Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 33)
Він насупився.
— Бо це було жорстоко. І вона не дівчина, їй двадцять два, вона — жінка. Хіба не можна щось зробити для неї?
— Я хотів би спробувати. — Я на хвилю замислився. — Отже, лікар її захищає. Цікаво, чи у відповідь вона захистить його.
— Ви маєте на увазі, що брат Ґай може мати секрети?
— Не знаю. — Я підвівся і підійшов до вікна. — У мене паморочиться в голові.
— Ви сказали, що новіцій неначе копіював вас, — нерішуче мовив Марк.
— Тобі це так не здалося?
— Не розумію, як він міг знати…
Я судомно ковтнув.
— Як я розмахую руками, коли виступаю в суді? Я теж не розумію.
Я стояв, виглядаючи у вікно, кусаючи ніготь на великому пальці, доки не побачив, як знову з’явився брат Ґай, крокуючи разом з абатом і пріором. Три постаті швидко пройшли повз вікно, піднявши маленькі хмарки снігу. За кілька хвилин ми почули голоси з кімнати, де лежало тіло. Знову долинули кроки, і троє монахів увійшли до маленької кухні. Я сидів і вивчав кожного по черзі. Смагляве обличчя брата Ґая нічого не виражало. Обличчя Мортимуса було червоне, сповнене гніву, але я також побачив страх. Абат ніби стиснувся в собі; великий чоловік здавався якимось меншим, сірішим.
— Комісаре, — сказав він тихо, — мені шкода, що вам довелося стати свідком такої жахливої сцени.
Я зробив глибокий вдих. Мені більше хотілося згорнутися калачиком у кутку, ніж намагатися застосувати владу щодо цих нещасних людей, проте я не мав вибору.
— Так, — сказав я. — Я прийшов до лазарету, щоб у тиші та спокої вести своє розслідування, і наражаюся на новіція, який, змерзлий і виснажений голодом, підхоплює лихоманку, яка його мало не вбиває, а потім зовсім божеволіє і падає, забившись на смерть.
— Він був одержимий! — пріор говорив жорстким, рубаним тоном, сарказм зник із його голосу. — Він дозволив своїй душі так забруднитися, що Диявол захопив його в момент слабкості. Я сповідав його, призначив йому покуту, щоб упокорити його, але надто запізнився. Тепер бачимо могутність Диявола. — Він стиснув губи і пильно подивився на мене. — Він усюдисущий, і всі суперечки між християнами відволікають нас від цього!
— Хлопець говорив, що бачив бісів, які кишіли в повітрі, як пилини, — сказав я. — Думаєте, він справді їх бачив?
— Послухайте, сер, навіть найзапекліші реформатори не заперечують того, що світ переповнений силами Диявола. Хіба не сказано, що сам Лютер одного разу кинув Біблію в біса у своїй кімнаті?
— Але іноді такі видіння можуть виникати через запалення мозку. — Я глянув на брата Ґая, який кивнув.
— Справді можуть, — погодився абат. — Церква знає про таке вже сотні років. Нам потрібне повне розслідування.
— А немає чого розслідувати, — сердито вибухнув пріор. — Саймон Велплей відкрив свою душу Дияволу, біс ухопив його і змусив кинутися в ту ванну, вбити себе, як гадаринська свиня, що скочила зі скелі. Його душа зараз у пеклі, попри всі мої зусилля врятувати його.
— Я не думаю, що він помер через падіння, — сказав брат Ґай.
Усі здивовано подивилися на нього.
— Як ви можете так казати? — зневажливо запитав пріор.
— Тому що він не вдарився головою, — тихо відповів лікар.
— Ну тоді…
— Я ще не знаю.
— У будь-якому разі, — різко сказав я, дивлячись на пріора, — він, здається, був дуже ослаблений через надмірне покарання.
Пріор сміливо глянув на мене.
— Сер, головний вікарій хоче, щоб у монастирі запанував порядок. Він правий, колишня розпущеність поставила душі під загрозу. Якщо я зазнав невдачі із Саймоном Велплеєм, то це тому, що був
— Що скажете, превелебний абате?
