Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 40)
– Чом ти навіть з чемности не показала виду, що радієш моїм дарункам, що вони тобі приємні?…
– Мені нічого робить з чемности, бо я можу зробить се од щирости. Але не роблю сього через те, що тобі відоме воно, відоме давно, що твоя пам’ять, уважність і любов мені необхідні, але не можу ж я падкатись над ними та виявляти надзвичайну радість вже через те, що то річ звичайна. Я більш була б здивована коли б того всього не було, а зараз хоч вони і потрібні мені, але такі звичайні і обов’язкові, що не зворушують мене, мов квіти вліті. Я люблю їх, милуюсь ними, радію їм, але вони є завжди в мене. Я звикла до них, вони не дивують мене. Чужі ж – се квіти ранньої весни. Негарна ж, звичайненька квіточка пролісок, але ж радієш їй, мов самій Весні молодій…
– Виходить – цікавить не річ сама, а той, хто прислав її… Ну, тепер розумію!.. Всі цікавіші од мене… А я чомусь вірив, що сьогодні виключно наш празник, чомусь надіявся на твою виключну увагу до мене…
– Боже!.. Та ж наш… наш… Що ти вигадуєш, нащо мучиш себе й мене…
– Я вірю, вірю тобі… Прости мені…
Вона підійшла до мене, поклала свої руки мені на плечі і, пильно дивлячись, у вічі казала:
– Ну, глянь, глянь же мені у вічі, щоб бачила я: сумні вони чи веселі… Чи віриш ти мені?…
– Вірю, вірю… – проговорив я надсилу байдужим тоном і, сміючись, почав суворою, холодною льоґікою впевняти її. Я начислив силу фактів, які переконували мене в її незрадливих відносинах до мене, які можливі виключно при умові щирого кохання. Не знаю чи вірила вона мені, але я не вірив й собі і їй.
– Ну, годі про се! Будь спокійний та одпусти мене, бо треба мені йти по справі, – казала і пішла одягатись.
Ми вийшли вкупі і за ворітьми розійшлися з умовою, що я зайду ще перед вечором до неї.
Я йшов і недовір’я в моїй душі громадилось, мов крига на річці в повінь. Гори цілі здіймались, а сльози образи ревли і душили моє серце. Та чи ж бо й не моя правда, що кожний чужий був цікавіший од мене звиклого, щоденного, а може, й постилого?… Я чув, почував нервами свого зраненого серця, що не однаково їй було – чи прийдуть, чи ні гості. Вона одгонила од мене правду, захищала мою душу од сумнівів, мов рідная мати гонить докучливих мух од личенька сонного дитяти.
А мені хотілось, страшенно хотілось правди, чистої, певної правди в сей єдиний, святий день мій. Я силував себе вірити, я переконував себе, що її слова – то сльози пахучої квітки весняного ранку. Але правда її все якось не вміщалася в моїм серці, в моїх грудях. З нею було наче з живим сріблом – я погружав у його свою руку, але, як стискав жменю, воно все випливало до крапелиночки…
Я знав, що треба тихо, спокійно, без нервування обходитись з її словами, що тільки тоді я вгляну там сонце ясне. Але ж бо годі! Коли я йду далі тихий, наче згодний, то жалощі до неї, то якась нелюдська байдужність до того, що буде завтра, і далі обвивали мене, моє серце ніжними путами і я мовчу… Мовчу, бо згоджуюсь зо всім… тільки, о, Боже, тільки десь там, в темнім кутику моєї сумної душі плакала нечутними сльозами моя гордість… Зганьблена, ображена гордість людини і коханця… Плакала за пропащою красою протесту, за славою колишнього гордовитого, славного владаря, єдиного владаря її серцем… А тепер?… не вірю я їй, не вірю… й не повірю…
Було без чверти шість, як я вже постукав у її двері. В другий день сього б я собі не дозволив, але сьогодні, думалось, усе вибачать…
– А що приходив хто?… – запитав я мало не на порозі.
– Ні, – холодно і байдуже одповіла вона, щось пишучи.
– І нічого не присилали? – непокоївся я.
– Ні! – здається, з невеличким роздратуванням одсікла вона.
Я замовк. Сів у кріселко біля каміну і міркував, що то за причина може бути, що ні один не привітав її з сим великим днем. Невже ж таки вони не цікавляться нею просто, як своєю знайомою?… Ну, коли й не цікавляться, то чемність їх де забарилася?… Не здається мені, що вона для їх щось виключне… особа, до котрої й закони громадської чемности не прикладаються… Ага!.. Се, певне, вони помітили, як я боляче-ревниво відношусь до всяких взагалі відношень з боку иньших… Так і є!..
Але ж се свинство з мого боку!.. Що за монополія?… Хто дав мені право своєю особою загородити од неї широке життя, посадити її у тюрму моїх докучливих почуттів і обсікати всі бажання та потреби її душі?… Се насильство!..
О, Христос!.. і як се я так осліп, одурів, що не бачу, не чую, не розумію… Мов дитя зв’язав її повивачем своїх божевільних вигадок і ще дивуюсь, коли вона борсається зо мною, тихо непомітно визволяє свої рученята на волю. Се божевілля!.. Ох, мука, мука… За що і навіщо?…
Ну, гаразд, тепер я зрозумів се!.. Нехай робить все, все, що збагнеться їй… Бо ж не зробить вона так, щоб боляче мені було, коли любить мене… А зробить?… ну, тоді буде видко все…
– А що буде, моя мила, коли вони не прийдуть? – зірвався я з запитанням до неї.
