Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 111)

Був такий випадок. Одна баба загадала на теличку. Дяк нарахував сорок один «Госми». І – уявіть собі – корова скинула неживе теля! Не стерпіла баба і при першій нагоді добре огріла дяка коромислом по плечах та все приказувала: «А не рахуй, вражий сину, більше, ніж у книзі написано», і вже на відхідне додала: «На другий раз то я тобі ще твою чортову ґулю з носа здеру».

Дяк врешті зрозумів, у чому справа, і старався рахувати докладно, але це не завжди йому щастило – усе діло псував кашель. От через це й не любили Козлятинці свого дяка.

Жадне кохання не вкриється від людського ока. Не вкрилося й Галинине від батька. Почав старий Влас слідкувати. Переконавшись, що це діло є дійсно правда, Влас просто запитав Галину. Та, засоромившись, підтвердила. Влас дав свою згоду. Галина тоді сміло довершила справу сама, бо Дмитро був трохи «млямля» і не мав такої відваги.

Здавалося, що все йшло гаразд. Влас лікував, слава росла, завіз до млина збільшувався, а Галина з Дмитром розкошувалися в коханні. Галина призбирала чимало грошей і почала потрохи справляти собі виправу, в чім старанно допомагала їй мамка.

Настала чорна година. Прийшов час на Дмитра йти до війська, «в москалі», як тоді казали. Влас з дяком заметушилися. Дяк хвалився, що має в місті знайомства і що все буде гаразд. Влас зі свого боку заручився поміччю того дідича, якого вибавив від щурів. Але ніщо не помогло. Дмитра взяли. Попрощав бідолашний свою кохану та й подався в глибоку чужу «Расєю» на цілих три роки.

Настали для Галини сірі будні. Влас увесь час розраджував її, як тільки вмів. «Три роки – це не вічність, і пройдуть як сон», потішав він. Через рік несподівано приїхав Дмитро на двотижневу відпустку. Галина неначе на світ народилася, але разом з цим зміна туги на радість і після того почуття нової розлуки – це все так подіяло на ніжну психіку недосвідченої ще Галини, що її запаморочило: втратила рівновагу духову і перестала володіти собою.

Немає початку, який би не мав кінця. Скінчилася відпустка, і чар кохання розвіявся, як дим.

Пройшло щось зо чотири місяці від останнього від’їзду Дмитра, Галина все більше впадала в задуму. Від веселощів та блиску очей і сліду не залишилося.

Нещастя, як той горох в повній жмені: не встигнеш підняти одну горошинку, що скотилася на землю, як вже за нею сиплються інші. Так було й з Галиною. Розпочалася «гапонська» війна, і Дмитра, як барана на заріз, погнали на Далекий Схід боронити чуже для нього «отечество». Це вже був тяжкий удар і для Власа, і для Галини. Взаємно потішали себе, що не всіх на війні вбивають і що, може, якраз, Бог дасть, Дмитро щасливо поверне додому, однак кожне в душі не вірило в щасливий кінець, хоч іскра надії ще жевріла в їхніх серцях.

Жевріла іскра та й погасла: старий дяк дістав з військового правління повідомлення, що його син Дмитро чесно зложив свою голову на вівтар «отечества». За одну ніч батько з донькою посивіли.

Класові турботи подвоїлися. Ще втрату майбутнього зятя можна було перенести, бо не один з порядних господарських синів рахував би за велике щастя взяти собі Галину за жінку, та коли б не сподівана дитина! Хто ж захоче одружитися з покриткою?

Галина заламалася. Одного вечора, як вже смеркалося, кинулася бідолашна у ставок. Один тільки раз показалася її голова над водою – видно, про щось згадала Галина у цю смертну годину, бо скрикнула пронизливо: «Тату! Віддайте мої гроші на…» Так і не докінчила свого останнього заповіту…

Саме на ту пору вийшов з млина Влас. Почувши дорогий голос і побачивши останню трагедію безталанного життя, Влас кинувся мерщій до човна. До нього прилучилося кількох господарів, що були на той час у млині…

Витягнули Галину на беріг уже мертву. Всі Власові зусилля та знахорство були нінащо: те, що забрала невблаганна смерть, не повернути вже назад, ніколи…

Влас від того пам’ятного часу ходив як непритомний. Деякий час ще молов людям відрухово, потому і млина замкнув.

Пройшла осінь. Влас ніде не показувався. Один раз тільки на Зимного Миколи прийшов до церкви, щоб відслужити парастас за покійних. А коли надійшла свята Вілія – пішов кудись і пропав…

Знайшли Власа щойно на другий день Різдва мертвого і поховали там таки під березою. Від того часу щороку на святу Вілію пускає Влас свого млина, а сам ходить по всьому Очереті та шукає грошей, що Галина наказала кудись віддати…

– Вже можемо їхати, – вивів мене з чару оповідання старий Онисько, заходячи в хату. – Треба спішитися, бо буде метелиця!

Я швидко одягнувся, подякував бабуні за цікаве оповідання, і ми вирушили в дорогу.

Ми вже почали минати Липовку, як розпочалася хуртовина. За Липовкою простягався степ. До Очерету було дев’ять кілометрів, а там ще два й Козлятин. Вітер усе міцнішав і потім змінив напрямок. Почало жбурляти снігом просто в обличчя. Здоровий розум підказував, що краще переждати до ранку в Липовці, якби не слово… То ж я дав слово, що буду в Андрія ще сьогодні!

