Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 9)
Останні дні свого подвижницького життя академік провів у Саратовській в’язниці. Писав книги, читав лекції в’язням, хоча знав, що його кінець близький. Але працював, працював… 26 січня 1943 року помер від виснаження.
“Ми підемо на вогнище, ми згоримо, але від своїх переконань не відмовимось”, — це були його останні слова.
Так, у той час, коли процвітали брехливі доноси і трагічні непорозуміння, коли доля людей вершилася за закритими дверима чи ґратами, переміг всесильний Лисенко та його прибічники. Але це була перемога тимчасовиків, людей, що утверджували цинізм і наклепи, формули заздрощів і розбрату.
Коли ниці, підлі люди, дбаючи про власні інтереси, догоджаючи вершителям “залізного порядку”, бачили одне, думали друге, говорили трете, а робили четверте, мужні й чесні творили Правду. І правда лишалася за ними. Серед цих людей був і Вавилов…
У 1955 році вчений посмертно реабілітований. Повернуто до життя, до дії всю його багатющу й неоціниму наукову спадщину, по-ломоносовському універсальну, по-вернадському глобальну, по-корольовському практичну. Ідеї Миколи Івановича Вавилова дістали широке світове визнання і багато в чому визначають сьогодні прогрес знань про рослинні ресурси Землі, про їх мобілізацію для задоволення потреб сучасного і грядущого поколінь.
У пошуках найкращих сортів хліба він, носій кращих людських рис, проникав у найглухіші закутні планети, мандрував по найвіддаленіших провінціях земної кулі, але завжди був у центрі подій, у центрі боротьби за торжество праведних людських ідеалів.
Йому були притаманні риси істинного творця: простота, доброзичливість, єдність слова й діла, мудрість і масштабність думки. Тим-то й сяє золотими літерами його ім’я на фасадних фронтонах великого дому радянської науки.
ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕПСЬКОГО){1}
Наступного дня вранці, у суботу 10 червня (1654 р.), ми під’їхали до берега великої ріки Дністер, яка розмежовує країну молдавську з країною козаків{2}. Ми переправилися через річку на суднах. Наш владика патріарх був одягнений у мантію і тримав у правій руці хрест, бо ж, за існуючим у країнах козацькій і московській звичаєм, благословляти можна не інакше як лиш з хрестом. У лівій руці він тримав срібну патерицю. Напередодні, за прийнятим звичаєм, наш владика патріарх сповістив листом про своє прибуття. Зійшовши на берег, ми підняли дерев’яного позолоченого хреста, замовленого нами у Молдавії, на високій червоній жердині; його ніс один із священиків, за прийнятим у країні козаків звичаєм; тут тільки перед патріархом носять хрест на жердині. Навстріч йому вийшли тисячі люду, сила-силенна (нехай бог благословить і примножить їх!). То були жителі міста на ім’я Рашків. Це дуже велике місто, збудоване на березі згаданої річки; у ньому є фортеця і дерев’яний замок з гарматами. Серед тих, хто зустрічав нас, були: по-перше, сім священиків у фелонях з хрестами, бо в місті сім церков, затим диякони з багатьма корогвами й свічками, потім сотник, тобто начальник фортеці й міста, військовий отаман, військо й півчі, котрі ніби з одних уст, співали стихирі приємним наспівом. Усі впали ниць перед патріархом і стояли на колінах доти, доки не ввели його до церкви. В місті нікого не лишилося, навіть малих дітей: усі виходили йому назустріч. Нас розмістили в домі одного знатного чоловіка.
Напередодні четвертої неділі після п’ятидесятниці{3} ми відстояли у них вечірню, також утреню вранці, а потому обідню, яка затяглася до полудня. Отут уперше настав для нас час поту й труда, бо в усіх козацьких церквах до землі московитів зовсім немає сидінь, навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: вони стоять від початку служби до кінця непорушно, мов каміння, безупину кладуть земні поклони і всі разом, ніби з одних уст, співають молитов; і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. Ревність їхня нас просто-таки вражала. О боже, боже! Як довго тягнуться у них молитви, співи й літургія!
Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими.
Починаючи з цього міста і по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями невігласами.
Як ми помітили, у цій країні, тобто у козаків, безліч удів і сиріт, бо з часів появи гетьмана Хмеля{4} і до цієї пори не припинялися страшні війни. Протягом усього року, вечорами, починаючи із заходу сонця, ці сироти ходять по хатах просити милостиню, співаючи хором гімни пресвятій діві приємним наспівом, що бере за душу, їхній голосний спів чути на великій відстані. Закінчивши спів, вони отримують з того дому, де співали, милостиню грішми, хлібом, їжею або чимось подібним, придатним для підтримування їхнього існування, поки вони не закінчать навчання. Ось причина, чому більшість із них письменна. Кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля (дай бог йому довго жити), котрий звільнив ці краї і визволив ці мільйони незліченних православних від іга ворогів віри, проклятих ляхів.
