життя в судах Його Величності, щоб так говорити. Однак ти правильно робиш, що підбадьорюєш мене. — Я вхопив вільну нитку на подушці крісла. — Я став меланхолійним. Уже кілька місяців почувався не в гуморі, але тут мені стало ще гірше. Мабуть, мої рідини не збалансовані, в організмі забагато чорної жовчі. Можливо, мені варто порадитися з братом Ґаєм.

— Це не те місце, де можна веселитися.

— Ні. І зізнаюся, окрім іншого, відчуваю небезпеку. Я роздумував про це зараз, у дворі. Звук кроків позаду мене, свист меча в повітрі…

Я підвів очі на Марка. Його хлоп’ячі риси обличчя були сповнені занепокоєння, і я усвідомлював, який тягар наклала на нього ця місія.

— Знаю. Це місце, ця тиша, яку порушують ті дзвони, від яких здригаєшся, мов осиковий лист.

— Ну, пильність — це добре. Я радий, що ти готовий визнати свій страх. Це добра чоловіча риса, краща, ніж бравада молодості. А мені варто позбутися смутку. Сьогодні ввечері молитимуся про силу духу. — Я з раптовою цікавістю глянув на нього. — Про що ти будеш молитися?

Він знизав плечима.

— Я не звик молитися на ніч.

— Це не має бути проста звичка, Марку. Не хвилюйся аж так, я не повчатиму тебе про молитву. — Я підтягнувся і випростався. Моя спина втомилася і знову боліла. — Зберися, мусимо глянути на ці бухгалтерські книги. А після вечері візьмемося за брата Едвіга.

Я запалив ще кілька свічок, і ми поклали книги на стіл. Коли розгорнув першу книгу, ковзнувши поглядом по рядках, заповнених цифрами і нечітким письмом, Марк серйозно подивився на мене.

— Сер, чи може Еліс бути в небезпеці через те, що вона вам сказала? Якщо Саймона Велплея вбили, бо він міг розкрити таємницю, те саме може статися і з нею.

— Знаю. Що раніше розпитаю в скарбника про цю зниклу книгу, то краще. Я пообіцяв Еліс, що ніхто не дізнається про те, що вона розповіла.

— Вона смілива жінка.

— І загадкова, еге ж?

Він почервонів, а потім раптово змінив тему.

— Чи брат Ґай повідомив, що в новіція було четверо відвідувачів?

— Так, і також вони, ті четверо старших посадовців, знали про мету приїзду Синґлтона, — вони і брат Ґай.

— Але саме брат Ґай сказав вам, що Саймона отруїли.

— Усе-таки я мушу остерігатися і не довіряти йому цілковито. — Я підняв руку. — А тепер ці рахунки. Ти ознайомлений із монастирськими обліковими записами з Палати розподілу?

— Звичайно, мене часто просили їх перевіряти.

— Добре. Тоді переглянь їх і скажи, якщо тебе щось здивує. Будь-які статті витрат, які здаються завищеними або неправильно підсумовані. Та спочатку зачини двері. Божа смерть, я нервуюся, як старий Ґудгепс.

Ми взялися до роботи. Це було нудне завдання.

Рахунки подвійного запису з їхніми нескінченними балансами важче відстежувати, ніж прості списки, якщо людина не є рахівником за професією, але, як я проаналізував, у книгах не було нічого незвичайного. Прибутки монастиря від його земель і монополії на пиво були великими; низькі витрати на милостиню і заробітну плату врівноважувалися високими витратами на їжу та одяг, особливо в господарстві абата. Виявилося, що в скарбниці є надлишок розміром близько 500 фунтів стерлінгів, непогана сума, але не надзвичайна, доповнена деякими нещодавніми продажами землі.

Ми працювали, доки в морозному повітрі не пробили дзвони, сповіщаючи про вечерю. Я встав і закрокував по кімнаті, потираючи втомлені очі. Марк зі стогоном простягнув руки.

— Усе так, як і варто було очікувати. Багатий монастир; грошей набагато більше, ніж у тих маленьких монастирях, з якими я раніше мав справу.

— Так. За цими балансами стоїть багато золота. Що могло бути в тій книзі, яку тримав Синґлтон? Можливо, усе аж занадто добре; можливо, ці цифри призначені для аудитора, а інша книга показує справжні. Якщо скарбник обманює Казну, то це серйозне правопорушення. — Я різко згорнув книгу. — А тепер ходімо, краще приєднаємося до святої братії. — Я кинув на нього серйозний погляд. — І подбай про те, щоб наша їжа була тільки зі спільного посуду.

Ми пішли до трапезної через монастирський двір, повз монахів, які низько нам кланялися. Один із них послизнувся і впав, бо за день багато ніг пройшло через подвір’я, витоптавши сніг до слизької шкірки. Проходячи біля фонтану, я побачив, що потік води замерз у повітрі, довгий шип льоду стирчав із сопла, мов сталактит.

Вечеря була похмурою.

Брата Джерома не було, мабуть, закритий десь за наказом пріора. Абат Фабіан став за катедру й урочисто оголосив, що новіцій Велплей помер від лихоманки, і за столами прокотилися приголомшені вигуки й заклики до Божого милосердя. Я помітив декілька злісних поглядів, кинутих на пріора, особливо з боку трьох новіціїв, які сиділи разом у віддаленому кінці столу. Я чув, як один із монахів, товстий хлопець із сумними слізливими очима, пробурмотів прокляття на тих, хто не має милосердя, увесь час пильно вдивляючись у пріора Мортимуса, який сидів, дивлячись уперед із суворим, незворушним поглядом.

Абат виголосив довгу латинську молитву за душу покійного брата; монахи палко повторювали за ним. Цього вечора він залишився вечеряти за столом старійшин, де велику яловичу ногу подали з горохом. Приглушена розмова щоразу переривалась; абат сказав, що не пам’ятає такого снігу в листопаді. Брат Джуд, відповідальний за милостиню, і брат Г’ю, товстий маленький камергер із жировиком на обличчі, якого я зустрічав у капітулі, які, здавалося, завжди сиділи разом і сперечалися, зараз дискутували, чи зобов’язує статут міста розчищати дорогу до монастиря від снігу, але без особливого ентузіазму. Тільки брат Едвіг оживився, занепокоєно розповідаючи про замерзання труб у вбиральні та вартість їхнього ремонту, коли погода потеплішає і вони потріскають. Незабаром, подумав я, дам тобі гірший привід для занепокоєння. Мене здивувала сила моїх емоцій, і я дорікнув собі, бо це погана річ — дозволяти неприхильності затьмарювати власне судження про підозрюваного.