Коні почали йти кроком. Санки грузли. Я відвернувся від вітру, щоб не засипало очей. Степова одноманітність, кружляння сніжинок під носом, сопрановий вий вітру та рівномірні підштовхи санок почали мене вколисувати. Онисько з початку повертався то в один, то в другий бік, щоб уникнути вітру, аж врешті заспокоївся і завів вривану розмову з кіньми. Я почав дрімати.

Як довго ми так їхали – я не знаю. Годинник був схований далеко, а розщіпатись так не хотілося…

Щось бамкнуло в далечині. Раз… другий… третій… Онисько швидко обернувся до мене:

– Починається, – зашепотів він.

– Що? – питаю так само тихо.

– Страхіття! – ще тихше, але роздільно, з ноткою страху у голосі, пояснює мені Онисько. – Чуєте дзвін?…

– Та чую! – мені стало чомусь трохи лячно.

Коні трохи насторожилися, але кроку не змінили. А дзвін усе гудів і гудів, та так рівномірно, жалібно…

– А тепер чуєте? – знов питає Онисько.

– Та я весь час чую дзвін.

– Ні! Не дзвін, а млин!..

Я прислуховуюся. Нараз вітер зупинився на одну хвилину і я почув, що щось гуде, наче жорна, з виразним характерним стукотінням.

Не встиг я ще зібратися з думками, як щось тяжке, незмірно велике, мов та хмара, насунулося на нас, завило, заскиглило і тут же перед нами з великим шипінням та тарахкотінням розсипалося. Коні захропіли й стали. Онисько підскочив, перехрестився, схопив батога й вдарив по конях. Санки зірвалися зі скрипом, мене стрепенуло, підкинуло і з силою жбурнуло кудись. Я відчув, що падаю на щось таке м’яке, м’яке…

Хвилин, мабуть, зо дві лежав я плазма, нічого не розуміючи, з головою, встромленою у сніг. Певно, мій мозок здеревенів на той час, бо не видавав зі себе жадної думки. Я знаходився в стані нірвани. Вивів мене з цього стану дуже дивний голос, що владно наказував;

– Встань! Піди в млин! Під собійкою лежать гроші… Віддай їх на церкву!

З великою натугою я підвівся. Перше, що впало мені в око, були контури дерев. Чотирьох дерев, з яких одне було ясніше, якби береза. Я підвів очі і… знов повалився на землю, але вже цілком непритомний.

Я міг би ще й сьогодні заприсягнути, що тоді на березі я бачив людське тіло, ніби зачеплене за шию шнурком, і що одна рука кивала, ніби приманювала мене до себе.

Прокинувся я від настирливого шарпання мене за плечі. Це був Андрій. З боку стояв Онисько і ввесь тремтів. З тяжким зусиллям посадили мене на санки і відвезли до Козлятина.

По дорозі я довідався, що Онисько з переляку погнав до Козлятина і щойно там завважив, що мене згубив. Це ще більше налякало його, бо тремтячим голосом присягався Андрієві, як то він віз самого Власа нібито до Андрія і яку штуку вчинив з ним Влас біля Очерету. І тільки запевнення Андрія, що це дійсно на мене він чекає сьогодні і що з переляку Онисько згубив по дорозі саме мене, переконало Ониська негайно вернутись разом з Андрієм і забрати мене.

Пригода в Очереті обійшлася мені порівняно дуже дешево: відморожений кінчик носа, легенький нежить і… згублений капелюх, якого вже не було часу шукати.

На третій день Різдва я вже почував себе цілком добре. Зараз же після обіду комісія у такому складі: місцевий священик о. Микола, мій приятель Андрій, Власів шваґер Петро, який ще жив під ту пору, хоч і був дуже старий, і я – вирушили на Петрових санках до Очерету.

В Очереті царювала повна тиша. Оглянули дім. Зайшли також до таємничої комірчини Власа. Там були господарями тільки порох та павутиння. Я шукав за знахорською книжкою, але, крім посортованого зілля, засушених ягід і грибків та кількох флящин із поцвілою ріжнобарвною рідиною, нічого не знайшов. На всьому вже час поклав свою печать.

Ми пішли до млина. Така сама запущеність, як і в хаті. На горищі, на полудневій стороні за четвертою кроквою від сходу під собійкою видніла полова. Вона була збита в тверду купу й покрита мохом та цвіллю. Коли я простягнув руку до цієї купи – з-під собійки вилетіла перелякана сова і сіла під дахом на бантині. Полова була трохи тепла. Я розгорнув її і намацав якусь коробку. З великим зусиллям, зламавши при цьому якусь дощину, я витягнув коробку на денне світло.

Це була дерев’яна, майстерно вирізьблена касетка, яка замикалася. На диво, ключ стремів у замку. Ми відкрили касетку. Посередині лежала, тепер уже безвартісна, пачка паперових російських рублів. Вона була обв’язана жовтою шовковою стяжкою. Збоку на дні лежала маленька коробка від сірників. Там були золоті «п’ятьорки». Ми перерахували. Було 360 рублів паперовими грішми та 40 рублів золотом.