Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 61)
Лежать баронівни в ліжках, обидві, як зорі, і немов сплять. Тільки бліді, бліді обидві. Гукнули на них – сплять. Торкнули за руки – неживі руки, холодні, хоч іще й не задубіли.
І помітили слуги пах тяжкий у кімнаті. Думають – від мертвих той пах. Прочинили мерщій вікна і побігли із страшною звісткою вниз по сходах до бароненка.
Хто б теє горе бароненкове списав, переказав? Хто б тії сльози полічив, що з очей його струменем гарячим на сестер мертвих пролились?
– Ой, чи не вірно батько пророкував, що закляті ми, що немає нам долі-щастя! Ой, чи не вірно жінчине серце вчора віщувало, горе-лихо передбачувало?
А жінка, смуглява красуня, поруч стоїть, дрижачкими руками його руки хапає та все лякливо приказує:
– Ой, ховай їх мерщій, любий! Ой, ховай, бо боюся я. Буде мені лихо, чую, як швидко не поховаєш.
Думає бароненко:
– Справді, щоб чого не скоїлось. Ще приведе якого виродка замість здорової дитини з переляку. Ліпше поховаю якнайскорше та покінчу з цими горещами.
І наказав покласти сестер у дубові гроби і викопати могилу на острові, що на Двині проти замку серед могутніх столітніх сосон, де стояла повита хмелем альтанка – там любили баронівни сидіти за життя, гаптуючи сріблом-злотом свої багаті убрання та співаючи журних старовинних пісень.
Поклали баронівен у дубові гроби. Лежать молоді красуні, як зорі, тільки бліді, бліді такі, а то немов сплять, немов снять сном тяжким та глибоким.
Повезли гроби човнами на острів і поклали рядком у могили в альтанці. Не дуже глибоко й закопали, бо сказав бароненко:
– Збудую на цій могилі замість альтанки пам’ятника, поставлю високу вежу, щоб далеко по Двині було видно, щоб згадували по віки вічні околишні люди сестрину долю, щоб кожний мандрівець розпитував – чия ото гостроверха вежа, звідки й для чого вона?
І пішов з острова, вливаючись дрібними сльозами, а за ним і смуглява красуня, як темна ніч.
І тої другої ночі не довелося спати бароненкові. Ввірвалася знов опівночі до нього жінка, як буря, ще страшніша за тунічну, очі мов у божевільної, кричить жахним криком:
– Убий її! Убий! До ведмедів у вежу! Негайно!
– Кого? За що? Схаменися!
– Покоївку сестер твоїх. Отруїти мене хотіла, щоб і я, і твій син майбутній загинули. Ось дивись, – показує пляшку з отрутою, – бачиш? Ти бачиш? Це отрута, що батько твій ведмедів у вежі нею труїв, коли скаженіли.
– Та ж отрута ця була в тебе. Ти її на щось узяла після батькової смерти.
– Украла в мене, украла, – кричить не своїм голосом бароненкова, – убий її, убійницю! Там вона, клята, в моїй кімнаті, підкралася до мене, як гадюка, як відьма задвинська…
Схопив бароненко батькового меча, кинувся стрімголів у жінчину спочивальню. На порозі мало не впав, на щось послизнувся. Бачить – мельконуло щось біле в вікні і щезло, як мара. Нема нікого в кімнаті. Пішов назад – дивиться: долі ключ лежить від сестриної кімнати. Через нього і послизнувся. Розказує жінці, що бачив. Зідхнула вона полегчено:
– У вікно кинулась? У Двину, що під баштою тече? Ну, значить, смерть собі заподіяла. Так їй, злодійці, і треба. А ключ це справді від сестриної кімнати. Бач – це вона їх там замкнула, а то, може, ми б їх і врятували від наглої смерти, лікарів, знахурів покликали б розгадати дивну хворобу.
Заспокоїлась бароненкова, лягла спочивати. Як темна ніч, у ліжку розкинулась, дихає важко, поривчасто.
Та не спиться бароненку. Чує проз вікно він, ніби там на острові серед Двини хтось наче квилить, голосить.
– Чи не покоївка, бува, туди допливла та побилась, падаючи з вікна, і тепер стогне там, поранена? – думає.
Прочинив вікно, прислухається. Тихо навкруги, тільки пугач у соснах пугикає, щось недобре віщує. Та знов серед тиші нічної, поза плюскотом Двинових хвиль, чує бароненко тяжкий стогін на острові, зойки жіночі.
Тягне бароненка на той зойк, мов невидима сила.
Бере він двох слуг своїх вірних і йде таємним ходом підземним до острова дізнатися, що там за пригода, яка примара стогне на сестриній могилі.
Пройшли, як злодії, потиху та помалу, і підкрадаються попід соснами до повитої хмелем альтанки.
Чують: свіжу могилу немов хтось розгортає, сам стогне, причитує по-жіночому:
– Ой, красунечки мої любі, живими вас у сиру-землю злодійка закопала, мене мало не отруїла, чоловіка убійником мало не зробила, людожерка несусвітна.
Вжахнувся бароненко, почувши таке, кинувся до могили, аж там покоївка сестрина вся скривавлена сидить, мокрими косами повита, і руками землю риє.
– Що кажеш, божевільна?
– Правду кажу, пресвітлий господарю, – на коліна впала покоївка, – твоя жінка в мене ключ від баштової кімнати узяла, мене саму силоміць у себе замкнула, а сама туди тихцем пройшла й трубу в комині закрила.
