Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 90)
Сонце вже повільно спадало за гору, покривало червоними плямами мочари і скелі. Треба було знову збиратися в дорогу. Взяв незапалений ліхтар, кліщі та молоток і вийшов із будки. На серці було важко, а в цілому тілі відчувався якийсь опір, що не давав іти вперед. Та повинність для Сима була сильнішою від смерті… Він ступив рішуче, хоч ноги учинилися одразу важкими, мов той великий молот, якого звик часом носити із собою. Коли дійшов до повороту, де сталася вчорашня пригода, більше не міг зробити ні кроку. Стояв на однім місці й дивився в пітьму.
Минуло з півгодини. Тоді почув кроки, що рівно, сміливо наближалися до нього. Павло заціпенів. А кроки все чутніші й чутніші. Хтось уже йде обережно, крадці… Ось кроки зовсім близько. Стукіт їх бере за саме серце. Ще якась хвилина – і вони, ті кроки, зваляться на нього!.. Все Павлове тіло напружується, в ногах і руках з’являється нечувана рішимість не датися. Поклавши на землю все ще не запалений ліхтар, сторож стискає молоток обома руками і зціплює зуби. За містком, де колія звертає убік, з’являється довга людська постать. Мигнуло бліде, якесь мишаче світло, і на рейці раптом заскреготав ґвинт. Хвилина… і щось важко вдарило об землю… Ще раз засвітилося… Павло шалено скрикнув й, охоплений гнівом, напустився на ту чорну постать, що відкручувала гайку кріпильного швореня. Сильний удар кулака відкинув сторожа назад. Він захитався, та не впав, не випустив молотка з руки. Нараз замахнувся і з усієї сили гупнув невідомого молотком по плечу. Чорна постать скрикнула і зламалася. Павло бив і бив… доки той без пам’яті не скотився під укіс.
Сторож згадав наказ контролера. Відшукав і запалив ліхтар. Одна рейка була геть відкручена. Отже, поїзд міг би зійти з колії, звалитися з людьми у болото!..
Впав на коліна і заплакав…
Вдалині уже двигтів пасажирський потяг. Павло нараз схопився на ноги, побіг йому назустріч і почав давати знати ліхтарем. А поїзд з розгону гнався уперед. Ледве зупинився перед самим місцем, де зійшов би з рейок. Люди, як мурахи, висипали з вагонів і скоро обступили обхідника колії.
Він намагався – згідно правил, тримаючи руку біля шапки, – рапортувати, що сталося, та не міг заговорити й лише показав на відґвинчену рейку. Довкола заблимали сотні вогників. Одні взялися направляти колію, иньші подалися до непритомного злочинця, принесли й поклали його перед потягом. Він був у чорному плащі, великий та худий. Все ще лежав без пам’яті…
Натовп тріумфально взяв Павла на руки і поніс його на поїзд, що мав рушати далі. Того разу скорий уперше зупинився біля сторожки Павла Сима. Став тільки для того, щоб він міг зійти. Люди з поїзда ще довго вітали його і кидали в дар усякі речі.
Потяг відправився, і довкола знову запанувала мертва тиша. Павло якусь хвилю вдивлявся у темінь, наслухаючи, чи чоловічок у червоній шапочці вийшов робити обхід. Вдалині блимав знайомий мишачий вогник і чулося легеньке постукування молоточка. Звук поволі наближався. Павло зайшов до хатки й ліг. Невдовзі заснув, та сон був тяжкий. Вчувалося, що десь на подвір’ї стиха кричить поранений пугач. Той самий птах, якого він підібрав на сухому дереві, у заболоченому лісі…
Юрій Клен
Акація
Сидячи на своїй улюбленій невеличкій веранді, Ганна дописувала листа. Було вже недалеко до півночі. На столику горіла звичайна гасова лямпа, навколо якої ненастанно кружляли нетлі. Пахощі теплої літньої ночі розгорненими сувоями пливли над Дніпровими кручами. Дім стояв над спадистим схилом, і якби не темрява, то видко було б і ріку, і потойбічний берег, і, може, човни запізнілі, що беззвучно просковзали, підхоплені течією, якій допомагали ще плавкі помахи весел, що майже без плюску занурялися у воду.
Дописавши, Ганна поклала перо і замислилась, перебираючи спогади останніх місяців, останнього року. Як швидко життя її з уторованої дороги раптом повернуло вбік і потекло иньшим річищем! Не встигла вона опам’ятатися, як стала дружиною, а недавно відчула перші ознаки материнства, щось сіпнуло у неї під серцем, коли вона цими днями спускалася сходами. Чи ж не дивно, що трохи більше, як рік тому, вона була майже заручена. З иньшим. Батьки вважали жениха за добру партію і дуже намовляли до того проектованого шлюбу. Не аналізуючи і ще не вміючи аналізувати своїх почувань, вона пливла за течією. Не ставила спротиву, але й не йшла назустріч. Все склалося б так, як планували батьки, якби… якби не акація.
