Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 6)
Що ж сталося? А от що: на столі, за яким сиділи судді, з’явився ведмедик і затанцював… Танцює на задніх лапах – вправо і вліво – весело дивиться мені в очі, ніби посміхається…
Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усі дивляться на мене, як на чудо, очевидячки ніхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком і суддів не бачу.
Нарешті ведмедик зник.
Я вже знав, що буду оправданий.
Весело, з усмішкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до військової служби, що, як полковник, свідомо ставився й ставлюся до своїх обов’язків, що маю свої пересвідчення й ніколи їх не зраджував… Розумію, що армія опора для держави, для її ладу, що вона мусить піддержувати сучасний парляментарний устрій… Як член цієї великої армії я готовий вислухати спокійно справедливий вирок суддів.
Суд скінчив тим, що двох офіцерів із мого полку засудив до розстрілу, иншим випала менша кара. І тільки я один був зовсім оправданий.
З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже. І от, під свіжим вражінням знову все пригадав і розповідаю вам, панове. А було це рівно тиждень тому.
Щоб вам було ясно, повернуся трохи назад. Після довгої й тяжкої боротьби українців з москвинами, коли нашу й галицьку армію перемогли не так вороги видимі, як невидимі – бактерії, почалася партизанщина. Скрізь по Україні вибухали повстання. Щоб одтягти увагу москвинів од України, я задумав похід на саму Москву. Під цим гаслом почав збирати охочих. Населення дуже спочувало цим заходам, бо кожному хотілося повернути своє добро, що його пограбували й вивезли на Московщину комуністи.
Швидко набрав я полк поверх тисячі баґнетів. Гадав, що по дорозі в поході до нас прилучатимуться нові й нові сили. Поки я муштрував своє військо, поки набирав старшин, москвини наблизилися всім своїм фронтом. Треба було битися або ж непомітно обійти їх фронт, я знав, що за фронтом дорога вільна аж до самої Москви. Ми рушили в обхід. Після триденного походу, коли фронт москвинів зостався далеко позад нас, ми несподівано натрапили на невідомі нам ворожі сили.
Моя розвідка донесла, що їх небагато. Я рішив дати перший бій.
Ранком почалося. Уже в бою виявилося, що сили московські були великі. Нас оточили. Я був ранений кулею в руку, довго держався, не вважаючи на це, нарешті почув сильну втому. Далі пожовкло мені в очах, закрутилася голова, земля захиталася під моїми ногами, і я нічого вже не пам’ятав. Опинився в полоні.
Спершу оглянув свою рану. Далі помітив, що я геть чисто пограбований. Тим, однак, не журився, бо ждав гіршого… Над вечір почував себе зовсім здоровим. Турбував мене мій полк. Що з ним сталося?
Я був один замкнений в селянській хаті, а за вікном стояла варта. Пізно увечері прийшов армієць, засвітив каганець і вийшов. Лежачи на ліжку, я заснув і от чую – відчиняються двері й увіходять чотири армійці. Два з рушницями й кулеметними биндами через плечі, а два з лопатами й бомбами. Вигляд мають дикунів: бородаті, кошлаті, самі вже немолоді.
Стягнули мене з ліжка і повели селом. Скрізь тихо. Ні в одній хаті не блимає світло. Ніч ясна, місячна. Маленький вітерець. Армійці оточили мене навкруги й так ми йшли, а тіні наші бігли поперед нас і хиталися наче п’яні.
Минули село й вийшли на шлях. Тут по обох боках велетні-дерева бриніли листям, то тихше, то голосніше, вигравали якусь чарівну мельодію… Я прислухався до гармонійного дзвеніння, намагався щось велике зрозуміти і, здавалося, от-от усе зрозумію…
А думки збочували, доганяли одна одну, перестрибували одна через одну: що буде за пів години? Як то станеться? Чи, може, тікати?…
Ми йшли посеред шляху і вступили вже в ліс. По обох боках було темно, шуміло листя, а над нами сіяв повний місяць і сріблив шлях.
Небо високе, білувате. Небагато блідих зірок і легенькі хмарки… В останній раз я дивлюся, як місяць божеволіє, перескакує через хмарки і з усією енерґією намагається залити світлом темну землю. В останній раз мої очі бачать оце буяння розкішної природи. В останній раз мої вуха чують оцей мельодійний шелест листя.