Почаділи твої сестри, потруїлися. Тут би їм води дати, на свіже повітря винести, а вона ключ у себе заховала, тебе поховати їх мерщій намовила. А вони тут іще живі були, я чула… Прийшла до мене, сміється, каже: «на тобі тепер ключ, не встерегла паній своїх, гадюка!» Я їй: «Сама гадюка, намовниця!» А вона: «На, випий холодної води, заспокійся!» І бачу я – мені ведмежу отруту дає. Я її знаю, бачила. А далі ви вже самі бачили.
Дибки волосся стало в слухачів від покоївчиного оповідання. Кинувся до неї баронеико, за горло схопив, душить:
– Брешеш ти, відьмо задвинська, не може бути такого злодійства! Що ти тут чула, кажи, бо тут тобі й смерть!
– Ой, пане-господарю, попусти горло, скажу… Як припливла я до острова, вся побита, поранена, зараз до могилки і чую: стогнуть у ній баронівни, дряпаються, в дошки гробові стукотять. Я з жаху була закам’яніла, знепритомніла. Як прокинулась – рити стала. Далі ви прийшли.
Упали на землю бароненко зі слугами, приклались вухами до могили, слухають. Наче не чути нічого. Шарудять тільки листя хмелеві навколо альтанки та плюскотять потиху Двинові хвилі.
Зв’язали покоївку по руках, по ногах:
– Умреш, як збрехала, страшною смертю!
Самі, як і вона, взялися розкидати землю чим попало – руками, гілляками, бароненко гострим мечем своїм… На щастя їхнє, місяць з-за хмар виплив, блідим сяєвом світить, у могилу зазирає. Від сосон столітніх довгі тіні по острову стелються.
Дісталися до гробів, витягають, верхні дошки мало не зубами відривають. Ось один уже відкритий. Лежить у ньому старша баронівна, та не на спині, як поклали, не на грудях навхрест руки поклала, не спокійно повні губи, темні повіки стулила, мов щойно заснула… Не бачили вони зроду таких покійниць. З жаху від гробу аж відсахнулись. Покручено з корчів у баронівни все тіло, лежить вона боком, скривавлені, скандзюблені пальці в дошки вп’ялися, біла сорочка вся пошматована, очі вибалушилися в дикому відчаю, рота роззявила, як риба на березі, чорне волосся білими смугами взялося…
Бароненко до другого гробу. Рубає його просто мечем. І там таке саме. Перекинулася вниз лицем молодша баронівна, руки, ноги скільки мога підібгала під себе, видимо намагалася спиною кришку гробову підняти – і теж серед чорного волосся срібляться білі пасмуги…
Підвівся від гробів бароненко – сам наче посивів, очі немов у божевільного, хитається, наче п’яний. Не встигли слуги його й спам’ятатися, як одрубав він обом голови під самісінькі плечі. Підійшов до дівчини, каже, як гадина шипить:
– Ніхто цього не повинен знати. Тільки ти та я.
Порався до ранку. Убитих слуг своїх кинув у Двинові хвилі. Попливли безголові мертвяки, похитуючись, униз по ріці, лякати рибалок. А голови їхні упали на дно. Там обгризли їх раки. Узяв потім сестер своїх бароненко і знов закидав землею. Замість заступа меч йому був. Притоптав свіжу могилу ногами, поцілував меча, розрізав ним ремені, що ними дівчину були поскручували, – бліда від жаху поряд могили лежала, все те бачила, – та й каже їй урочистим голосом:
– Він тебе мав убити, він тебе й визволяє. Бери це реміння, воно ще знадобиться. Ходім.
І повів її таємним ходом назад у замок, а двері в той хід сірим каменем привалив. Прийшов до замку, іде просто в спочивальню до жінки. Бачить: розпістерлась вона на ліжку, живіт горою – цими ж днями їй родити приходить. Коло ліжка на столі купа самоцвітів лежить, монисто коштовне, каблучки, наручники золоті, дармовіси всілякі, сестрині коронки незціненні з діямантами, що ними вони розкішне своє волосся по святах прикрашали… Милувалася смуглява красуня, видимо, з цього багатства перед сном, так і заснула з щасливою посмішкою на кровистих повних устах. Лежить, як темна ніч, чорні коси зміюками по грудях, по подушках гадючаться. Не став будити її бароненко. Пошепки каже служниці:
– Давай оте реміння. Як в’язали тебе, в’яжи тепер її, прикручуй кріпко до ліжка.
Як була сонна бароненкова, так і опинилась, як риба в мережі. Ні рукою, ні ногою ворухнути.
Бере бароненко меча, йде до жінки. Здогадалась покоївка, що вдіяти хоче, та до нього злякано:
– Що хочете робити, пане-господарю? У неї ж дитина… Син, може, ваш.
– Отож сина мого тобі заповідаю. Бережи його, зроби чесною простою людиною. Не судилось йому бачити ні батька, ні матері. Будь йому батьком і матір’ю. Бери оте все злото й коштовне каміння, тікай з ним з цього заклятого місця.
Почула ці слова, прокинувшись від розмови, молода бароненкова. Закам’яніла від жаху, очі втопила в божевільних очах чоловікових. Губами ворушить, слова вимовити не може. Рукою, ногою сіпнула – ані поруху, як пришита до ліжка.