Я зайшов ззаду неї і нахилився через її плече на лікоть над столом. Вона знесла очі од писання та глянула на мене. Тихі, спокійні були очі її. Здавалось, я дививсь у рівнесеньку глибину річки, де бачив небо з сіренькими хмарками, берег з хисткими лозами і, навіть, тонесеньку травицю над водою. Коли б тепер, в сю хвилю вона хотіла впевнити мене, що їй дуже, дуже бажається когось другого бачити, з кимось погомоніти – я б… не повірив ніколи, ніколи в світі…
– Ну що ж, то так і буде!.. Обійдемося і без них… – одказала вона точнісінько так, як я і гадав.
– Але ж бо се нечемно з їх боку!.. Вони ж, здається, і знають про наш празник?… Ти ж їх просила приходить сьогодні.
– Та я їм казала, щоб приходили, але не попереджала, що в мене свято.
– Ну, що ж, пождемо їх ще до пів на восьму, а там і повинні будемо згодитись із думкою, що їх не буде… Чи так кажу?…
– Так, так… тільки не заважай мені, бо я не встигну виконать своєї обов’язкової роботи… – вона легенько одтрутила мене, наче змела зо столу…
Я замовк і одійшов на другий край великої кімнати… Сів у качалку і мірно гойдався у ній. Світ од лямпочки на її робочім столі не освітлював вповні всю кімнату. Тут було напівтемно. Біла статуя на п’яніно різко виділялась в сумеркові, а камелія вже втрачала ясну лінію свого силуету. Вона була чорна, наче окуталась в тьму, і стояла мовчазна і нерухома. Мені здавалось, вона затаїла в собі якесь лихо. Але я сміло поборов у собі тяжкий вплив камелії і думав: чи дійсно вона так спокійно односиться до відсутности других? Чи ж не приємніше було б їй святкувати своє свято шумно, в чималім колі друзів, знайомих? А коли вона не висловлює сього, то се ще не знак, що то їй не хочеться…
– А знаєш, – озвалась вона так несподівано для мене, – мені здається, що вони нічого не знають, а коли б знали, то неодмінно б прийшли… То ж все люди, які люблять повеселитись… Чи правда?… А ми їм зовсім не такі нелюбі, що б нами ігнорувати… Особливо Максим… Ти ж знаєш, що він завжди там, де є можливість випить, а до того ще… я йому подобаюсь… Ха-ха-ха… ти знаєш се, чи ні?…
– Та чом не знаю… – одмовив на її слова я тихо здалека.
– Та не мимри там, а ходи сюди і скажи твердо і голосно… Йди сюди!..
Я підійшов…
– Знаєш?…
– Знаю.
– Ну так от, шкода, що вони не знають нічого… Та ти мене не слухаєш… Не хочеш слухать, то йди собі на старе місце і мовчи…
Я мовчки одійшов і пішов по кімнаті. Ходив безцільно з кута в кут. Минав меблі і йшов далі, а все думав, як би мені зробити їй приємність та попередити Максима й иньших, щоб вони прийшли сюди… Минав я камелію, і одна квітка в темноті яскраво вдарила своїм кольором в мої очі, і здалось, що вона лукаво всміхнулась мені, але ж то була неправда. Як би мені вийти відсіля, а там я якось оборудую діло… Скажу їй…
– Знаєш що, я піду додому на годину, а після прийду… А ти тим часом скінчиш свою роботу та, може, й хто навідається… Гаразд?…
– Ну, йди, йди… – одмовила і, бачив я, повернула голову в мій бік і пильно стежила за мною мовчки…
Я вийшов на вулицю, мов з душного храму, де зоставив у труні дорогі останки, де під шклом важкої труни були ще цілі і не зруйновані, милі мені риси дорогого коханого лиця. На землі вже не зосталось живої істоти, котру я так кохав, котру милував і пестив, з краси якої я так жагливо пив і впивався. Але зоставався ще у моїй пам’яті її незабутній образ, у моїм серці любов до того мертвого тіла колишньої цариці моєї… Жила ще пам’ять і во ім’я тої пам’яти я почував себе повинним зробити все, що в моїй силі… Я повинен був розшукати всіх, і всіх кликать, щоб шматували моє щастя, щоб веселились на моїх похоронах…
Треба сповістити всіх… Але ж я не знаю всіх адрес!.. Що робить?… Страх охоплював мою душу, але одмовиться од своєї думки – знайти і запрохать їх всіх потай од неї – стало завданням мого життя. Я біг по широких вулицях, і в голові моїй двадцять два камені мололи і гриміли на цілий світ… Думка працювала завзято, згадувала всі подробиці відносно вулиці, дому і помешкання, які колись мені доводилось чути од них в балачках. Моя звукова пам’ять, наче нагадувала мені назвище вулиці, і в тім, здавалось, я не помилявся. А моя уява, наче казала, що вона добре знає, як Максим колись оповідав, де мешкає, і тоді перед очима стояв великий дім, новий, ворота в нім. Далі двір і доми на всі чотири сторони… Оповідав, що мешкає у якоїсь пані, де багато є мешканців-панночок… Гаразд!.. Чи сього не досить?…