А чому я зву їх проклятими? Тому що вони виказали себе мерзенніше й зліше, ніж брехливі ідолопоклонники, завдаючи мук своїм християнам, щоб знищити саме ім’я православних. Хай увічнить бог царство турків навіки віків! Бо вони беруть харадж{5} і не втручаються у справи віри, чи буде вона християнська чи нусайрітська, єврейська чи самарянська{6}.
Але ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христа, котрих вони тримали в рабстві, а віддавали їх у володіння ворогів Христа, жорстоких євреїв, як ми згодом про це розповімо за вірогідними даними. Вони не лише забороняли їм будувати храми і вилучали священиків, які знали таємниці віри, але також чинили ґвалтування їхніх благочестивих і цнотливих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пиху, підступність і жорстокість до їхніх братів християн, послав на них свого вірного служителя і раба Хмеля, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхній чванькуватій гордості і їхнім нещастям потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству, як ми згодом розповімо про все, що їх стосується.
Повертаємося до оповіді. За їхніми розрахунками, нам належало проїхати від цього Рашкова, кордону держави козаків, до Путивля, початку меж московських, близько 80 великих козацьких миль. У цих країнах довжина доріг вимірюється милями, а миля у них тягнеться на відстань понад три години швидкої їзди верхи або в екіпажі зі швидкістю гінця. Так ми завжди і їздили, як у них і заведено. Польська, чи козацька, миля дорівнює п’яти малим милям нашої країни. Ці 80 миль складають відстань землі козаків від півдня до півночі, як ми це згодом пояснимо.
Ми виїхали з Рашкова у згадану неділю після полудня з десятьма козаками, призначеними нам у супровід. Зробивши понад дві великі милі, до вечора прибули в інше місто, на ймення Дмитрашівка. Ми спустилися схилом у велику долину, де зустріла нас чимала юрба людей з міста, котрі допомогли нашим екіпажам піднятися на гору, на якій розташовано місто. Тисячі тисяч його мешканців (хай благословить і примножить їх бог!) вийшли нам назустріч; тут були, по-перше, семеро священиків семи церков міста з корогвами і свічками, потім старійшина міста і військо. <…>
Коли процесія до нас підійшла, наш владика патріарх, з благоговінням до хрестів та ікон, вийшов з екіпажу. За звичаєм, ми надягли на нього мантію і зібралися всі довкола нього, підтримуючи його поли. По тому як він, приклавшись до ікон і хрестів, усіх благословив, вони рушили попереду нього, під гучний хоровий спів, який — а над усе спів хлопчиків — сколихнув гору й долину.
Коли ми піднялися на гору і, пройшовши через ворота міської стіни, пішли вулицями міста, то побачили не одну тисячу чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що були приголомшені (бог нехай благословить і примножить їх!). У той час як наш владика патріарх проходив повз них, усі падали ниць перед ним на землю і вклякали, аж поки він пройшов, і тільки тоді підводилися. Голови наші йшли обертом від вигляду величезної кількості дітей різного віку, котрі сипались як пісок. Ми помітили у цьому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя просто-таки дивовижні. Так ми дійшли до церкви св. Дмитрія, куди нас завели. Протоієрей зайшов у вівтар і возгласив: “помилуй нас боже” та ін., пом’янувши ім’я христолюбивого царя Олексія, цариці Марії та дітей їхніх; потім ім’я патріарха антиохійського і свого митрополита Сильвестра. За кожним вигуком усі в церкві присутні співали хором тричі: “Господи помилуй!” Протоієрей закінчив молебство.
Нашому владиці патріарху піднесли святу воду, і він окропив нею церкву і передніх богомольців, а потім бризнув і на решту. Із співом і свічками вони рушили попереду нас і провели до дому протоієрея, де нас розмістили. Увечері діти-сироти, за звичаєм, ходили по домівках, співаючи гімни; наспів і приємні голоси їхні, що захоплювали й тішили душу, чарували нас. Що ж до згадки у молитвах в усіх цих землях русів, тобто козаків, московського царя Олексія, то причина цьому та, що нинішнього року козаки, у згоді з гетьманом Хмелем, присяглися цареві й підпорядкували йому свою землю{7}.