Ганна дуже любила і добре знала Київ з усіма його прекрасними околицями. Але ніколи не спадало їй на думку, що досить за Царським (нині Пролетарським) садом, десь недалеко за палацом, що колись належав «вдовствующей императрице Марии», збочити в сторону Дніпра, щоб натрапити між зарослями густими кущів і дерев на дерев’яні сходи з бильцями, що вели кудись униз. На Козловську вулицю. Цілком ізольовану від решти міста. На шматок старосвітської провінції, що загубився в столиці. На невеличку вуличку понад Дніпровими кручами, вуличку з маленькими хатками й квітничками. Одного чудового літнього дня вона зробила це відкриття, проходжуючися зі своєю шкільною подругою. Зовсім випадково натрапили вдвох на ті сходи і почали спускатися вниз. Пахощі трав і квітів, у сонці розмарених, хвилями ходили навколо. Вони милувалися і далекою гладінню ріки, що вилискувала проти сонця, і буйною зеленню круч, до глибокого вечора ладні лишитися у цьому самотньому, немов від усього світу відрізаному, кутку, – і ось та несподівана зустріч.
Сходами вгору йшов якийсь юнак. Погляди їхні зустрілись, і Ганна відчула, як вона зблідла, щось у грудях їй стислося, захопило дух. І, раптом усвідомивши, що, як задеревіла, дивиться на чужого, не відомого їй чоловіка, вона почервоніла і, тільки аби щось сказати, щоб замаскувати оту незручність, байдужим тоном промовила, звертаючись до подруги:
– Шкода, що не наломили ми трохи акації. Дивись, як рясно вона звисає!
Розминувшися з незнайомим, вони поволі пішли далі, щодва кроки спиняючись і милуючись на блискучу стягу ріки, на яку вже майже лягала передвечірня тінь. Та враз відчули за собою хапливу ходу. Обернувшись, вона зашарілась, бо лицем до лиця опинилася проти незнайомця, що, сміючись і простягаючи їй велетенський кущ акацій, казав:
– Пробачте мою зухвалість, але я, почувши ваше бажання, кинувся його сповнити, і для мене не буде більшого щастя, як коли ви візьмете на спогад про сьогоднішню стрічу оці квіти.
Так почалося їхнє знайомство. Знайомство, що з першого погляду було вже коханням. Шкереберть полетіли всі пляни батьків. Від байдужого, холодного погляду її знітився, змився кудись «жених». Почалася справжня епопея її юности з човновими гулянками по Дніпру, поїздками на Чорторий і до Межигір’я, нічними ескападами в невідоме, щасливими блуканнями в Голосіївськім лісі і сидінням над тихим плесом Китаївського озера. І тепер, коли прийшло друге літо з акаціями, вони вже чотири місяці були одружені. Він наполягав на тому, що мусять вони хоч би на перший рік оселитися на Козловській вулиці, у домі з квітничком і невеличкою верандою, з якої відкривається вигляд на Дніпро і на той берег.
Два тижні тому він поїхав у службове відрядження на Кавказ, де справи його, очевидно, затримають на довший час, а вона залишилася сама з дімком, квітником, верандою, Дніпром та кількома улюбленими книгами. Оце вчора одержала листа від батьків свого чоловіка, які запрошують її до себе в Прохорівку трохи погостити і розважитись, бо, певно, вона – так пишуть вони – вже стужилась на самоті. Отож Ганна їм написала, що виїде в п’ятницю пароплавом, яким личне товариство вирушає до Канева на відвідини Шевченкової могили, а звідти ж рукою подати до Прохорівки: тільки переїхати на той берег. Отож вона за одним заходом полагодить дві справи.
Великі нетлі, що кружляли навколо лямпи, раз у раз кидали тріпотливі тіні свої на папір. На листі досихало чорнило. Ганна поклала долоню під серце, бо знов неначе відчула там рух нового таємничого життя. «Якими дивними шляхами, – думала вона, – веде нас доля. Отой хлопець, що ось ворухнувся (а це неодмінно буде хлопець, а назве вона його Василем), задовго, заки йому народитися, почав регулювати її життя і диктувати свою волю, вимагаючи для себе кислих цитрин і гострих страв, яких вона раніше не любила. Він наказував їй, що инколи треба їсти. І чи не він, співаючи у крові батьковій, примусив його обрати за матір ту дівчину, яка йому, ще не явленому в подобі людській, була до вподоби, йому, що був тільки думкою Господньою, яка зародилася одного чудового літнього дня, звівши докупи двох людей, що в цілому світі тільки їхнє сполучення могло спричинитися до появи на світ отакої, а не иньшої індивідуальности у дивній її неповторності».