— Можливо, у цій справі ваша суворість зайшла задалеко, Мортимусе. Брате Ґаю, ви, я і пріор Мортимус зустрінемося, щоб обговорити це питання. Слідчий комітет. Так, комітет. — Це слово ніби заспокоїло його.
Брат Ґай глибоко зітхнув.
— Спочатку я мушу оглянути останки бідолахи.
— Так, — погодився абат. — Зробіть це. — До нього, здається, поверталася впевненість. — Комісаре Шардлейку, маю сказати вам, що брат Ґабріель приходив до мене. Він пригадує, що бачив світло на болоті за кілька днів до того, як було вбито комісара Синґлтона. Мені здається, що вбивство могло бути скоєне руками місцевих контрабандистів. Вони безбожні люди: якщо ви порушуєте заповіді закону, це лише ще один крок до порушення Божих заповідей.
— Так, я виходив подивитися на болото. Саме про це говоритиму перед мировим суддею завтра; це стосується розслідування.
— Думаю, це все пояснює.
Я не відповів. Абат провадив далі.
— Сьогодні було б найкраще сказати братам, що Саймон помер від хвороби. Якщо ви згодні, комісаре.
Я хвилю подумав. Не хотів поширювати в монастирі ще більше паніки.
— Дуже добре.
— Мені доведеться написати його родині. Я скажу їм те саме…
— Так, ліпше не казати їм, що пріор упевнений у тому, що їхній син горить у пеклі, — кинув я, раптом відчувши огиду до них обох.
Пріор Мортимус розтулив рота, щоб далі сперечатися, проте втрутився абат.
— Спокійно, Мортимусе, нам треба йти. Треба наказати викопати ще одну могилу.
Він відкланявся і пішов, а слідом за ним — пріор, кинувши на мене останній викличний погляд.
— Брате Ґаю, — сказав Марк, — що, на вашу думку, вбило хлопця?
— Я хочу це з’ясувати. Мені доведеться зробити розтин. — Він похитав головою. — Ніколи не легко це робити з тим, кого ти знав. Але зробити це потрібно зараз, доки труп не почав розкладатися. — Він схилив голову і на хвилю заплющив очі в молитві, потім глибоко вдихнув. — Вибачте, я піду.
Я кивнув, і лікар вийшов із кімнати. Було чути, як він повільно крокує до амбулаторії. Ми з Марком кілька хвилин сиділи мовчки. Рум’янець помалу починав з’являтися на його щоках, хоч вони і були незвично бліді. Я все ще почувався приголомшеним, але принаймні перестав тремтіти. Прийшла Еліс із чашкою рідини, що парувала.
— Я приготувала вашу настоянку, сер.
— Дякую.
— У передпокої на вас чекають двоє клерків із контори, з великою купою книг.
— Що? Ах, так. Марку, подбаєш, що їх віднесли до нашої кімнати?
— Так, сер.
Коли він відчинив двері, з амбулаторії долинув звук пилки. Він знову зачинив їх, і я з полегшенням заплющив очі. Зробив ковток напою, який принесла Еліс. Він мав неприємний, мускусний смак.
— Помічне під час потрясінь, сер, покращує настрій.
— Заспокійливе. Дякую.
Вона стояла, склавши перед собою руки.
— Сер, я хочу попросити вибачення за свої слова. Мені не пасувало так говорити.
— Дрібниці. Ми всі були схвильовані.
Вона завагалась.
— Мабуть, ви вважаєте мене дивною, сер, адже я сказала після побаченого: не боюся, що це робота Диявола.
— Ні. Дехто схильний бачити руку Диявола в кожному незрозумілому для них нещасті. Такою була моя перша реакція на те, що я побачив, але, думаю, брат Ґай має інше пояснення. Він зараз… досліджує тіло.
Вона перехрестилася.
— Хоч там що, — продовжив я, — ми не маємо закривати очі на дії Сатани в цьому світі.
— Я думаю…