Ще сотня ступнів – і вже нічого не буде… Ніколи, ніколи… Заплющу очі, задеревію, повернуся знову в небуття…
А світ білий? Та і він зі мною загине! Умре зі мною, бо ж він єсть тільки в моїй уяві… Усе це облуда, мана, чари… і що може знати людина про безмежний світ, живучи на нашій землі, на цьому космічному атомі? Не більше як інфузорія в краплі води знає про ріки, моря й океани…
Не смерть була мені страшна, а просто жаль розлучатися з цією оманою, що називається життям…
Так думав, так почував, однак, десь так глибоко в душі, що ледве і то на момент виринало на поверх якесь прочуття й шепотіло: «Ні! ти сьогодні не вмреш. Сьогодні смерти бути не може»…
А що ж буде?
Із широкого шляху звертала праворуч вузенька доріжка в лісову гущавину. Тут армійці стали. Перекинулися словами й повели мене праворуч у темний ліс. Доріжка крутилася між деревами. У гущавині стало відразу поночі. Такий нежданий перехід од світла до темряви вплинув на нас усіх неприємно. Армійці нервувалися, лаялися. Бокові держали мене за руки, щоб я не втік.
Тихий шелест, хрустіння гілочок під ногами і темна лісова прірва, що давила нас з усіх боків, наводили на душу якусь непевність, сполох. Мені стало чогось тяжко, навіть моторошно…
Тепер уже я почував, що скоро можу загинути і страшно було вмирати тут у цій темряві, де й місяць з високого неба не побачить моєї смерти.
Ми посувалися тісною купою. Іноді на мене наскакував задній армієць, а іноді в пітьмі я й сам штовхав переднього або бокового… Армійці тислися докупи, як барани, сопіли й тяжко дихали. Зрідка перекидалися словами або лайками. Голоси їхні були приглушені, боязкі… Видно було, що лісова тьма лякала їх.
Так безладно посувалися ми в лісі кілька хвилин. Я вже надумав вирватися й тікати. Ждав тільки відповідного моменту. Та от несподівано знову засвітив ясний місяць: перед нами повстала світла прогалина…
– Тут! – почув я хрипкий голос одного з армійців.
Усі стали.
І відразу чогось заметушилися, залопотіли жахливими голосами… Усі вирячилися на прогалину, а в очах їхніх стояв переляк… Я й собі глянув на прогалину й скам’янів… Так з десяток ступнів од нас серед веселої прогалини, освітленої проміннями місяця, танцював на задніх лапах мій ведмедик.
Армійці вже без тями метушилися… І от один вистрілив на прогалину… Ведмедик собі танцював далі, весело дивився на мене, ніби посміхався…
Знову вистрілило враз двоє. Ведмедик усе танцює…
Жах напав на моїх катів. З криками: «Лєший! чорт!» вони, як зачумілі, кинулися навтьоки з рушницями й бомбами. Я зостався сам, бо зараз же за втечею армійців і мій ведмедик зник.
Уже я знав, що врятований.
Пішов на ту прогалину, подивився на те місце, де танцював ведмедик. Тут тепер пишався розкішний будяк з червоними головами, а навкруги – свіжа, соковита трава. Я зірвав собі з будяка одну голівку напам’ять і пішов далі. Лісом пройшов до села, звідти до другого.
Починався літній ранок. Сховався на цвинтарі в гущавині й тут проспав до вечора.
За тиждень, мої панове, рана моя загоїлася, а я прибув до вас.
Як ви собі не міркуйте: чи мій ведмедик сидить тільки в моїй уяві, чи він у дійсності існує, як якийсь дух, чи мара, у всякому разі це для мене нерозгадана тайна.
Олена Кисілевська
З днів розпуки
Що зі мною? Куди я лечу? В яку чорну пропасть жене мене і якась фатальна сила? Чого душа моя, змучена, наче заляканая пташина, ніде не знаходить ні відпочинку, ні виходу?…
Зболілі очі, прислонені важкими, мов олово, повіками, не бачать нічого. В голові шумить якась дика, безладна музика – чимраз дужче, чимраз дужче… Ох, мозок розлетиться від неї! Досить, досить сього!..
Що такого сталось зі мною?!.. Може, се лише сон такий страшний приснився мені, оглушив мене й забрав всю мою свідомість? Адже щось подібне я вже раз пережила, підчас страшної ночі, коли я ледве що прочувала той довгий, тернистий шлях, на який Маруся ступила… Тоді була вона вже трохи недужа і мені приснився сон.
Ми обі їхали кораблем по чудово синім морі. Блаватові хвилі колихали злегка нашим граційним кораблем. Спершу, заки ми в’їхали на широкий, безмежний водний простір, плили ми заливом, повним сонця, блеску, блакиту. Береги його заросли чудовим лісом. Дерева з ніжним, наче кружево, листом, немов у низькім поклоні, хилили свої пишні віти. Низом, попід деревами – безліч цвіту, папороти й якогось прегарного зілля, яке від коріння аж до вершка розцвіло пахучим, ріжнобарвним, ніжної краски цвітом.